ДИКТУЄ ОСІНЬ

ДИКТУЄ ОСІНЬ

ПЕРЕДОСІННІ ПОБАЖАННЯ

В останній літній день

Тиса сумно

зітхнула й промовила

в останній літній день

хотіла б я бодай одну годину

побути морем

щоб на моїм спекотнім узбережжі

щасливі діти гралися з піском

Міст через Тису мовив

у останній літній день

хотів би я бодай одну годину

побути дівчинкою безтурботною

яка так весело й красиво

вистрибує на березі ріки

Останній літній день лише розпочинався

ЗАХОДИТЬ СОНЦЕ

Вода смугаста в рясці, в жабуринні.

Мов телескопи, очі жаб з латаття.

Червоні гори пахнуть медом винним.

І обрій причащається багаттям.

Повітря можна скирдувать в копиці.

А можна просто дихати і жити.

Метелики поснули на ялицях.

Заходить сонце... Обрій ще відкритий!

В КІНЦІ СЕРПНЯ

Прощаються з серпнем сади соловїні

Мовчать соловї, та дзвенять їх пісні.

Вже сонце зайшло, а у хмарах проміння

Застрягло, зоставши в минулому дні.

Прощаються з серпнем озера і ріки.

Хоч холод осінній дерева обдав,

Та руслом потоку віднині й навіки

Тектиме сяйлива серпнева вода.

Прощається з серпнем останнє кохання

Нема йому в осінь твердих путівців.

Воно має вмерти. І ніжне палання

Твого поцілунку тремтить на лиці.

СЕРПЕНЬ ВЕРЕСЕНЬ

Листя липи сохне, вяне.

Проминувши теплі дні,

Входить серпень у тумани,

В ночі вересня сумні.

Одлетів, одплив, розтанув

Любень-серпень, догорів

В ніжно-росяних світаннях,

Наче пісня косарів.

Де пустелі повітряні

Замережує павук,

У жалінні ненастаннім

Жовте листя срібний звук.

... Небо вересня яскраве.

Та чогось вітри мені

Нині вперше заспівали

Журні осені пісні.

ВЕРЕСЕНЬ

Шепче верес вересу

З між осоту:

Розпочався вересень

У суботу!

Розпочався вересня

День осінній

Глянь!

у тебе, вересе,

Тінь зжовтіла...

ДИКТУЄ ОСІНЬ

Дозріли яблука. В саду

Зустрів Ньютона.

Він каже: Яблука падуть

Цілком законно

Висіть спокійно на гіллі

Зеленим досі,

Й летіти стиглим до землі

Диктує осінь.

Ньютон мій друг ні він, ні я

Платона не читали.

Нащо свій розум розіпяв?

Істини мало.

Бо що в тій істині, як лють

Всю правду скосить?!..

В бою зі злом правдивим буть

Диктує осінь.

Плід падає, коли дозрів,

Ньютон толкує.

А я його пророчих слів

Мов і не чую:

Хай по розпеченій золі

Ступаєш босий,

Не відриватись від землі

Диктує осінь.

Дозріли ми. Дозрів наш світ.

Як є потреба

Свій слід лишити на землі

Не йди по небу.

Дорогу вибрати одну,

Незбиту, в росах,

Вести глибоку борозну

Диктує осінь!

* * *

Диктує осінь перший свій сонет

Бере з розжареної прірви літа

Три трави, віхоть вітру, жмуток жита,

І оправляє в золотий багет.

Спочатку все це схоже на макет

Картина вся незрушністю налита.

Аж тут ріка, студеністю сповита,

Несе в собі живий нобілітет.

Усе таке врочисте і поважне,

Усе таке дозріле і туге,

І повне аж вгинається багет.

В красі дерев і трав є щось вітражне:

За золотим жовтявий, срібний лист

Потужна форма! Всемогутній зміст!

ОСІННІЙ ВЕЧІР

Од спеки денної йде вечір розпашілий.

Дерева щуляться вже холодять вітри.

І знову холодно та ніжно защеміли

Ця тиша, спокій цей, що світ весь підкорив.

Світляк лише зоря у теміні згустілій,

Та темінь лагідна не зманить вже мене

Відчув я те, що ще зродитись не поспіло!

Воно, мов рима, вже дзвенить ясним вогнем.

Йду неквапливо крізь холодних снів руїни,

Де серце моє жде потьмарений ліхтар.

А серцю світло, мов життя безцінне!

Ще знаю: скрізь тепер цей вечір володар.

Не кориться йому лиш світла ніжний клекіт

Тих зір, що в небі граються далеко.

ОСІННЯ МЕЛОДІЯ

Зорі мерхнуть. Роси терпнуть. І туманами

протерта

Білина така нестерпна в небі трепетно горить.

І дивуємось: теперка, у останній ранок серпня,

Сонце біле, мов люстерко, випливає з-за гори.

Знову осінь. Безголосі голосять у полі роси,

Що і досі гострі коси їх не струшують із трав.

Плодоносні абрикоси, що зросли, мов

хмарочоси,

Дивлять скоса, що за посаг матиме оця пора.

А пора таки багата яблуката, зернувата,

І картопля у кагатах краща ніж торік стократ!

Все неначе на плакаті. Та чого тут мудрувати

Нам нашіптує троянда: час збирати виноград.

ВІДЧУТИ ОСІНЬ

Торкнеш руками осінь

І відчуєш плід

Круглий,

Мов мініатюрний

Макет землі.

Торкнеш очима осінь

І в барві золотій

Відчуєш

Здійснені надії

Усіх життів.

Торкнеш мрією осінь

Відчуєш довгий шлях,

А на ньому

Золотисті коні

В яблуках і в зірках!

ОСІННІЙ РАНОК

Стань

у цю рань

край герані

і глянь

доцвітає герань.

День

ще лишень

десь дзеленькне росою...

Не сипле осінніх

пісень.

Синь,

наче тиньк

нерозтриньканий сонцем,

ледь бринькне

з-над вишень-княгинь.

Тінь

квітневих цвітінь

ще тамує

ясну гарячінь.

Та

неспроста

у цю рань

і герань,

і цей день

без пісень,

тлінна тінь

всіх цвітінь,

мов у тиглі

застиглі!

Ця ось синь

це осінь.

ДЕНЬ ОСІННЬОГО СПОЧИВУ

Все доступно, все відомо,

І недільний день іде

Тихим стогоном утоми

З листом вкутаних грудей.

Понеділок і вівторок,

І усі наступні дні

Все вдавалось, все йшло споро

Ми летіли на коні.

