* * *

 

Світяться у небі

Зорі вже давно.

Я дивлюся мрійно

У моє вікно.

Розгорілись в небі

Зорі золоті.

Що мене чекає

В моєму житті?!..

 

22 травня 1959 року, село Осій.

 

 

ОСІННІЙ ДОЩ

 

Осінь. Дощ по-весняному

Сипле як колись.

Квіти, що були зівяли,

Знову розцвіли.

Дуб розправив свої віти

Зашумів опять.

Дід сказав, крисаню знявши:

Божа благодать!

 

3 серпня 1959 року, село Осій.

 

 

* * *

 

У шумі берізок та кленів,

У шелесті свіжих вітрів

Вчуваю я пісню натхненну

Про долю карпатських лісів.

Про те, що давно вже минуло,

Що в пісні бринить, мов струна,

Співають дубки на Менчулі,

Збудивши долину від сна.

І крізь нестихаючу бурю,

У дзвоні веселих пісень

Я спів життєрадісний чую,

Що славить сьогоднішній день.

 

4 грудня 1959 року, село Осій.

 

 

* * *

 

У редактора серце ніжне.

А у критика очі карі.

На паперу поля білосніжні

Їм до ніг поет кинув хмари.

А ті хмари водичку лили.

А водичку ту вірші пили...

 

6 січня 1960 року, село Осій.

 

 

* * *

 

Я тобою марив,

Я тобою снив,

Я пянів од чарів

Щастя та весни.

Глянь розквітли сливи!

Любо як іти!

Нині я щасливий:

Знову поруч ти!

 

20 люте 1960 року, село Осій.

 

 

* * *

 

Сніг зомлів став розгливленим меливом.

Та весну не по цім я пізнав:

Небом линула зграя веселиків,

Тих, що Рильський про них написав.

 

3 березня 1960 року, село Осій.

 

 

НІЧ, МРІЇ Й ТАК ДАЛІ

 

Плеще ніч туману хвилями,

Зорі в річку впали.

Десь гудуть хрущі над сливами,

Соловї й так далі.

Місяць в небі висне, наче серп

Знаряддя відстале.

Що той серп, коли у нас тепер

Трактори й так далі.

Річка. Їй удаль потрібно плинути,

Бо поля заждались.

В ніч таку б кохану стрінути,

Обняти й так далі!..

 

18 березня 1960 року, село Осій.

 

 

* * *

 

Мій народе! В дні ці доброліття

Пишеш ти для дочок та синів

Літопис двадцятого століття

Почерком космічних кораблів!

 

12 квітння 1961 року, село Осій.

 

 

КРАСА ВІЧНА

 

Все красиве на цім світі,

Все красиве.

Некрасива,

Непоправна тільки смерть.

Й, летячи крізь днів солону круговерть,

Памятай:

Усе в житті красиве!

 

8 серпня 1961 року, село Осій.

 

 

ВІЧНА ПАСТОРАЛЬ

 

Бодай хоч раз помітить ви зуміли

У будень на пасовиську шовковім

Яким високим вишуканим стилем

Веде пастух з коровами розмову?!

Бо Монцію він просто не покличе,

А так завє і звивисто, й широко,

Що в серце вам дихне середньовіччям

Це пасторально золоте барокко.

Ще й вітер котить трави за крайнебо

До хвилі хвилю в ритм гекзаметричний.

А в ритм оцей, неначе так і треба,

Тінь літака занурюється звично.

І у безсмертному миттєве мяко тоне

Цій єдності не відшукати імя.

Лиш у корівок, наче дивні дзвони,

Налиті молоком співають вимя.

Цим співом повниться тисячоліття:

Він, мов саме життя, безсмертно лине

Понад смертей зсудомлене страхіття,

Понад буденності святу невпинність.

Всіх тайн отут і пастухові не збагнути!..

Та на полях, до болю історичних,

Рости траві і ніжно калатати

Дзвіночкам молока,

Святим і звичним.

 

7 вересня 1962 року, село Осій.

 

 

НОВІ ДАЛІ

 

За село я вийду на світанні,

До землі вклонюся рідним горам

Здраствуйте, путі нові, незнані,

Нові далі, сині, неозорі.

Десь озвалась даль гудків прибоєм,

Це мене в нову дорогу кличе

Вдача горда, неспокійна моя,

Моє щастя юне, трудівниче.

