До прабабусі

Ката Сідонії Петровцій

 

Я кружеляла

на твердих вітрах,

неслася

у нестримних повенях;

 

тому твоїм

нащадком стала

іншо — лиця,

іншо — кровна;

 

в бутті твоїм

ти незбагненна, тьмава

жінка.

 

Не як

вивіску забігайлівки

ношу твоє ім’я —

моя до тебе шана

 

у вірші виражена щонайкраще,

в ледь стерпній

методиці

болю.

 

 

Кароймайорські музики

Іштванові Кормошу

 

1.

В оркестрі тім, де ти — дудар,

я можу грати на сопілці,

або — на барабані.

І — тільки.

 

Діткнись руками висоти тополі,

мені туди ще не сягти,

а як присядеш на осонні,

я капелюх — із лопуха листи —

 

зніму, вклонюся, тонкостанна:

здрастуйте, мій пане!

 

2.

По якому праву я дісталась

до твого поля, розповім все чинно —

у Кароймайорі бухгалтером

був дід мій. Чинно

 

туди, бідаха, тьопав,

ні разу віз його не ждав,

і рахував цілими днями,

далеко вже за шістдесят нарахував

 

грошву і пролітаючі роки

ми вдома, шестеро, з’їдали,

його судьба: землі шмат, порося,

нервові припади, що серце добивали;

 

суботня його усмішка —

блаженства блискотінь,

мій дід, Петро,

кремезний велетень-легінь,

вся шия — жилава,

він, мов апостол, босоніж

до мене підбігав, і звідав:

— Євіко, повіш,

 

це ж звідкіля прийшов я, знаєш?

— Із Кароймайора, дідусю, чи ж не так? —

і простувала в світ-навиворіт,

така собі дівчаточко-дітвак,

 

ще й мого батька, з роду-віку сироту

повсюдний і щоденний негаразд

виносив на нові місця:

Соб, Ностра, Вац,

 

з-за гратів хмар зірки дивилися на нас.

 

А те, що все ж земним смиренням

смирився пекла раннього жахвій,

твоя заслуга, Кароймайоре,

що був крилатим вівтарем надій,

 

так дієслово, втілене у плоть,

до мене райдугу-обіцянку хилило,

там раз на тиждень я могла чекати

когось, хто б усміхнувся мило.

 

Дитинства замок легко руйнівний

хочу я дієсловом укріпити,

аби до нього, неушкодженого, ще

бодай би раз на тиждень приходити,

 

там був би рай — там побіля воріт

стояв сам святий Петро з ключами,

і, стрівши нас, привітливо б сказав:

— Якраз полуденок — пополуднуйте з нами!

 

Десь дзенькнув дзвін, і вже якщо

прийшов ти, милий розбишако,

замість престольної молитви

у карти перекиньмося недільним ранком.

Біблією янгола — не чорта! —

була б тобі моя усмішка кожна.

І лагідно б кивнув з хреста Христос:

— Вам — можна!

 

 

Якщо...

 

Біля батьківського стола

ти бідний родич

і брехали

що ти пасинок

двох твоїх нащадків —

тому, тому, що

ти всіх покорити жадав,

вимагаючи: любіть мене.

 

Опісля: “Помолився, і це — ні...

Однак... може... завтра”.

І: перо в руки

— нехай говорить про будь-що мій вірш —

це благання, ця сліпість,

волаюче ніколи-небувалого,

мов помсти прагнення

до всіх, хто читає мене:

 

прийміть мене!

 

 

На мотив Єсеніна

 

Молодість

вся друзям роздарована,

власне щастя

ще не добудоване —

 

відбудовується день у день.

 

Слово

підозріле без пісень

(злякано:

це хто при владі нині в нас?)

ще й спитати

хочеться якраз:

як нагороду

молодість здобуто,

чи — як пута?

 

 

Барвінкове літо

 

Небо схилилось

занадто і — дзвінко,

мабуть тому

хтось приклав

два барвінки.

 

Як падати будеш,

вони — опертя,

цвітіння стрімкого

дзвінке майбуття.

 

Я можу досхочу

вже з того радіти,

що зву-називаю

барвінковим літо!