Ми в неділю залетіли

Із розгону, як в ріку,

І відчуло наше тіло

Хвилю спочиву пянку.

Мліли мязи. Ніжно млоїв

Біль затихлого крила

У недільному спокої

Розчинялися діла.

Після впертої роботи,

Після руху кожну мить

Цей безділля дивний дотик

І просвітлює, й болить.

За вікном буяє осінь

І достигла, й молода.

За вікном ще чутна й досі

Наша праця і хода.

Був зимовий день загадка.

День весняний тільки цвіт.

Літо праця від початку.

Осінь це вже праці плід.

День сьогоднішній неділя.

Тільки осінь йде на злам,

Бо обдумувати діло,

Це, напевно, теж діла.

І найвища нагорода,

Що оцим осіннім днем

Вже розгадана природа

Теж розгадує мене.

На виску пульсує жилка.

Руху більшого й не жди.

Лиш з руки, неначе з гілки,

Мяко падають плоди.

МУЗИКА ОСЕНІ

Дощ лив, а спів щемів:

До сі

до ре

до мі.

Плив голос наших доль:

Мі фа

мі ре

мі соль.

Ще й смуток наш слідом:

Ре мі

ре фа

ре до.

Дощ стих, а спів не мре:

Соль фа

соль мі

соль ре!

СПРАВЖНЯ ОСІНЬ

Це трапилося в травні

Увійшов

до кімнати

дивовижно гострозорий чоловік

і поглядом полинув

у нескінченну перспективу

витвореної Бокшаєм осені

що виджерелювала силу

з необрамленої картини

Зиркнувши на мене

проказав

ще це не осінь

а всього лише талановита підробка

і на доказ

зістукав пальцем фарбу з полотна

на підлозі перечавлюючи чоботищами

крихкі листочки жовтих ясенів

Не встиг я ще й отямитись

як він

мов чотири полотнища різнокольорові

порозсував завіси

червня липня серпня вересня

і в глибині пір року

неначе в рамі дивовижнокольоровій

зазолотів жовтень

справжня карпатська осінь

світилася плодами

й достиглим повітрям

дарувала очам

перспективу невичерпну

і раптом

цей дивовижно гострозорий чоловік

від несподіванки аж присів

бо перший він побачив

у ніжнім правому куточку осені

тремтливою барвою було виписано

імя Бокшая

творця справжньої карпатської осені

Р У Х

Дивись і слухай на безвітрі

Як мяко гупають дички!

Так мяко капле піт з руки

І кров з меча, з тонкого вістря.

Від чого падають дички?

Від чого піт?

І кров від чого?..

Десь у повітрі є дорога

Вночі там світять світлячки.

В повітрі світиться дорога.

Дорога та пливе на низ.

Ну, а коли підпалять хмиз,

Куди зникає та дорога?!..

Новим падінням сумнів витри

Під помах Вічної Руки

Так мяко гупають дички

Там, у повітрі, на безвітрі.

ОСІННІЙ СОНЕТ

У кошиках з лози вже носять сині сливи.

У чанах чавлять їх, а, вичавивши, ллють

В голодні горла діж, і вистиглі приливи

Хмільного запаху пянким каскадом бють,

Рокочуть радісно, і, мов потік бурхливий,

Дух теплих пінних браг медова каламуть

Леліє у собі той день зими щасливий,

Як газди повагом глек глиняний візьмуть,

Чи із барил у реброваті погари,

Як лід холодного, тоді націдять трунку,

І синій-синій холод загорить,

І вже зима не матиме рятунку:

Рипучим снігом, золота і боса,

Ходитиме од сонця пяна осінь.

ОМРІЯНІ МЕТАМОРФОЗИ

Коли

звичайній річковій воді

набридне бути

звичайною річковою водою

коли

їй дуже хочеться

бодай трохи побути мостом

під яким пливе усе її життя

звичайна річкова вода

стає райдугою

аж на пів-неба

Коли

землі чорнющій луговій

набридне бути

землею чорнющою луговою

коли їй хочеться сіяти на весь світ

усіма кольорами райдуги

тоді

земля чорнюща лугова

народжує мільйоннобарвні квіти

які цвітуть ще довше ніж веселка

Коли

ще ніжно молоде

дівча сільське

або ж міське

щасливим хоче бути

воно закохується

в райдугу

і стає райдугою

у квітку

і стає квіткою

в хлопчину

і стає матірю

Щ А С Л И В О Ю

МЕТАМОРФОЗИ ОСЕНІ

Осінь

буває античною,

коли мідяки жовтого листу,

ледве долетівши до землі,

перетворюються

на купи тьмяних монет

епохи Августа Гая Октавія,

і в гаях

жадібно визбирують їх

закохані

юні нумізмати.

Осінь

буває космічною,

коли дужі вітри жовтневі

підхоплюють пірїни золотого листу,

а ті,

рівня хмар сягнувши,

найперше птахами стають,

а далі

кораблями космічними,

і з фантастичних далечин

шлють нам інформацію

про ті часи,

яких ми сягнемо

в наступному тисячолітті.

Осінь

буває сучасною,

навіть коли вона антична,

навіть коли вона космічна,

навіть коли вона дощова...

Але з-поміж усіх осеней

найсучасніша та,

в якій ми живемо,

і вміємо радіти

щонайелементарнішому прояву життя

навіть сльоті

у дні останні листопаду!

Осінь

буває короткою,

навіть коротшою, аніж оця строфа.

Осінь

буває нескінченною.

Це коли чекаєш.

Чекаєш... чекаєш!.. чекаєш?..

Чекаєш...

чекаєш... чекаєш... чекаєш...

А вона єдина!

не приходить...

Осінь

буває нещасливою

бо кожен

був,

є,

або ще буде

нещасливим,

можливо навіть ще нещасливішим,

аніж сама ця осінь нещаслива...

Осінь

буває щасливою,

хоча ніхто

не знав,

не знає

і, напевно, не знатиме

що таке щастя.

Навіть

щаслива осінь.

Осінь

буває ще й болдінською.

Однак,

болдінська осінь

приходить раз

на два тисячоліття,

та й то лише до Пушкіна.

Антична і космічна,

сучасна,

коротка й нескінченна,

нещасна і щаслива,

болдінська осінь

апогей всіх осеней.

Пік творчості.

Вершина перетворень!

РОВЕСНИК ОСЕНІ

Був я дитям весни.

Веселі латки

снігу березневого

ще світять,

освітлюють далекі путівці,

якими я

гонець любові босоногий

над урвищами бігав і в пустелях:

і дихав пахощами квітня,

й прямо з травня

ступив у літо,

працею гаряче.

