Змова з березнем

 

Мій березню, мене морозам не прозрадь,

Не вилий зливою несправедливість —

Світання крові моїй свіжості додасть,

А кропива вогню дасть милостиво.

 

З дороги збився я, йдучи тобі навстріч.

Холодна течія розмила мої кроки.

А ніч пресліпо вдарила до віч —

курчата сліпнуть так при хворості жорстокій.

 

З дороги збився я — нема мені рятунку,

бо в снігопаду пастка не одна.

Послухай, березню, я заховаюся в буруньку,

а завтра може бути вже весна.

 

Мій березню, мене морозам не прозрадь,

Не вилий зливою несправедливість —

світання крові моїй свіжості додасть,

А кропива вогню дасть милостиво.

 

 

Вмісто стяга

 

Хто милою назвав

не тільки дівчину —

          а й країну усю із чарівним волоссям

 жіночим,

          а й будинок стрічкою чорною оперезаний,

          а й села — батьківщини.

                    Хто мовить:

народ мій, народ мій —

                                        але у пам’яті його

на всі сторони світу порозбігаються луни,

але у пам’яті його і Благородний Олень

згорає.

              Аби не впала, не

опоганилась: підтримуючи, обруч на неї натягую,

охоплюю її краї — й аж на самих кордонах

присне моя кров.

                              До виду крові моєї

я призвичаюсь. Звикну, що вона просочується

 ненастанно.

Вмісто стяга

передаватимуть мене із рук в руки

                    усюди всяк кому і де потрібно.

Зненацька захват промовляти стане,

сама собою пісня зазвучить.

                                            Чотирикутне

полотнище понад шляхами, чотирикутні

хустки Землі.

                      Мене ночами стерегтимуть

 повсякчасно,

а ранок сам злітатиме як вісточка про мене.

 

 

Хто милою назвав

не тільки дівчину —

          а й країну усю із чарівним волоссям

 жіночим,

          а й будинок стрічкою чорною оперезаний,

          а й дерева скалічені —

                    для того перемога неминуча,

                    аби лише трава під ним росла.