Моя розпочинається дорога

 

Я народився тут.

Отут, де вигин Ужа

торкнувся осені,

а гори мої дужі

понад озерами-очами,

що чисті, мов гірського ранку спів,

розкошлатили брови

своїх лісів.

Тут був я хлопчаком.

І пам’ятаю як на санках

катав зиму з гори.

А в той же час у рівчаках доокіл замку

вже із підсніжниками вітер говорив.

І тут,

отут, де навіть літо,

коли проходить перед нашим ганком

десь так побіля восьмої години,

немов соромлячися трішки,

усіх вітає з добрим ранком.

Тут я дорослим стану —

господарем, і доброзичливим, і строгим.

І з брукв минулих літ

переді мною тут простелиться дорога.

То — шлях мого життя,

щасливий і веселий.

Я в нього вірю!

Рідна земле,

на цих вітрах, на цих морозах

не дай моїм бажанням згинуть —

пильніш на мене глянь

і ти свого пізнаєш сина.

Прогулянка в дощ

 

вулицями вологими

прогулювались зі мною

                            дощ

                                вечір

                                            ти

 

щільну дощову завісу

я розсував руками

і бачив — за нею стояли

                            вечір

                                          ти

 

намет вечорових сутінків

напинався у небо пружно

я бачив — під ним ішли

                            дощ

                                          ти

 

та глянула ти зненацька

на мене і я побачив —

у твоїх очах віддзеркалені

                            дощ

                                          вечір

 

 

Щоб відчути себе

 

(як)               небо й море що злилися вдалині

              твоя рука моїй руці зрідні

(і)               наші тіні нарізно темнаві

              в єдину злившись світяться яскраво

 

(як)               проростає жайворонок в небо

              моя рука вростає туго в тебе

(і)               там де наших кроків лине стрічка

              таємна під землею рветься стрічка

 

(як)               обіймає скелю чиста хвиля

              так всю тебе я обнімаю мила

(і)               до останку ніжністю вгортаю

              лиш так в тобі себе я відчуваю

 

 

Розповідні речення,

навіяні одним холодним травневим вечором

 

Твої долоні охололі я огорнув руками,

                                                мов рукавичками.

Раніш замерзлі доторки, рукостискання оживають.

Задира-вітер твої коси розплітає.

Сонливі кольори кладе на черепичні дахи вечір.

Вгамовується кров’яний тиск міста.

На стінах будинків, мов табло, засвічуються

                                                    квадрати вікон.

На хідниках подовжуються тіні.

У час такий про нас поети вірші пишуть.

Твої долоні охололі я огорнув руками,

                                                   мов рукавичками.

 

 

Менше миттєвості

 

цілий вечір вивчав я

гамма- й бета-промені

підключав

до лічильника Гейгера-Мюллера

для реєстрування прилад

стежив

за перебігом цифр на шкалі

склав графік й таблицю

невже така проста ти радіоактивносте

натомлений

прийшов я ввечері додому

в кімнаті моїй музика звучала

чекала вже на мене ти

ми говорили я дививсь на тебе

і раптом так пронизливо в мені запрацював

внутрішній якийсь

лічильник Гейгера-Мюллера

та все оце тривало

менше миттєвості

і я не встиг нічого

зареєструвати

залишився

без графіка й таблиці

невже настільки ти складна любове

 

Дуже потрібно

 

світіння              в мій неон перегорілий

захистку              мої повітряні замки десь відлетіли

цукру              в мій гіркуватий чай

товариша              в самотній мій відчай

неба              для мрії що всеможна і всесутня

відповіді              якщо мені не відповість відлуння

парома              аби до берега доплинути без втоми

паромника              щоб кермував паромом

струмка              коли сухим ставок мій стане

слова              аби сказати несказанне

таємниці              яка б окрилила кохання

кохання              аби і сонячне було й могутньокриле

сяйва

сонячного              в мій неон переговрілий

 

 

Іду

 

звідкіль куди й допоки

звідкіль куди і як

звідкіль куди і взагалі

 

до яких пір коли і як

до яких пір коли й для чого

до яких пір коли і взагалі

 

навіщо і для кого

навіщо і для кого й взагалі

навіщо йти коли не ждеш мене ти

 

 

Три Ньютонові освідчення

 

І

Мої почуття залишаються непорушними

або ж рухаються рівномірно

лінією рівноваги

поки ти не впливаєш на мене

або ж поки чуття твої нейтральні

 

ІІ

Зміна моїх почуттів спричинена твоїм впливом

прямо пропорційна

величині сили твого впливу

і обернено пропорційна

масі твоєї інертності

 

ІІІ

Твій вплив на мене визначає

величину народжуваного в мені

впливу на тебе

 

Роз’яснення

І. Ти центр моєї системи

стосунків

від тебе відгалужуються

осі симетрії

поезії

музики

і фізики

Плин часу

вимірюю биттям твого серця

 