Ах, саме ці гарячі

вітри липневі

трохи серце остудили.

Хоча, можливо,

це робота.

Гей, ні!

Робота, як любов,

кидала мною на краєчки урвищ,

виносила з пустелі.

Це ж робота

мене до вересня спокійно привела,

і взнав я щастя жнив.

Я зрозумів тоді:

усі сльозини,

що з серця навесні упали в землю

усі краплини поту,

котрі влітку

зросили шкарубку оцю ріллю,

колоссям забуяли.

Я збагнув,

що я ровесник осені

мов колос,

налитий силою і досвідом,

стою

перед зимою.

Вітаю тебе, зимо,

я сьогодні,

багатий пережитою весною,

багатий літом всотаним у кров,

ровесник осені,

брат колоса налитого,

не можу

піти безслідно з вічної землі

якщо не стану я сьогодні хлібом,

то завтра в землю упаду

і навіть

тоді я людям користь принесу

ще раз мої зернини проростуть!

Бо хто дожив до осені, той жив

не марно!

це усвідомим нині я

ровесник урожаю.

Ровесник осені.

ОСІНЬ

У тремтливих вересневих вежах

Водограять пахи винограду.

Крізь прозорі межі сонце стежить,

Як у дневі, мов у колбі, владно

Розтікаються густі та спілі хвилі

Соковитих дзвінкощоких диньок.

Пересохле до кісток бадилля

Аж росте корінням в холод глини.

Глина ж та, медова і доспіла,

Пахощі струмує веселкові,

І якась осінньо вічна сила

Оживає в тілі дня казково.

* * *

Танцювалося весною,

Загоралось влітку

Тільки осінь сивиною

Доторкнула й квітку.

Йшло крізь осінь дівча босе,

Натомило ніжки...

Та, одначе, й сніг гарячий!

Входить в зиму пішки.

ВІДВІДИНИ

Була глуха осіння ніч.

Я йшов стежиною у лісі.

Коли моїх торкнувши пліч,

На мене з хащі подивився

Могутній дуб!.. Тонке гілля

Мені щось тепло шелестіло,

Аж тут розкрилася земля

Й коріння в дуба забіліло!..

Цю неприродну білину

Коріння довгого, мов лози,

Я вперше бачив. Доторкнув

Вона гірка була, як сльози.

Подумав з жаху: от біда!..

І відсахнувся... Дуб за мною,

В моїх затемнених слідах

Висяюючи білиною.

Там, де жило коріння, був

Страшенний отвір яма рвана.

І я на біль отой подув.

І зримо затяглася рана.

Не озирнувся понад зруб

Почав спускатися в долину.

Та відчував столітній дуб

Не відстає ні на хвилину.

Центральна вулиця села

Нас непроглядністю зустріла.

Моя хатина... підійшла,

Притиснулась до дуба тілом!..

Гілля всю хату оплело!..

А я, ввійшовши до кімнати,

В душі відчув тонке тепло,

Й не вчув як сон ввійшов до хати...

Ранковий сонячний привіт

Стрічати вийшов на подвіря...

Де дуб?!.. Хоча б єдиний слід?!..

Дивлюся, й сам собі не вірю.

Та він же мусив край стіни

Бодай травичку потоптати!..

І враз мене хтось зупинив

До серця стало долинати:

Немає тайн тут все збагнеш,

Шептала ніжно хата люба,

Ти в хаті дідовій живеш,

А будував дід хату з дуба!..

З КАМЕНЕМ НА СЕРЦІ

Прокільчився з насінини

і вгору

рвонувся всім єством

і дерн прорізав,

і вже відчув себе стеблиною трави,

коли

збагнув,

що я прокільчився під каменем

і камінь

притис мене-стеблину

й рух мій вгору

перепинив.

Спочатку я гадав,

що камінь цей пронижу,

неначе голка,

немов бурав,

цей камінь роздроблю!..

Та камінь споконвічний

не поворухнувся

мого життя

не бачив,

а може бачить не бажав...

О як злостився напочатку я!

О скільки сили марно розносили

фонтани емоційні!..

О як напружувався я!

Беззубий рот мій

впивався в камінь,

але що цілунки

дитячих губ

цій непорушній глибі!

Хоч я не цілував

кусав беззубим ротом!..

Аж серце

із грудей

до горла підступало

я пружився!

а камінь зверху тис.

І раптом я відчув

у горлі

на серце камінь ліг

фонтан гарячий крові

із мого серця

оросив

цю глибу.

І я поволі почав підніматись,

підносячи на серці камінь...

Кровю розмальований валун

підносився угору,

наче квітка,

а я стебло

відчув щемливість

проростання в небо.

Хтось гляне здалеку

і посміхнеться радо

така могутня квітка

на стеблині!

І тільки я,

лиш я єдиний знав,

як важко камінь тримати на серці.

Кровю вмитий камінь.

* * *

Коли тьмяніють мовлені слова,

А тиша має сріблуватий полиск,

Ви чули як кувікає сова

Із темноти сусідської стодоли,

Вона замовкне. Тиша аж болить!

Й тут вам з-над голови з вершечка хати

Іще страшніше друга заквилить,

А вам душа в затерплі босі пяти!

Бо вам в цю ніч всього лиш вісім літ,

По стільки ж мають хлопчики й дівчата,

Яких совиний відчай чи привіт

Лякає, та ... не може налякати.

Під вишнею в розкошланій траві

Ви сидите в самому центрі ночі

У першім колі страху! ледь живі,

Одне в одного бачите лиш очі.

Дівча сусідське пелюстки долонь

Стривожено втопило вам у груди.

Хоч є вогонь, та це не той вогонь,

Який ще нам серця палити буде!

Хтось десь іде напружилась трава!

Серця замовкли. Не тремтить трепета.

Із теміні кувікнула сова,

І небо перекреслила комета.

В СЕЛО Я ПОВЕРНУВСЯ

Я знов крокую тут

у серці батьківщини

Вчаровано вдивляюся в міцні будинки

А цвинтар сільський мене стрічає написом

вхідним

«найрадісніший день день повернення»

Хлюпоче річенька

а час тече безшумно

О часе з синіми очима неба тільки тут

збагну красу життя

Іду

і в мене в серці батьківщина

гарячінню розливається

пульсує випульсовує

І вишуковую в довколишній картині рідній

місцину ту де я повинен бути

цяткою дрібною

І прохаю милу рідну батьківщину

дозволь я буду вічно у тобі

пелюсткою

троянди чи надії

МАЙЖЕ НЕІРОНІЧНЕ

Яку страшну мороку

На плечі я звалив

Узявсь прожить сто років,

І сорок вже прожив.

