Ендре Аді

(1877—1919)

 

Поет Хортобаді

 

Хлопчина кун великими очима

Дивив на світ виснажливих принад,

І череду свою до Хортобаді

Гнав, чуючи в душі пісенний лад.

 

У сутінках, крізь міражі казкові

Ростив із серця квіти золоті,

Та звірі накидалися двоногі,

І люто випасали квіти ті.

 

Мов промені, сплітав думки чудесні

Про смерть, вино і молодих жінок.

Можливо на другому краї світу

Поет цей мав би лавровий вінок.

 

Та, дивлячись на лепавих, лайдачних

Своїх дружків, сердито стадо вів.

В глибінь душевну заховавши пісню,

Лиш лаявся, й по-бетярськи свистів.

 

 

Свідчення Дунаю

 

Дізнався я, що наш старий Дунай,

Цей хитрий лис, в свою глибинну пропасть

Такі страшенні тайни заховав,

Які ще від біблійного потопу

Не снилися лінивиці Європі.

 

Я в добрий час до нього підійшов,

І тут розговорився древній Істер,

Цей волоцюга, цей мовчун, пустун

Розважливо оповідав, не бистро,

Немов на сповіді все виклав чисто.

 

Це, пам’ятаю, було навесні —

Йому спершу хотілось погуляти,

І він ревів, полями клекотів,

На Будапешт дивився хизувато,

Наспівував сюжети кепкуваті.

 

На острів Маргіт п’яно налетів,

І там зустріли ми один одного.

(У мене серце й нині стугонить,

Що я розмову цю таїв так довго,

Прости мене, Дунаю, ради бога!).

 

Раптово посерйознішав цей дід —

Куди й поділась дика навіженість! —

У очі прямо дивлячись мені,

Натхненно мову вів сп’янілий геній.

Та я питав його в жазі шаленій:

 

“Скажи, Дунаю, скільки дивних див,

З тих пір, як омиваєш ці країни,

Поглинула твоя страшна вода?

Бо ж бачу я — по хвилях твоїх пінних

Вже ледь ступають древні, давні тіні.

Чи споконвік цей світ такий страшний?

Невже твої ліниві, тихі води

Лиш горем повенилися, слізьми?

Невже ти в ті країни не заходив,

Де в щасті й злагоді живуть народи?”.

 

У відповідь Дунай забубонів:

“Я в цих краях давненько протікаю,

І знаю, що цю землю Бог прокляв.

Я часто її пещу, з нею граюсь...

Однак ніколи тут не бачив раю.

 

Дунайський край — сумний громовідвід:

Для напівнацій серед цього краю

Споруджено ганебний ешафот,

На котрому усім, хто крила має,

Із крилами ще й голову рубають.

 

Так було тут. Так є. І буде так!” —

Сказав Дунай, і байдуже поплинув,

Свій спокій і ненависть несучи

Через малі, знедолені країни,

Що завтра мають вмерти неодмінно.

Попозирайте мüй

старый сайт:
http://gafya.narod.ru/

Дзеркало сайта

http://petrovtsiy.ltd.ua/

Tegs:

русинськи русинські співанки писни пісні фигли колядки, іван петровцій, вірші петровція, іван петровцій біографія, русины народ, закарпатские русины, русины на украине, становище русинів у галичині, галицкие русины, карпатские русины, русины фото, русинське радіо, русины, русини, русинська мова, русинский язык, русинська нація, русинська музика, русинська родина, русинськi співанкы, русинськi стихы, русинська правда, русинская литература, русинська література, русинская поэзия, русинська поезія