ОЛЬГА РІШАВІ

(1903–1993 р.н.)

 

ВУЛИЦІ

 

Вулиці з назвами і без назв,

Бачила я зруйнованих вас.

Нині, мов стрічки, між новобудов

Села й міста прикрасили знов.

Знову весна вас в полон Березень

Сонця гіллям і промінням дерев.

Чи бачив спокійними вулиці хтось?!

Вічно в невпиннім русі авто –

 

Сила у вас від глибинних морів,

Маєте крила нестримних вітрів.

Війни на смерть прирікали вас,

Бомби з землею рівняли не раз…

Що значить нині по вулиці йти?! –

Жити крилато, серцем цвісти,

Йдучи по стрічці світла й тепла,

Слухати співи асфальту і скла.

 

КИЛИМ

 

Килим яскравий ледь скосився

В моїй кімнаті на стіні.

На нім черешні розрослися,

Хоч недозрілі, та рясні.

 

Дитятко простягла долоні

До них, неначе до весни.

У світлі матово-червонім

Не скоро визріють вони.

 

Вже п’ятдесят літо спіють!

А зим неначе й не було –

Бува, торкну їх й занімію:

Живе в них мамине тепло.

 

 

ТИСА

 

Чую, як хлопочуться тобі                     І тоді я почуваю себе, як листок

тіні минулого!                                               на хвилях карпатської ріки, –

А сьогодення живе в тобі                     тоді ти на шемрітних долонях

настільки,                                          несеш мене

що аж кипиш,                                              Од вершин

ти – говірлива, лінія світла.                            спішиш до міста

Я не забула твого звучання –                ти, невтомна.        

в моєму серці живе воно і манить          О, якби я могла завжди з тобою

мене в далину, коли прислухаюсь                   разом бути,

до себе.                                             такою ясною,        

                                                        і, як ти,

                                                        все йти невтомно

                                                        до мети.

 

МОЄ ВІКНО

 

Ну що мене спиняє                              О, дивосяйні очі!

Перед вікном оцим?                             О, золоте вікно!

Що темінь осяває,                               Іще б хоч раз побачить,

Тут променем ясним?                           Що бачила давно!

 

Мені кохання погляд                                      Іще б хоч раз відчути,

Сяйнув звідтіль і згас,                          Та де ви? Де? – Нема!

Та вже забуть не змогла                      А я лише прикута

Ні це вікно, ні вас,                               До пустки, що німа…

 

СКРОМНА КВІТКА

 

В лузі розквітла шовково

Квітка п’ятилепесткова.

Вітер до неї прилинув

Й мовив: «О, квітко-перлино,

Згубиш ти дні свої кращі

В цих бур’янах, як у хащі.

Можемо ми полетіти

В край, де казковії квіти

Ніжності взнавши твоєї,

Вклоняться низько, мов феї».

«Ні, ці луги я кохаю,

Тут мій струмок протікає… –

Краще од рідного краю

В світі нічого не знаю!»