Та ось обурив Долю:

Побився об заклад,

Що проживу без болю

Останні шістдесят.

Напевно б зміг прожити,

Якби не те чуття:

Що буду я робити,

Як доживу життя?!..

* * *

Впала завіса

Хистке прикриття,

Стало

Безглуздим заняттям

Життя.

Грав

Не ту ролю,

Не в тому ключі,

На сцені не тій,

Не для тих глядачів.

Грав,

А мав жити.

Як мало прожив...

Лягти б після смерті

У гріб не чужий...

АПОКРИФ

Витворив Бог Єву

з Адамового ребра

і була Єва прекрасна

і зваблива несказанно

така спокуслива

що навіть Бог накинув на неї оком

і підстерігши зручний момент

за дрібязкову провину

за якусь махінацію з яблуками

вилаявши безбожно

вигнав Адама з раю

А Єву залишив при собі

бо ж була Єва прекрасна

і зваблива несказанно

така спокуслива

що нині сказати важко

чиї ми діти

Адамові

в і ч н о п о р п а є м о с я в з е м л і

чи Богові

в і ч н о п р а г н е м о в и с о т и

ЖІНКИ

Ах, ці стегна:

як вони погойдуються і подригують

і чого вони погойдуються і подригують?

(Хороше через калюжі

проступать на високих підборах,

проштрихуючи мимохідь серця

жабячі).

І для чого ці стегна

погойдуються і подригують?

Надто дорого черевики ногам цим обходяться

застрягають підбори в пазах коридорів дощатих,

у автобусах зачіпають підлогу гратчасту,

відлітають;

намокають очі з полиском косметичним,

і по щоках розтікається той косметичний

погляд:

ах, сердешні

ці жінки у місті!

Важко ступає огрядне жіноцтво сільське,

на ногах чоботища, а в мислях діла.

Чи траплялось ділам залітати

у мислі

ласкавих красуньок міських?

Бо ж вони не приводять

на спарування корову, не вносять

поросятам двох відер явно добірного корму,

не перуть у потоці, не трудяться в полі,

дітей не народжують на весінній межі мимохідь,

як жіноцтво сільське.

Обніми їх таких!

Навіть немає за що узятися, потискать.

Мов зачерствілий сухар попід груддю

із пластика трісне

і розсиплеться;

губи на смак наче фарба.

Ще й абияк їдять:

молока півсклянки, півгудзика масла на хліб,

вдвічі тонше якраз, як жінки із села, відкусять

половину шматочка, не скуштувавши мясного,

виймають цигарки «Дукат» й до десерту уже

переходять...

А ссуть нікотин,

наче кров із руки комари,

розчинившись в диму (комашню дим лякає),

ледь розвіється він наче їх й не було тут,

лиш недопалків купа, та попіл,

та грюкання дверми.

Ах, жінки ці у місті,

чи, можливо, усі вони напівжінки лиш?

Навіть декілька порцій таких побажань

й на перекуску мало жіноцтву сільському.

А, можливо, жінки ці у місті

поспіль всі пришлепуваті,

якщо лиш за тиждень

змарнують півдюжини весен своїх,

а після, спізнілої осені, в парки

виводять

на газони болонок, як рідних

дитяток.

А в жінок на селі

повсюдно рої дітлахів,

ноги в ципках, і кури в гною копирсають,

пахне свіжістю ліс, і в ночі травневі далеко

за царину чути

валують на зорі собаки.

ОСЯГНЕННЯ

Спочатку

лиш передчуття,

тінь розуміння

осягнення свого буття

з крон до коріння.

І ось розсовуються межі

видінь, осягнень,

і ти безмежності належиш

правічних прагнень.

І вливаєшся розумом власним

у нуртуючу всесвіту мисль,

крізь яку і минуле, й сучасне

у диханні твоєму злилось.

Там лишилося лиш руку простерти

в майбуття, щоб на мить хоч одну

паперовий кораблик безсмертя

об долоні твої черкнув.

МИР ПОЛІВ

Я усівся на осонні

де кулясте світло сонця

де літаючи пташата

ляскають крильми по хмарах

В жнивну пору я пройшовся

річищем хлібів похилих

острівці лужків зелених

теж палали й не вмирали

Я з людьми заводив мову

з молодими жниварями

тиснув руки зашкарублі

по спітнілих спинах плескав

Про погоду говорили

про сільську нелегку працю

та про щастя працювати

на землі яку кохаєш

Ті в траві стояли люди

ті схилялись над стернею

чи з машин мені гукали

чи із кухлів пили воду

Стрів дівчат я що купались

у фонтанах повітряних

і тіла свої засмаглі

мов сонця ховали в хмарах

По горбах дорога бігла

між дубів поміж ожини

всі довколишні собаки

гавкотом мене вітали

Говорив я зі старими

що міцнющі наче лози

на порогах її будинків

сонце полудень значило

На стіні сільського клубу

був плакат який засвідчив

що верхи хатин селянських

мир утримують надійно

ВІДКРИТТЯ ЛЕТУ

Зусиллям волі

довести чутливість рук

до стану

коли щільність повітря

відчуєш як щільність води

і від землі

легко відштовхнутися ногами

і вверх поплинуть

полетіти

а тоді

руками рівномірно

космічний простір протинай

коли ж сяйне

миттєвість відчуття надшвидкісного лету

й дух перехопить радість

то й не дихай

хай радість буде повною

лети

лети і осягай суть лету

лети і розумій що ти щасливий

бо в житті мета найвища

лет

а ти летиш летиш летиш

найщасливіший

ЛЕТ

Як лет стрімкий то зайві крила!

Лиш пружні мускули, і міць!..

Щоб чути небо мислю, тілом.

А там, де гнізда блискавиць,

Натрапити на русло сили,

Рукою грози одвести,

І, одчемхнувши власні крила,

Мов сушею, повітрям йти.

ДОСЛІД

Паблові ПІКАССО

Овальне яблуко

Під небом шестигранним

Росте навскісно

З трапеційної землі.

У колбі простору

Лежать вітри пластами.

А колбу гріють на вогні малім.

Щось вибухне!

Та ще не має ймення

Ні ненароджене,

Ані давно живе

Хоча й став дослід справою будення,

Та в досліді є завжди щось нове.

УТОПІЯ

Якби я в Бога вірив,

я б дуже просто

прирівняв себе до Бога.

