ЯКІВ ХОЗІЄВ

(1916– 1938 рр.)

 

НОВА ОСЕТІЯ

 

Стару добу на смертнім ложі                 І вагонетки з гір – рікою –

Таврує мій священний гнів,                            Оті коштовності везуть.

Хоча й забуть її не можу –                    В цехах робочою рукою

В ній боротьба моїх батьків.                            Вже щастя завтрашнє кують.

 

За сонячність життя нового,                          Слова, Осетіє, перлинні

Що нині квітне, як весна!..                            Ти дай мені, щоб я зумів

І хвиля співу голосного                        Подарувати всій країні

У мене з серця вирина.                        Пісні про щастя трударів.

 

Осетіє! Дай чисте слово,                                                  1933 р.

Достойне світлої доби!..

Щасливий я, бо чую – знову

В горах твоїх знайшли скарби.

 

 

ЧОГО НЕ СУМУЮ? – ТОГО, ЩО… ВЕСЕЛОСТІ ПРАГНУ!

 

Ні перед ким не горбив спину.               А нині? Сонце ясно сяє!

Рабом у ярмленим не був.                    Його нікому не згасить,

І мій весняний вік не линув                            Бо хто на день новий чигає,

Крізь темінь, злидні і журбу.                  Того те сонце спопелить!

 

І біль всесвітньої скорботи                   Весною йду! Життю радію!

З пітьми століть мене не гнув.               Крізь усміх щастя пізнаю.

В полоні вільної роботи                         Хай од мого хтось щастя зліє –

Добу щасливу я збагнув.                     Я ще дзвінкіше засміюсь.

 

Часи минувшини прокляті                                                 1934 р.

Ударом чорної руки

Уміли радість розбивати

На покривавлені скалки.

 

НІЧ

 

Сплять дерева в ніч безмовну                         Мов сліпі форелі, саклі

В лісі, повнім чар.                                         У аулі сплять.

Місяць, мов з-за гір бавовни,                         Лиш дві-трип вогнем розм’яклим

Виглянув з-за хмар.                                      У пітьму глядять

 

В синь барвив художник вміло                        Десь овечка сонно бляє.

Небо верховин.                                             Десь валує пес…

Гори, мов папахи білі,                                    Ніч прадавні форми має,

Настромив на тин.                                        Зміст – новий увесь!

 

Під горами – ліс дрімучий,                                                                    1932 р.

Мов глухонімий.

Вибіг тур гірський з-за кручі,

Як стріла, меткий.

 

 

ПРИЗОВНИК

(Уривок з поеми)

 

Добридень, щастя! У двадцяте!

Ровесник твій, призовник твій,

Сучасність прагну оспівати,

Вклоняючись добі новій.

Щаслива радості невпинність

Весну овіює мою:

Я з юністю прощаюсь нині –

В ряди призовників стаю.

Сміливий, мужній, повен сили,

Епохи голос маю я.

Майбутносте яскравокрила,

Твоїм повіривши вогням,

Як в маяки,

У них вдивляюсь

І бачу – стелиться мені

Нелегкий шлях!..

Та прислухаюсь

І чую завтрашні пісні.

Прощаймось, батьку!

Про минуле

Щоб свідчив пам’ятник міцний,

В могилу чорних днів заснулих

Кинджал свій гострий увіткни.

 

                                      1937 р.

 

 

КАМАЛ ХОДОВ

(1941 р.н.)

 

РОЗМОВА З МАТІР’Ю

 

Подорожанину ясніш зорі

Надія сяє з тьмавого міжгір’я…

В цю ніч

Ми довго, мамо, говорім –

Мене проводиш зранку за подвір’я.

 

Шлях нелегкий до гордої мети –

Дай на життя мені

Твоєї віри.

Я народивсь, аби щодня іти

На бій. Лиш ти мені порадник щирий.

 

Ген хмари чорний клапоть ліг

І блискавками з долом не говорить.

Мене покриє курява доріг

Й на мить забракне сил вернутись в гори.

 

Прости, якщо й тебе забути б міг!

Хіба вже як не буду сам собою,

Любов, що лиш для тебе я беріг,

Віддам зустрічним щедрою рукою.

 

Прости мене…

Паду тобі до ніг…

Прощення я ще не просив ні в кого!..

