Йожеф Уташші

(1941— )

 

На нічиїй землі

 

Ритм незнищенний має поле картопляне,

Де білі лантухи — мов проліновані цезури.

Додому я прийшов. Хто на блукальця гляне

На цій Землі, що Нічиєю стала од зажури.

 

І плачу, Мамо, я над тим, що ти життя не маєш —

Твоя самотність височіє, мов тополя.

О, як тополя розрослась над полем і над гаєм! —

Лиш лантухи у тебе на спині — таємні знаки

 долі.

 

Якщо я підніму твою сапу яскраву —

Геть сонце потовчу на щонайменше друззя.

Отож, тремти! тремти, жовтокістлява

Смерте із зубами кукурудзи!

 

Безіменний вояк

 

Ну і бравий вояк!

 

Цей Шльомович Ісак

              в нашій армії ще новак.

 

Залп снарядів — не гостинець,

та Шльомович-піхотинець

йде дорогами війни навпростець.

              Гей, Шльомович — молодець!

 

Через корчі терну дикі

лізе з військом, лізе й сам,

бо послав його на бійку

              божевільний Авраам.

 

Чую плачі удовиць —

кров ягняти на траві.

              Гей, облиште, жінки, не ревіть!

 

Ні, солдат не стане духом —

засекречений наказ

повелів йому обухом

              бити вас..., нас..., вас...

 

А якщо ще для відваги

рому випити із фляги,

              більшає до крові спрага!

 

Ти мій предок, чи сучасник?

Де ж розсудок твій літа! —

О, пропасний! о, нещасний! —

              в батька, в матір: та-та-та!...

 

 

Син військової країни,

за яку ж то батьківщину

              убиваєш ти людину?

 

Ти на ринку у Пілата

тридцять срібних дістаєш.

Й знову вішати, вбивати

сила є.

 

Чи безбожний, чи побожний,

для Шльомовича одно —

лиш взяти б на мушку можна

              і мене, і вас давно.

 

Нащо зброї так багато

на життя це гіркувате? —

              Боже! брате! рідний тату!

 

 

Партитура мого дитинства

 

Там, де дні мої минули майові,

Знов лежу собі горілиць у траві.

 

Плин хмаринок, спів пташинок, синь ріки —

День дитинства, і бездонний, і дзвінкий!

 

Мов на нотнім стані, виснуть на дротах

Ластів’ята, голуб’ята — дикий птах.

 

Як тоді! — злітає пісня весняна!...

Цей й не диво — партитура в нас одна!

 

 

Сиве дерево

 

Дайте цьому дереву наймення:

вчить воно гнізда й птахів,

тримаючи на гіллі стареннім

всю небесність соборову даху.

 

Дайте цьому дереву наймення,

взнавши перш чом стало воно сивим.

Рот мій — лиш дупло для слів натхненних,

ось вони летять, дзумкі, красиві!

 

Я ж бо цього дерева дитина,

овоч його, що з зорею разом

визрівав. А дерево долину

осяває, хоч зоря й погасла.

 

 

Світанне кохання

 

Вийшла ти з обличчям-сходу-сонця!

Ніч спливла на сон в твоє волосся.

 

Ти ж у озері світання, мов лілея, —

Заховаюсь за стеблинкою твоєю.

 

Облило мене гарячим світлом!

Я ж тобі шепчу: цвіти! розквітни!

 

Любов моя світанна розквітає!

 

Схилив я голову:

Вінка твого чекаю.

 

 

Той, хто бачить Море

Іштванові Кормошу

 

Запалила сутінки

шипшина,

полум’ям на берег

хвильно лине:

 

Данія палає,

стогне Йорик.

 

Не мовчим уже ні я, ні Море!

 

Скинув я лахміття

у вогонь цей,

Бог мені дав одяг,

одяг

Сонця.

 

Хто б зірвати одяг цей наваживсь,

як на нім сам місяць, наче пряжа?

 

І відчував я щохвилини:

 

осяює,

блищить

і пропіка кожна клітина

оцю Пітьму невпинну.

 

А Море ствердило: так, я могутній.

 

Та на берег вже лине

і дзвенить, мов та мідь,

Ночі й Моря лавина,

наче бурий ведмідь:

 

хто шепче, що нашіптує?!

 

На хвилі верх дзеркальний

влеглась і сонцем тішиться

клітина Родоначальна,

 

Буття шепоче: у цих водах

щонайчистіший її поділ,

 

найдосконаліший в Природі!

 

Хто шепче,

що нашіптує,

що Смерть з пам’яті

зіскрібує?!

 

Хто там пристрасно вимахує:

лопушинням,

гіллям пальм,

деревами

в клейку даль?

 

Я махаю

без побоювання,

бо сумнівні всі навіювання —

 

допоки та клітиночка жива,

не марні мої дії і слова.

 

Був я могутнім у Моря зорі,

і я могутнім бачив те Море!

 

Отож, насправді могутній я.

 

  

Мадярщина

 

Ти мій Світ Світу

З кохання квіту,

Моя снага.

Одна, єдина

Ти — Батьківщина

Дорога.

 

Спитай у мого фурмана Іллі-пророка

звідкіль громами цей ридван гримить,

звідкіль вернувся я на ці розтоки,

щоб із могили саван твій розрить,

Мадярщино!

 

Я

промінь твій

твій наречений східний,

мене із дому вигнали, як став я бідним,

 

та ось

на груди малинові панонійської вершини

пролився я світанком ніжним і невпинним,

 

але в красі цій, батьківщино сумновида,

гірку свою відправлю

панахиду:

од Чумацького шляху пилинок

зчервоніла моя хустина,

зчервоніла моя хустина.

 

Якщо від мене відречуться всоте, краю милий,

я не дозволю, щоб тебе похоронили

усім наперекір

замісто тебе ляжу я в твою могилу!

 

 

Твоє волосся, мов гілля плакучої верби, —

о, як його я полюбив!

о, як його я полюбив.

 

А краєвид який відкривсь мені з грудей твоїх

вулканних!

 

Та я помітив:

з лицем зорі

ти й квіти, квіти

на вівтарі.

 

Так,

обнімаєш ти мене,

що горить моя кожна клітина,

а я рівчак шкребу нігтями в твоїй спині,

окоп на тисячу й один світловий рік

супроти

нинішніх і завтрашніх візантій,

щоб захиститись і побороти

о, дорога,

ти — Батьківщина,

одна, єдина

моя снага.

З кохання квіту

ти — мій

Світ

Світу.

Попозирайте мüй

старый сайт:
http://gafya.narod.ru/

Дзеркало сайта

http://petrovtsiy.ltd.ua/

Tegs:

русинськи русинські співанки писни пісні фигли колядки, іван петровцій, вірші петровція, іван петровцій біографія, русины народ, закарпатские русины, русины на украине, становище русинів у галичині, галицкие русины, карпатские русины, русины фото, русинське радіо, русины, русини, русинська мова, русинский язык, русинська нація, русинська музика, русинська родина, русинськi співанкы, русинськi стихы, русинська правда, русинская литература, русинська література, русинская поэзия, русинська поезія