І, глянувши на світ,

сказав би: «Ось мій твір!»

і тут же вмер би од гордості.

ЗВИЧАЙНА ТУРБОТА

Сидів я під рай-деревом

рай-дерево стояло під рай-дугою

над рай-дугою простилався

справжній

пірїстохмарий

мякотравий

золотоплодий

Р А Й

та я в цей час

думав не про р а й

я допомагав мурашкам

доводити до ладу їх прихисток

із заходу насувала хмара

можливо навіть буде град

ЩОВЕЧОРА

Щовечора

стільцям

що розбрелися по моїй кімнаті

переповідаю події минулого дня

здебільшого

ті що трапилися зі мною

І щовечора

найстаріший із стільців

повертається до мене спинкою

потемнілою

різьбленою

у лівому вершечку щербатою

і від того кепкувато смішливою

А я від нього відвертався

лише тоді

коли не міг не плакать

ПРИПУЩЕННЯ

Найстрашніші свої удари

Судьба завдає

виготовленими

із надтвердих сплавів

випадками

Якби

наші серця

мали фізичні властивості

повітря

тоді б

найстрашніші удари Судьби

не залишали в наших серцях

ніяких слідів

Як і в повітрі

Були б ми безсмертними

як увесь оцей

неосяжноповітряний Космос

ПАНК

Якось в Будапешті панки підпалили

багатоповерховий будинок.

І ніскільки нас не дивувало, що бульбашки

мильного шумовиння, яким пожежу

погасити удалося,

розриваючися,

вибухаючи,

називали паліїв:

панк! панк! панк! панк!

* * *

Вітер перекотиполем

Сонце по полю котив.

Сонце, як серце, голе

Болю мотив...

Смуга червоної крові

Вздовж по скалючій стерні...

Біль колоситься словом.

В слові зерниться гнів.

СКОБА

Біль столітній заховав

У малій своїй долоньці.

Й раптом в діда голова

Вся, як в золоті, у сонці!

Промінь хмару розірвав,

Тільки перше, ніж сховатись,

Дідові подарував

Голову в мільйон каратів.

Сонце вже давно зайшло.

Дід і далі золотіє.

Дід виходить за село.

Я за ним!.. Я весь німію!..

І, пришвидшуючи рух:

Ви куди?

питаю ніжно.

Розгорну металобрухт,

Мо скобу знайду залізну.

Бо візок уже такий...

Не домовив. Оком косить.

І скобу метал простий!

Він до золота підносить.

ДУХ НЕПОКОРИ

Постать майже непомітна,

Всохлий, наче сушка, віщий

Дід гукає в сонні вікна:

Не читайте на ніч віршів!

Не пояснює нічого,

Хоч щоночі все гучніше

Долинає з дна нічого:

Не читайте на ніч віршів!

Дід намислив щось погане,

Та себе не дуже втішив

Перевиконання плану

На селі з читання віршів.

Відкував коваль залізо.

По роботі, вмившись, ївши,

Не вмикає телевізор

Вся сімя читає вірші.

Ну, а вечора одного,

Розірвавши павутину

На екрані, Моргунова

Діда, мов малу дитину,

Ухопила й затягнула

У екран, як в ополонку...

Трохи часу проминуло

З телецентру мало толку:

Нам програм не висилають

Всі артисти, кращі, гірші,

На ніч голосно читають

Вірші!

ПОЕЗІЯ

Поезія суремний голос пристрасті,

Литаври слів, душі органна гра.

Із тіла, наче з дерева кора,

Злітає спокій. Набирає швидкості

Вогненний вихор в зимовій безлистості

І крила дорисовує вітрам

На тлі гори. І настає пора

Коли зникає втома урочистості

Є тільки лет. Є лет і небеса.

І просторінь. І свист. І бистрина.

І можна мозок в іскри розкресать

Об серце світла, та мяка весна

Іскринки загортає в слова шовк,

Й до слова слово ставить у рядок.

ПІСНЯ І ТИША

Пісня

може народитися в тиші

Тиша

може розпочатися в пісні

Пісня і тиша

можуть жити в злагоді й мирі

тільки у твоєму серці

* * *

Давно пливу я кораблями книг,

Міняючи моря, шляхи, знамена.

З екватора і до полярних криг

Несе мене жага моя шалена.

Мов до повітря, я до моря звик.

Щоранку, лиш зоря встає червена,

Я думаю як мало я ще встиг,

Як довго плакав я в порту Верлена...

Не раз бувало днина сіра, хмура,

А я пливу на кораблі Артура,

А море рикає, мов зла химера!..

Та тільки трохи погляд мій пригас

Мені вогні запалює Тарас,

І я пливу до маяка Бодлера.

ПРОБЛЕМА

Ми будь-що не будемо читати.

І з жалем до мене мовиш ти:

Як поетам треба працювати,

Щоб до рівня прози дорости!..

Ох, поети

Цілий сад,

Чи військо!

Важко вам чи легко,

Доки чуть

Над серцями

пушкінська,

франківська

Громогласно гоготить могуть!

УКЛІН СОСЮРІ

Якщо мене спитають,

Що таке любов,

Я відповім:

Читайте Сосюру!

Якщо мене спитають,

Що таке поезія,

Я відповім:

Читайте Сосюру!

Якщо мене спитають,

Хто народив у мені цю книгу,

Я відповім:

Любов! Поезія!! Сосюра!!!

У МОРЕ МОВИ

У море Мови я пірнав,

У море крові.

Там щиру думу зодягав

У дуже слово.

І, випливаючи, кричав,

Аж серцю тісно:

Яку я думу спеленав!

От буде пісня!

Але Учитель мій святий,

Мій кат жорстокий,

Казав: Ти глибше міг плисти.

Це неглибоко.

Хоч я про себе кляв його,

Та вголос мовив:

Пірну ще глибше в той вогонь,

Здобуду С Л О В О!

І розверзалася вода,

І понад силу

На берег люто викидав

Словесні брили.

Я вже гадав, що я Сізіф.

Під моря рокіт

Бровою хижо Вчитель вів:

Це неглибоко...

І тут любов свою і гнів,

Біль і жадання

Зусиллям волі перелив

У лютий камінь.

На зло Учителю я став

На чорториї,

І камінь той припасував

Собі до шиї.

З розгону в Море я пірнав

Зірки хитнулись!

І щонайглибша глибина

Мене ковтнула.

Набравши слів, згасив я злість...

Торкнув руками

Мотузку!.. й раптом збаг: приріс

До шиї камінь!

Я йду на дно, а дна нема,

Слова потоком!