Дорогу починав із рук твоїх

Й скінчу

Її

Біля твого порога.

 

Як навіть опустошений прийду,

Твій хлопчик,

Твій мізинчик,

Головою

На руки твої теплі упаду

І ридма заридаю

Над собою.

 

1968 р.

 

 

КРАСА

 

Украй твоєю втомлений красою,

Не в силах я

Тебе від поглядів сторонніх берегти.

І розмовляти мені важко із тобою.

Цю непосильність я терпів аж досі.

Природа дуже часто

Скупа на мудрість.

Та за це

На неї ображаються не всі,

Бо тільки наймудріші розуміють,

Що нас природа знаннями обділила.

Найчастіш природа

З небаченою щедрістю

Роздарює красу,

І так ще скривджує вона з нас багатьох.

А ти нічого не прохаєш од природи.

Ти – досконалість.

Та мені важко,

Бо й говорити неможливо із тобою,

Як неможливо пальцем писати

По блакиті неба.

 

1965 р.

 

* * *

Невже оглух я?

Онімів?

Живий

Мій розум тьма візьме в цупкі окови?!

І я, неначе лук без тятиви,

Ні в кого не поцілю влучним словом?

 

Рій дум важких чоло поборознив.

На гострім лезі сумніви зійшлися:

«Що міг зробити я?

І що зробив?

Роки ж летять, як в осінь жовте листя…»

 

Я думаю всерйоз.

А серце аж щемить:

Велике щось в житті моїм здійсниться!..

І погляд мій до обрію летить,

І обрій мені сниться.

 

1965 р.

 

 

* * *

Водній руці двох кавунів не підійняти…

А я ні в що не вірю неможливе!

Коли ж дарма вмирає час, в диму утрати

Згорає серце й плаче сиротливо.

 

Мисливець справжній в лісі попусту не стрілить –

Не так, як я, – він вміє пильнувтаи.

Дочасні на Землі, ми мусим кожну хвилю

Ціною крові часу віддавати.

 

В одній руці двох кавунів не підійняти?

Підняти можна!..

Дорога людино,

Хоч постріл лиш один, та двом очам згасати,

І це глибини тривожити повинно.

 

1965 р.

 

НЕНАПИСАНИЙ ЛИСТ

 

Світає вже, а я чаклую –

Ніяк не випишу слова:

«Ні, не судилась – серцем чую –

Мені любов твоя жива.

 

Забудь мене. Я – храм без бога.

Майстерня слів, не віддаю

Для кожного рядка нового

Життя по краплях – кров мою.

 

Чуттям сказати мушу: «Годі!»

Не знаю меж лише в труді,

Я вдячний матінці-природі

За муки вічно молоді».

 

1970 р.

 

 

ОСЕТІЇ

 

Якщо не розділю з тобою горя,

Як перед ворогом схилюсь і замовчу,

В урочу мить над морем непокори,

Як з лука пущена стріла, не пролечу;

 

Якщо зневажу материнську мову

І буде лиш чужинська на вустах,

Як вже до гір не матиму любові,

Хай ви кине земля й мій остогидлий прах!

 

Не вір тоді, що я – старого Хода син,

І цей відвернеться від мене осетин.

 

1974 р.

 

 

НЕСПРАВЕДЛИВІСТЬ

 

Несправедливості

Чимало на землі.

Очі – два джерела

Чистого кохання –

Ніде спокою не дають мені.

Дві істини величні –

Вони зі мною стрічі прагнуть.

А я?..

Навіть не озираюсь.

Приваблений я іншими очима.

Та вони

Відплачують мені

Жорстокістю моєю ж

Так, несправедливості чимало землі:

Якщо небо

Віддзеркалюється в крапельці роси,

То чого б цій краплині

Не віддзеркалитись у небі?

 

1972 р.

 

 

ГРОЗА

 

Пізнє літо.

З лісу пішки повертаюсь.

А з неба – дощ,

І блискавка, і грім.

І я пригадую,

Як повідав мій дід колись:

«Якщо веселка з’явиться над головою в тебе,

Тоді вже, синку, знай –

Минулася гроза…»

Косо краплини великі летять

І б’ють в одну щоку мене.

При дорозі пробивають наскрізь листя лопухів.

Я не поспішаю –

Вірю:

Скоро райдуга появиться.

 

1967 р.