2. Моя потужність рівновелика

тому поступу вперед

який усупереч усім гальмівним силам

я роблю щоденно

в напрямі до тебе

Фізичне освідчення

 

Електрика

(Кулон і Ом)

 

Наш обопільний потяг

                    збільшено пропорційний добуткові

                              заряду нашого кохання

                    і зменшено пропорційний

                    квадратові уявної відстані

                              між нами

 

Роз’яснення

 

струм почуттів моїх

сильнішає

з наростанням

напруги кохання

поміж нами

і слабшає

з наростанням

суми гальмувань

що виникають

з-за опору між нами

 

 

Ніч з тобою

 

          спочатку тиша

          мовчання зніжене до раювання

а далі звук

          лякливий шемріт

          тремтливий клапоть вірша

          він огортає ненастанно ніч

                    втулює в раму простір

                    картографує кімнату

                    всі речі розставляє по місцях

 

          спочатку шемріт

          слова із вірша наче пух злітають

а далі шепіт мій

          похилістю перини

          скотився аж до тебе

          намурликуючи тобі пробудження

                    ти починаєш відчувати своє тіло

                    вже руки твої жадають обіймати

                    і розкриваєшся

                    трояндо ночі що тайнами цвіте

 

          спочатку шепіт мій

          слова і їх продовження цілунки

а далі зніжений твій стогін

          розгарячілі подихи твої

          і локонів п’янливе коливання

          лелійний лад лавин

                    любов люблю любове

                    а біля наших ніг налякано лежить

                    заплакана од щастя тиша

 

 

Ніч без тебе

 

Тягуча плівка ночі

мене мов кокон оповила

і тиша самого себе ізолює

коліна підібгав

заціпенів у позі ембріона

свого світанного народження чекаю

 

 

Тиша тривожна нічна

 

Тиша скаржиться на струни скрипок, що уриваються од гри.

Ніч поблимує нервова і дволика, наче Янус,

                                                       на її татуйованих руках

краса потьмарених зірок; це ж її чорні, лиховісні очі

вихлюпують на смутні наші поля живлющу воду та

засухи. По струнах скрипок, що уриваються від гри,

                                                                         по напнутій

нитці рухається крихітний овал місяця: павук

поволі просувається в бік пастки, до якої

незбагненна примха весінньої ночі вкидує крилаті, наївні мрії.

Ніч поблимує нервова і дволика, наче Янус: пускає

                                                                        бісики очима,

легенький порух — і вже обдурила колосся пшениці,

а то і смерть жадливу.

                              На схилах гір передчасно

постарілі виноградні лози погойдуються з вітром. Нерішучий

край чекає повернення бузька...

                              ...Повний місяць рухається поволі

по нитці осяйній: по струні скрипки, що уривається від гри.

 

 

Порада

 

Якщо уже навчився

числа множити

і відмінювать дієслова,

переходь до відмінювання чисел

і можеш розпочинати

множити дієслова.

 

 

Вірш

 

вірш — це форма надзвичайна

в котру замість невідомих

можеш сам себе підставить

 

вірш — це доказ найпряміший

що його давати можуть

лиш поети привселюдно

 

вірш — багатсво невичерпне

котрим виплатити можеш

ті борги що нічим іншим

їх незмога погасити

 

 

Франсуа Війон

Восьмигранник. Золтану Мігаю Надю

 

Ви, люди, що по нас зостались в світі,

В серцях своїх на нас не майте зла...

.............................

Аж ось наші гойдаються тіла...

 

(Франсуа війон “Епітафія, в формі балади, яку склав Франсуа Війон для себе і своїх приятелів, чекаючи страти”).

 

... На шиї в тебе зчовгана вірьовка...

Над головою крук — зловісний знак.

Позаду ніч оката, мов хижак,

А під тобою корінь з карком вовка.

 

... В кишенях п’ястуки — твій гнів невмовкний...

Ліворуч щириться шакал-здохляк,

Праворуч жде гієна свій маслак.

А що попереду? Напружуй очі зжовклі.

 

Іди вперед! І бійся запізнитись!

Та не посмій на крок з дороги збитись —

Ліворуч і праворуч лютий звір:

 

Схибуєш — вп’ється в тебе як вампір!

Ще й ніч жене жахне своє квиління...

Впадеш — і прохромить тебе коріння.