І тільки зверху долина:

Ще неглибоко...

АНТОНИЧ

Я не людина, я рослина.

А часом я мале листя.

(Б.-І.АНТОНИЧ)

Глибокий вірш. Поезія прозора

Дзичить, дзюркоче по сріберній ріні,

А з берега зелені розмарини

В екстазі елегійної покори

Веслують листям води перегуслі.

І пух кульбаб, мов чарки золотисті,

Літаючи, розбризкують вогнисто

Медові краплі. Тихо плачуть бусли.

* * *

Тепле слово став на чати,

Заховай го в ритм і рими.

(Федір ПОТУШНЯК)

Як вишню, клав на губи слово,

А в слові музика грайлива

Переливалась, і медова

По тілу хлюпалася злива.

І губи чули, губи знали,

Як слово грало кольорово,

Як розсипалось на кристали,

В печеру серця йшло на лови.

А я нове вже бачив слово,

Впивався жадібно губами...

І думав я прекрасна мова,

Де слово пахне так бузково,

Де слово грає кольорами.

РОМАШКА ПИСЬМЕННИКА

СЕМЕНА ПАНЬКА

Над могилою

письменника Панька

розцвіла

ромашка стопелюсткова

і пелюстка кожна

ромашки тієї

дуже добре

розуміє

мову вітру сербохорватського

мову вітру єврейського

мову вітру німецького

мову вітру угорського

та ще

мови девяносто шести народів

а сама квітка

точно так точно

відчуває розуміє просвітлює

окрилює

і обдаровує радістю

та вірою в життя і щастя

душу кожного народу

поезію кожного серця людського

БЕЗСМЕРТЯ

Коли вмирала рідна мова,

Я до чужої не тікав:

Я кожне слово підбирав

Губами точно визначав

Температуру й силу слова.

Слова, що мерли в забутті,

Які вже й дихати не вміли,

З труни підносив дужий, смілий

Мій голос, і вони тепліли,

І залишалися в житті.

Лиш перебравши всі слова,

І впевнившись, що дише кожне,

Я щось ганебне і тривожне,

Щось неправдиве і безбожне

В собі самому відчував.

Бо тут відкрилось мені,

Що це ж не мова помирала

Вмирав я сам! І воскрешала

Вона мене життя вертала,

Коли лежав я у труні.

Питав себе: що є життя,

В якому може вмерти мова?!

І колискова, й колоскова,

Твоя вся слово коло слова!

Безсмертя думки і чуття!

СОНЕТ

Максиму Тадейовичу

РИЛЬСЬКОМУ

Ясу зорі, гострінь багнета,

Прадавність лагідну таїть

Краса класичного сонета

Серед розхристаних століть.

Летить Сучасністю планета,

Й Час поспішає напоїть

Величністю слова Поета,

Щоб вічно в них дзвеніла мідь.

В словах клітина кожна зрима.

У кожній букві свій нектар.

О дивний дар, безцінний дар

Сонети Рильського Максима

На фоні наших дивних літ

Мов укарбовані в граніт.

В КОСМОСІ БУЛГАКОВА

Теоретично здолано,

Не стишуючи рух,

Стрімкі висоти Воланда

І Майстра творчий дух.

В ракеті, чи на вінику

Понад хребти Голгоф!

А з неба

Тобі, вірнику,

Булгаков-Саваоф

Кричить:

Лети!

Не вір богам!..

Ти вище їх усіх!..

Й з-під маски Достоєвського

Чуть Гоголівський сміх.

ХУДОЖНИК

Найбільший художник на землі

це мій батько.

(Володимир ЯРИНИЧ)

Найбільшого художника Землі

Безжалісно ти, земле, поховала.

Сільський філософ, що прийшов од рала,

З тобою в пісні говорить волів.

Він, земле, майбуттям твоїм болів.

Ти руку на чоло йому поклала

І він пішов до тебе. Заспівала

Од болю ти пісні його малі.

Пісні малі, слова щонайпростіші,

Але яка глибинна в них могуть.

Ліси співають, степ широкий дише,

Його піснями ще й річки течуть.

Хоч він не став ні степом, ні рікою

Ти стала ним, і він живе тобою.

27 грудня 1969 року, м.Ужгород

УЛЮБЛЕНОМУ ПОЕТОВІ

Потиск Вашої правиці

Крізь воєнні згарища:

Ви в атаку вже звелися,

Я ж про неї марю ще.

Крізь дроти, окопні метри

З серцем, як гранатою!

Можна в тім бою померти,

Та не можна зрадити

Сонцю рідному, землиці!

Їх же захищаючи,

Можна втратити правицю,

Що кинджал тримає ще.

Та коли ти є поетом,

Сином Україноньки

Вірним серцем, як багнетом,

Переможеш війни ті!

22 березня 1970 року, м.Ужгород

ТАРАСІВ САД

Садок вишневий коло хати...

О чари несонетного рядка!

Такі слова, такі сади плекати

Спроможна лиш поетова рука.

Бо в тім саду Вкраїна мудра мати,

Як впала ніч, і чорна, і важка,

Дітей зібрала істини навчати

Та істина солодка і гірка.

Тій істині в словах твоїх стояти.

В словах, що непідвладні і вікам

Живі, як світ, як совість, непогасні,

Ми клянемось їх свято берегти:

Жила, живе і житиме, Тарасе,

Вкраїна вічно!

В Україні Ти!

22 травня 1970 року, село Осій

ЖАДАННЯ ПЕРШОСТІ

У цьому дужім вируванні,

Де мало пізніх, много ранніх,

Я також першим хочу буть,

Хоч пізно вийшов на цей путь.

Не ради слави вселюдської

Я першим хочу тут пройти.

А щоб незбитою росою

Умити ноги,

І рукою

Ще вище сонце піднести!

* * *

Я люблю, як і дано людині,

Сильно, безоглядно, назавжди.

І дарую щедро кожній днині

Серця й рук моїх палкі труди.

А мені б лиш одного хотілось

За мої діла

хоча й малі...

Щоб Земля на мить осиротіла,

Як мене не стане на землі...

СУМНІВ

Ті,

хто був життя достоїн,

вже не живуть.

А з тими,

хто жиє,

я жити не бажаю.

Тому і сумнів маю:

між тими я,

хто ще жиє,

чи поміж тими,

хто життя достоїн?..