Край оцей навіки серцю любий.

Не забуть карпатські ранки сині,

Й ту горянку, що в покірні губи

Цілував під співи соловїні...

Десь озвалась даль гудків прибоєм,

Це мене в нову дорогу кличе

Вдача горда, неспокійна моя,

Моє щастя юне, трудівниче.

 

21 листопада 1963 року, село Осій.

 

 

КЛЕНИ

 

Клени також говорять, звісно,

Лиш на мові незнаній своїй.

Ну, а я підслухав їх пісню,

Говір гілок отой простий.

Люблять клени ранкове сонце,

Люблять клени ранкову росу,

І дивитися в небо-віконце,

І співати про гір красу.

Ну, а вчора вівчар спозаранку

На сопілці кленам заграв

Про свою синьооку горянку

І про шелести росяних трав.

А коли мене жде моя мила

У серпанку сільських садів,

Мені клени дарують крила,

Щоб до милої я летів.

 

22 листопада 1963 року, в поїзді до Краснодона.

 

 

ЛИСТ

 

Жди листів, моя хороша,

У конверті голубім:

Не хвилюйся листоноша

Не мине ніяк твій дім.

Знов наснились чорні коси

На дівочому плечі,

Промінь місяця розкосий,

І тополі, як мечі.

Ти і я, й берізка гола

Плаття-листя на землі.

Вітер втомлений і кволий

Коси чорнії розплів.

В почуттях ще плавле слово

Життєдайне, наче кров.

Відстаней рвучи окови,

До кохання йде любов.

Вірю я: знов зустріч буде

Знов прийде той листопад.

Не забуде, не забуде

Погляд милої солдат.

 

22 травня 1965 року, м.Дрезден, Німеччина.

 

 

В КРАЮ ЛЮБОВІ

 

Знову я в краю весни й любові,

Де вітри пють сподівання щем.

Плавають сонця в човнах казкових

По озерах радісних очей.

Тут живуть серця лиш чесні й чисті,

І з пахких долонь зірки ростуть.

Падає сльоза зеленим листом

На любові білу наготу.

Плавиться любов у цвіт і слово,

Воскрешає до життя серця.

Тут колись і я воскрес з любові,

Щоб в надії жити без кінця.

 

18 січня 1968 року, село Осій.

 

 

ВДОВА

 

Коли в кімнаті бються крила ночі,

І руки вже в роботі не втопити,

На губи їй вертається дівочість,

Та солод той лиш місяцеві пити.

А ніч бажанням наливає тіло,

Вогонь у серці жадібний, хлюпкий...

Коли ще з ним, бувало, в ласках мліла,

Хотілось чорноокої доньки.

Та губи знову стиснуті і строгі.

А що їх стисло?!

Сила чи безсилля!?

Їй хочеться повірити у бога,

Придумати й повірити у крила...

Та, мов свинцем налито тіло стомлене.

Німіють ноги. Заболіла голова.

Розкинувши по світу невід споминів,

Про щастя марить зболено вдова.

 

3 люте 1968 року, село Осій.

 

 

* * *

 

Лелітиму. І зватиму коханням.

Чекання і надія над усе!..

Я б міг зиму не гріти сподіванням

Весна гостріші болі принесе...

Любитиму! Ти знаєш, добре знаєш,

Що я не ждав минулої весни.

А цю я жду! Вже сонце світлограїть,

І баби снігові, як віщуни,

Розплакались і плачуть, і міліють...

О! Ти б могла побачити дива:

Од світла сльози! Плакать я не вмію,

Та чим не сльози ці мої слова?!..

Люблю тебе!.. А ти ідеш весною!

Поглянь лише яка оця весна!

Ти йдеш!.. Ти не примиришся з зимою,

Бо та зима жорстока сивина!

 

19 люте 1968 року, село Осій.

 

 

* * *

 

Ліс і дише, і не дише:

Дуб, сосна, і клени, клени...

Я тону в зеленій тиші,

В чистій темряві зеленій.

Сон. Та ось в рахманність сонну

Світла сніп, мов кірка льоду!

Грає світло ніжним дзвоном,

Пю ту музику, як воду.

Ось душа! сріблястий лебідь!

В серці спрагу не вколишеш

Тут земля струмує в небо

Світло, музику і тишу.