 

 

Барток: контрасти

 

по всьому світу розпростерта

од зуживання не затерта

ця рятівна жадана згубність

оця ворожа дружелюбність

 

така відчутно безтілесна

що тільки з попелу воскресне

конкретна точна всюдисутня

лише на дотик не відчутна

 

геть без останку вся космічна

в своїй абстрактності логічна

така гранично безсумнівна

незвична лагідна наївна

 

тремка троянда на морозі

не зна доріг завжди в дорозі

росте корінням чи промінням

з мого сердечного пашіння

 

з усім узгоджена затятість

думок приземлена крилатість

крізь небеса у підземеллі

з майбутнього в минуле стелить

 

саман вмурований у мармур

ласкавий мов дитятко варвар

тепло прихованих долоней

законне нищення законів

 

жахка холодна самотина

із надр гуркочуча лавина

акордом здолана поразка

жорстокий бій солодка ласка

 

 

Я — орел, я — дрізд

 

Іноді орлів, що у мені живуть,

          я доводжу до самогубства тим,

          що можу із вершин їх сполохнути

          і загнати до шпаківень з дощок збитих;

          і тоді орли комах покльовувати мусять

          і зернини, що я їм кину благодійною рукою;

          але, щоб заслужити ці зернини,

          орли повинні заспівати.

 

Іноді орлів, що у мені живуть,

          я доводжу до самогубства тим,

          що прославляю спів дроздів і намагаюсь

          змусити орлів співати по-дроздиному,

          і клекіт свій забути; доти їх мордую,

          аж поки безнадія не здушить їх пориви

          і тоді вони згортають крила,

          і каменюкою шугають вниз...

 

Іноді орлів, що у мені живуть,

          я доводжу до самогубства тим,

          що змушую їх перетворюватись у дроздів,

          але щоразу, замордовані, згортають крила

          і каменюками летять униз

          і у миттєвість лету я кричу їм:

          — Постійте, зупиніться, зоставайтеся орлами!

          Та кричу я марно, бо налякані вітри

          довкіл орлів смертельно завивають

          і не доходять до орлів мої слова,

          і чую гепання глухе о землю, о каміння.

          То розбиваються орли.

 

Учора один з дроздів, що у мені живуть,

          сказав, що про орлину долю мріє,

          що хоче буть орлом.

 

 

Не визнаю

 

Мрій безсилих, що здалися снам солодким,

                                                   легкій втомі,

я не визнаю.

Божевільно безупинне цокотіння метронома

я не визнаю.

Владу лютого безчестя, що освячена законом,

я не визнаю.

Лицемірного кохання

я не визнаю.

Вирок долі непоправний

я не визнаю.

Майбуття як вічний спокій, безпроблемне існування —

я не визнаю.

Днів минулих, що не кличуть до прийдешнього

                                                                    палання,

я не визнаю.

Днів сучасних, що забули біль тривоги, шал дерзання,

я не визнаю.

Почуття по розрахунку, фальш, нечесності й краплини,

я не визнаю.

Слави, що, бува, приходить без роботи аж до поту,

я не визнаю.

І себе, якщо не зможу із підлотою боротись,

я не визнаю!

 

 

Музика

 

Коли легка

                    музика

                              притіка,

я звуки ті

на самоті

дарую радісно словам,

і в слові пісня ожива.

 

А вже як ритмам сумовитим

вдається серце оповити,

в мені звучать

біль і печаль.

 

Коли ж мене підносить вгору

ритм опромінено бадьорий,

непереможним пориванням

мене окрилює кохання.

 

 

Любов

                    просвічує,

немов рентген. Дивися:

в тенетах нервів

б’ється серця дзвін,

і порух його кожен

співзвучний порухові

обраного серця.

Ти з юрмою йдеш,

одначе ти — обранець.

Нема тобі щадунку —

на чолі і в серці знак —

тебе любов обрала.

 

 

Освідчення в порівняннях

 

Ти така, як полум’я нічне у димарі.

          Спалюєш

          й іскристо віддаєш непам’яті

          сажу старих споминів.

 

Ти така, як на робочих паперах скріпка.

          Тримаєш сукупно

          розрізнені аркуші моїх мрій.

 

Ти така, як словник у незнайомій країні.

          в тобі знаходжу

          суть явищ довколишнього безмежжя.

 

Ти така, як щогла для вітрила.

          Підтримуєш мене

          у боротьбі з вітрами штормовими,

          а без тебе

          я міг би цим вітрам лиш поклонятись.

 

Ти така, як штанга для балансера.

          Тримаєш мене в рівновазі

          на натягнутому канаті життя.

 

Ти така, як побілка для обсипаної стіни.

          Лише

          твоєю чистотою я чистий.

 

Ти така, як полум’я нічне у димарі.

          Твої іскри

          моя поезія

          підносить, наче вітер.

 

 

Чому? — життю дивися в очі

 

І

в землю висаджених електрогрушах не зрощується спіраль перегоріла і солоні сльози не стають солодкими од цукру емалевих споминів метали до стану рідини розплавле- ні бояться форм застиглих годинники не згодні зупинятись одночасно з серцем і в рукостискання вгризається відсутність поцілунків і жалоба біла проклятуще бі- ла і в наших усмішках причаєно всю гіркоту вуст зімкнутих і не-настанно ваблять нас світи при-чаєні у дзеркалах за дзеркалами і перегорілі спіралі наших сві-тильників-грушок не зрощуються навіть у землі збагаченій тіла- ми нашими не зрощуються ніколи

н

і

к

о

л

и