ПРО СЛОВНИКИ

Якось несподівано

звернув я увагу

що в жодній родині мого села

ні в селянській

ні в робітничій

нема тлумачних словників

Так же несподівано

звернув я увагу

що в кожній родині мого села

і в селянській

і в робітничій

глибоко розуміють

щонайзатаєнішу сутність кожного слова

вимовленого

написаного

чи й ще лише народжуваного

Більше того

навіть у погляді

навіть у найменшому порухові вашому

вичитають все те

що й не сягло ще рівня слів

що навіть рівня слів сягнуть не може

* * *

В читальному залі бібліотеки

підлогу мили

і тому

повідчиняли вікна

Раптом

фіранки легкі розметавши

до зали увірвався вітер

і дивним вихром закружляв

тоненькі збірки поетичні

усі їх кількасторінкові

зірвав з полиць

зірвав з столів

і через вікна

прямо в небо

поніс

Мов журавлиний ключ

летіли в небо книги поетичні

А один важкенний том

що містив у собі критичні праці

по розбору творів поетичних

теж силкувався з вітром полетіти

тільки й до вікна не долетів

вдарився об вимиту підлогу

Може так усе й повинно бути

вітер

сонце

зорі

та хмарини

тобто все що сяє з височіні

хай читають збірки поетичні

А критичні праці для поетів

Хай поети у важких томах шукають

наче зорі прізвища свої

тільки у критичних небесах

прізвища-зірки так не засяють

як зірки сіяють в справжнім небі

в небесах яких сягнути можуть

лиш тоненькі збірки поетичні

* * *

Пізно уночі

обхопивши голову руками

стис важкенні думи

й роздробив

на слова

нерівні

довші чи коротші

вже на аркуші слова порозривав

пальцями

скривавленими нігтями

на літери

які порозсипались

котра куди

тут ключ взяв сантехнічний

і літери всі порозкручував

на запчастини

Оглянув поле бою

підійшов

до того що було літерою Н

і важким трудом

звалив собі на плечі

одну-єдину поперечку

з літери Н

аж захрустіло у ногах

але пішов

пішов з цим непомірним тягарем

у день наступний

* * *

Доказав нам москаль-чарівник,

Що найбільше вбиває спільнота:

Мов вмерла,

Зостався язик,

Що не влазить до нашого рота.

1 січня 1990 року, м.Берегово

ДИЛЕМА

Матеріалізувавши

всі свої нематеріальні ресурси

придбав

цей мінімальний

акваріум

вестиму сам

рибальське господарство

проявлю

на всю потужність

свій хазяйський хист

Матеріалізувавши

усі свої духовні сили

втіливши їх

у навіть на дотик відчутні речі

придбав

жмут золотих аркушів паперу

де на кожному аркуші

кровю

написані вірші

Бодлера Духновича Бродського

з тривогою гадаю

чи бодай хтось підійде

погрітися

до мого поетичного пломеню

якщо повсюдно сяють

ці багряні вогні

КОЛИСКОВА ДЛЯ АТТІЛИ ЙОЖЕФА

І

Ти воду пив зі сліду дичини.

І не сягнути нам твоєї далини.

Та, чуєш, рветься стогін оленів до неба:

Аттіло Йожефе, тобі заснуть вже треба!

ІІ

На кришталевому, на гострому морозі

Краплина крові захолоне, стане чорна.

Але дійти до тебе холод вже не в змозі

Твоя могила глибша, аніж горе.

Якщо бог є, то зараз він в турботі:

Тебе вкриває крижаною млою.

ІІІ

Кого ж цей вітер хоче побороти,

Що бє так жаско шибкою нічною?!..

ЗМІНА КОСАРЯ

Ще й не вечорілося, ще був день,

По шляху навстріч мені смерть іде.

Йде, кістками білими бє росу,

На моє життя занесла косу...

Не бий мене, смертонько, ой, не бий!

Я такий ще, смертонько, молодий.

Най живу на світі ще, най живу!

Покосила б, смертонько, ти траву...

Не проси, легінику, не проси:

Ти травичку витоптав не вкосить!..

Косу тільки ступлюють трави злі,

Тіло людське ріжеться, наче хліб.

Та ж дозволь пожити ще в цьому дні

Косу свою, смертонько, дай мені.

Поки відпочинеш, я поживу:

Сам топтав сам викошу всю траву.

Сіла смерть. Я вал жену вздовж лужком

Пахне сіно. Пахнутиме й молоко!

МРІЯ

Душа жадає слів.

А руки просять діла!..

Якби ж то я зумів

Слова мої невмілі

Здійняти до краси

Фізичної роботи,

Навік би погасив

Проміння позолоти

Мов найпалкіша кров,

Текла б моя любов.

СМЕРТЬ ПОЕТА

В метро на ескалаторі

помер поет

він розумів що вже помер

і намагався впасти

та східці ескалаторні

несли його уверх

і ніяк не міг упасти мертвий

він притримував рукою в грудях

розірване та ще боляще серце

і на губах його іще тремтіло перше слово

пронизливої

але уже ніколи не написаної поеми

і я не міг збагнути

що

йому не дозволяло впасти

чи висхідний рух ескалатора

чи висхідний рух його

п о е з і ї

чи прижиттєве вміння

не падати навіть тоді

коли багато хто хотів би

щоб ти впав

і я гадав що там

де закінчується стрічка ескалаторна

хай і вгорі

а все ж він упаде

та й дотепер не можу зрозуміти

яка то сила понесла поета вгору

так руку й не віднявши від грудей

підносився повільно над Хрещатиком

підносився у ніжну вись над Києвом

ставав зорею в небі українському

поет

а відтепер

навік зоря

ВНЕСОК

Любий друже

всі мої заслуги

в тім що я зробив посильний внесок

засвітив я

декілька здивованих метафор

в ніжнім небі нашої культури

щоб до неба їх припасувати

скільки довелось попрацювати

наче по цвяхах тонких

по віршах

стукав я мов молоточком

серцем

народилася тоді в мені

не метафора а п а р а м е т а ф о р а

нігті сині і криваві пальці

наслідки допущених помилок

я вже був дорослий

і до школи

йти ганьбився

то ж немов метафору нову

я собі учителя придумав

і коли одного разу написав я

слово д ж ж ж ж ж ж ж м і л ь

яке дзижчало звучно

вчитель мій сказав що я створив

геніальну помилку орфографічну

а на небо глянувши промовив

що метафори на небі

це закономірність

а що витворив їх саме я

це випадковість

Та головне

метафори ці світять

ФЕНІКС

У вись неохопну над нами здіймається птаха,

Руками її здоганяєш аж мязи в крові.

Та ось вона весело крила складає під дахом

Небесного древа, яке сам для неї ти звів.