 

1 березня 1968 року, село Осій.

 

 

* * *

 

Тепле слово крапля насолоди.

Ти ж мовчиш як звогнена земля.

І тебе я ніжністю прокляв,

Опустивши серце в чисті води.

Тепле ж слово крапля насолоди!

Я тебе не зву торкну рукою,

І рука ясніє вічно ти.

Двоє ми, і світло самоти

Нам горить над чистою водою.

Я тебе не зву торкну рукою!

Я живу, бо ти живеш. І жити

Тепло, коли ти свята вода.

Я до тебе тілом припадав,

Щоб воді з водою говорити.

Я живу, і ти живеш. Нам жити!

 

18 березня 1968 року, село Осій.

 

 

* * *

 

Глянула, всміхнулась і пішла

Шлях за днями, як за горами, розтанув...

Я тепер ліпитиму з тепла

Слово твоє, погляд твій, кохана!

О натхнення! Пальці світлий дим!

Ось ти знов! Й лиш руки опускаю,

Ти над моїм розумом німим

Золотою тінню відпливаєш.

Зачекай! Лиш тихий сплеск весла...

Хто ти?! Тінь Лаури? Беатріче?!..

В серце дотик білого крила:

О мій біль!.. Моє кохання!.. Чічко!..

 

22 березня 1968 року, село Осій.

 

 

ТРИ КРИНИЦІ

 

Галузиться душа моя зелена

Тривожністю правічних таємниць

Росту, як вишня, біля трьох криниць:

Духновича, Бодлера і Верлена.

О, в чім же їхня таїна натхненна?!

Он бє вода зі скель, як із бійниць,

Росте в криниці вишня горілиць,

Немов пірнула в землю. О священність

Землі й води, очей і далини!

І сиве небо, і земля зелена

Торкаються правічної струни

Духновича, Бодлера і Верлена!

 

31 березня 1968 року, село Осій.

 

 

ТИ

 

Твої слова вплелися вербам в коси.

Від рухів рук твоїх дзвенить повітря.

І теплі хвилі поглядів твоїх

Пливуть по небу спіненому сонцем.

І музика любові ще звучить

У лагідно наструненому серці.

То музика. А де твоя любов?!..

І ранить мозок згарячілий спомин,

І в тілі чую шепіт губ твоїх...

 

1 квітня 1968 року, село Осій.

 

 

СМЕРТЬ ДОВБУША

 

Ви знаєте як Довбуш помирав?

Коли пливла у звори сива ніч,

Поранений, до ніг сосни упав,

І з губ зривалося прохання, а не клич:

Просив у Бога лютого вогню,

Щоб тавра класти здимленим залізом

На сірі чола кожній ночі й дню,

Що були вкутані у злиднів чорну ризу.

І водопад ненависті з очей

Сердечний біль топив червоним гуком,

І губи звали здиблених коней,

І спрагло землю цілували руки.

І в ніч ту, коли Довбуш помирав,

Над ним сосна молилася безсило...

В струмочку крові, що з грудей стікав,

Струнка сосна своє коріння мила.

Тут стала кровопивцею земля,

І білі квіти вперше збагряніли,

Тут руки свої вперше він прокляв,

Бо й топірця вже втримати несила.

... Стогнала ніч, як Довбуш помирав,

Земля впивалась праведною кровю...

Той сокіл, що над горами літав,

Упав на них краплиною любові.

Й коли поосені стужавіла земля

Пливе по всесвіту, мов яблуко доспіле,

В ніч, коли Довбуш кров свою пролляв,

Вона завязує хустину зчервонілу.

Й сосну, що зодяглася в злото знов,

Спитай, чого так сонцем червоніє.

Вона відкаже: Довбушева кров

Щоосені в мені полумяніє.

 

8 квітня 1968 року, село Осій.

 

 

ЦИГАНСЬКА СВАЛЬБА

 

А в циганки челлені топанки,

І фата смугляночці якраз!

Аж до ночі від самого ранку

На циганській свальбі ріже джаз!

Плачуть скрипки, і сміються скрипки,

Ще й цимбали жару додають

Ймили дниська в невід файну рибку!

Файну дівку дниська віддають!

А газдиня з радості, чи з жури,

Ну сама до себе промовлять:

Нині пяні мусять бути й кури!

Нині й граблі мусять танцювать!

