Привітання

Є лише те, що може бути. Вступай

у річища, що біжать по тобі, пробуй: ховайся.

Світло вливається у спокій води,

підвертається нога на камені майбутнього —

оступається світло: воно б пройшло лиш через

 ліжко-воду,

та вже біжить за ним, сліпуче пророщуючи

свої гілки —

— та це ще було, це все-все у ньому було

досконалим. Ще й розміру належало. Лише

є те, що можливе.

Чекай на все. Ти ж не можеш простежити —

воно відкривається в тобі. Знай: прожилки світла

і струмок не біжать, а зовні таки

докинуть кольору, й — котрий раз! —

повертаються

на листок. Листок падає тобі до ніг.

Фрагмент Гамлетові

Так в єдиний не-задум

можна лише. Кожен підхід уже

сам по собі скороминущий: вимір,

що завжди свою

заміну створює; така сопілка,

що звучить лише під свої звуки —

О, ти непостійна самовіддаче,

ти, кого вже порошина не-просіяного-часу

смертельно відсвяткує —

Пошанування

Хто на перегонах збере своїх коней,

що попадали, хто їх візьме на шию?

хто відстань цю пройде ще раз

замість них назад і надаремно?

Пообіч твого галопу — леза шабель

тварин оцих ще й порозрубували навпіл,

бігом уповільненим своїм вони дочекають тебе,

дочекають коли впаде твій останній кінь

тепер ще, не в дощато-залізній машкарі,

ти можеш озирнутися на холодіючий посів —

аби ридання грало в кості у твоєму черепі,

хай накотиться звук розколювання горіхів

на звук розбивання очей.