Не скоро між гілок затихне її клекотання,

Крик зразу помре небеса його не вбережуть,

Бо лет цей високий уперто відкине вмирання

І птаха живою прорветься крізь ночі межу.

ВЕЧІР В ОСОЇ

перебігає кішка вулицю

тримаючи у роті власну тінь

немов краєчок вечора що вже надходить

стає фізично зримим і відчутним

сплеск форелі у гірськім потоці

лиш зорі втомлені постійним рухом неба

спадають на простягнуті долоні

ВЕЧІРНЄ ВИДІННЯ

чи то прищулив заєць вуха

чи виорав хтось дерну шмат

он грудочка землі

вже на стерню забігла

здавалось навіть що й мого чола

вона торкнулася

як тільки місяць вихлюпнув

густе проміння

помітив я

немає вух у зайця

чи власне кажучи

в самому зайці тім немає зайця

НІЧ В ОСОЇ

втома

могутньою долонею

рот вечору затисла

ніч

а речі

марячи нескінченністю самопізнання

за межі власних оболонок випливають

хоч тиша

й ніщо ніде не ворухнеться

у час цей половину людства

до ліжок попристібувано снами

і розкинуті руки кожного

свій власний час

означують

а серця мов маятники цокають

мій же маятник не цокає вигупує

аж здригаються груди планети

моєї рідної землі

за межі якої

не виходили ще навіть космонавти

ШКІЦИ З РІДНОГО СЕЛА

ххх

Сховалося моє обличчя в тінь

ясної осені в якій вже визрівають

золото й тлін

ххх

Вдихнувши ранку хміль терпкий

впливає рудокоп

із кліті шахтної у дупло ночі

(річ перетворюється на поняття

й навпаки)

ххх

По рейках памороззю першою укритих

підстрибують стукочуть їдуть гори

й лиш іноді

мокрими зіткнуться буферами

об корінь

корінь

ххх

Ще з досвітку під схолоділими вітрами

упавши горілиць дубовий лист

лежить тремтить і сохне сиротятко

(ох я вже нині і вірші сприймаю

немов до осені чи до життя додатки)

ххх

Справі,

Якій я присвятив себе,

Ще й не видно кінця,

А життя вже

скінчилося...

НОВТАННЯ

Василь був молодий, красивий, дужий.

І працював у хащі лісорубом.

Літала, мов пірїночка, сокира

в його умілих і сильних руках.

І падали ялини шелеснаті...

Не раз Василь на спину сам собі

звалив колоду і поніс додому

хто зважиться такому щось казати!

Та зважувалась Ганна Фединцівська

двадцятилітнє золоте дівча:

волосся, мов солома, жовте-жовте,

і очі сині-сині, руки білі,

а стан, постава і хода грайливі,

ще й усмішка, що душу опяняє!..

І найзгубніше! з вуст її слівце,

мов бритва, різало, зрізаючи навіки.

Василь і сам не знав чому терпів

її такі дошкульні кепкування.

Бувало не вертається в село

десь тиждень-два і вже на серці сумно

хай кпить, хай дошкуляє, та хай гляне

очима тими, що несуть вогонь!..

Як то завжди буває на селі,

угледіли цю пристрасть люди добрі,

й дали роботу язикам лихим.

Найбільш старалася стара Новтаня:

то щось шептала всім близьким сусідам,

а потім дальнім, згодом всім зустрічним,

про Ганну все недобре Василеві,

про Василя недобре Ганні все.

Хоч в дійсності нічого не було

лихого, та і бути не могло

у чистім, як гірська вода, дівчаті,

у дужім, як гірські вітри, хлопяті.

До того ж знали і Василь, і Ганна,

що язика страшнішого немає

у рідному селі і довколишніх

далеких селах язика немає

отруйнішого, аніж у Новтані.

О, скільки доль людських вона зламала

своїм недремним лютим язиком,

яким найперш сімю свою убила

вмер чоловік, у світ пішли всі діти.

Нітрохи не змінилася стара

так переконливо орудувала й сміло,

немов багнетом, чорним язиком.

А в Ганни з Василем уже ішло

все до весілля тішилися люди,

раділи щиро молоді й старі,

бо то таки насправді була пара

прекрасна, злита вірою й коханням:

коли стрункий, могутній і веселий

її, пірїну, кружеляв у танці,

всі чули як дзвенить гірська вода

в долонях чистих молодого вітру!..

Таки його підстерегла Новтаня

і, як завжди, на вухо лиш тобі!

шептала: Ганна зраджує, дивися!

не віриш?!.. Що сьогодні в нас

вівторок? До суботи підожди

і ввечері сховайся коло хати

Ганнусиної, й сам побачиш все.

Як і раніш, Василь махнув рукою

на бабині балачки і пішов

не вмів сидіти хлопець без роботи.

Працюючи, удень стару забув.

Та, влігшися увечері в саду,

Згадав Новтаню. І отак щоночі

і у четвер, і в пятницю, весь день

тинявся у суботу, наче пяний.

А ввечері топір взяв і пішов,

сів під кущем густим край її хати,

і ждав, і сам не розумів що є

з його очима, розумом і серцем

душа і тіло плавали в огні.

І раптом... рівно в північ кроки,

і парубоча постать підійшла

до Ганниної хати, до віконця...

Постукав... Відчинилося вікно:

Чекай! сказала Ганна й хутко двері

сінешні відчинила і завмерла

в обіймах парубочих... А Василь

не тямив як зробив лиш кілька кроків

і поруч став, і в голову ударив

суперника, ударив топором

отак, що лезо глибоко пішло

крізь тімя, шию і в грудях застрягло,

і впав суперник... Зойкнула Ганнуся:

Ти... брата... вбив!..

Ти вбив Миколу брата!..

Його із армії додому відпустили

на наше, мій Василечку, весілля!..

Над тілом брата Ганна заридала...

Василь зревів, і, стиснувши топір,

побіг у ніч... Хто вів його тоді?

Чи що вело? Бо точно підійшов

до хати, де жила стара Новтаня,

зламавши двері, увійшов до спальні,

і в чім була стара, у тім поніс

на двір, і голову старій притис

до зруба на колодязі, і вдарив

по шиї гострим лезом топора

і полетіла головав в колодязь...

Він сік її нещадно, мов солому,

і сипались в колодязну глибінь

і руки, й ноги... І, нарешті, сам

туди шубовснув, і затих навіки.

На другий день Ганнуся підійшла

й дивилась божевільними очима

в колодязну червону глибину,

дивилась наче в дзеркало криваве.