Від села до самої діброви

Глухо затанцьована трава

Віддають Ганнусю чорноброву,

Віддають ворожку із села.

Знала Анця хлопцям ворожити

Як, було, чаклунка, заспіва

Зацвітали трави оксамитом,

Ще й росою камінь оживав.

Нині ж всі фаттьови гонористі!

Весь наш край од музики спянів!

І сміються скрипки голосисті,

І з цимбал хтось музику розлив!

 

11 квітня 1968 року, село Осій.

 

 

ЛІС

 

Ліс роздягається з туману,

І тіло лісу листвяне

Уже без маски, без обману

У тихім страсі жде мене.

Цю первозданність океанну,

Де жоден контур не засне,

Я нині, певно, в дар дістану,

Як щось звичайне і земне.

Я зможу просто доторкнутись

До дерева чистої краси.

І в цьому лісі всі ліси

Відчути серцем і збагнути.

Й як чимось вічним і живим,

І жити з ним, і жити ним.

 

13 квітня 1968 року, село Осій.

 

СЕРЦЕ

 

Щозими

буває лід на серці

щовесни

гуркоче серце в повені

Серце

ти замерзнеш

чи колись

обірвешся

й попливеш у повені

 

22 квітня 1968 року, село Осій.

 

 

НЯНЬКО

 

Цокотіли ночі, наче коні,

І важкі колеса днів скрипіли

По його натруджених долонях,

По чолу, по скронях посивілих.

По ночах нанизувались думи

І звисали з серця низанками,

Вдень мішав їх з радістю та сумом,

В землю кидав теплими руками.

... Ми й тепер прийдем додому з братом

І ждемо аж обрій серце коле!

Мов хлібину, сонце у тайстряти

Принесе надвечір нянько з поля.

 

30 квітня 1968 року, село Осій.

 

 

БАЛАДА ПРО КОСИЦІ

 

Мов скло, дзвеніло небо на лопатах,

День літній втомою в руках гудів

Майстри взялися хату будувати,

Майстри місили сонце у воді.

Зрізали дерн, і брали свіжу глину,

І небо падало у відра горілиць.

І глина пахла конюшиною та тмином,

Та болями скривавлених косиць:

Волошок, мальв, що разом з бурянами

В потоптаній безжально кропиві

Лягли під сонцем вгору корінцями,

Обранені, але іще живі.

А вже коли була готова хата,

І сонце всілось півнем на вікні,

Господарка взялася малювати

Волошки й мальви на новій стіні.

Ті квіти виливалися любовю.

Та в пелюстках воскреслого зела

Гарячий біль поєднувався з кровю,

Але та кров по стеблах не текла.

До цих квіток були байдужі бджоли,

І сонце вже не пило з них роси

Воно щодня ті квіти пестить кволо,

І плаче над бездушністю краси.

Приходять дні новими волошками,

І ватри мальв щоночі гасить тьма,

Та біль косиць з їх сонячними днями

У невід рук ніхто ще не впіймав.

І зрізаної мальви тепле тіло

Не воскресити на мертвому тлі:

Живі косиці з невмирущим болем

Живуть лише в живій землі.

 

3 травня 1968 року, село Осій.

 

 

КОХАНІЙ ПРО МОЇ СЛОВА

 

Як із землі росте трава,

І як зірки ростуть із неба,

Із губ моїх ростуть слова,

І погляд мій проріс до тебе.

(На чорних каменях ночей

Лють чорна точить чорні зуби).

Пролий тепло твоїх очей

На згубноспраглі мої губи.

І зійдуть спалахи-слова,

Розкрешуть темінь блискавиці.

А коли ніч буде мертва,

Воскресне сонце із криниці!

 

22 травня 1968 року, село Осій.

 

 

* * *

 

Твій погляд зливно-неминучий

Упав на мій знімілий крик.

Крізь дику дотику ревучість

Сполумянів і в тишу зник.

В глибоку тишу, в мрійну тишу

Упав, мов синя корогов.

Ти спиш. І погляд твій залишив

Зелені килими дібров.

Ти спиш!.. Я снів торкну руками

Мякий на дотик білий крик

Тремтить, пливе твоїми снами!

Він біля губ твоїх поник!

 

24 травня 1968 року, село Осій.

 

 

* * *

 

У червонім запаху вина

Ти мені твої скупала губи,

І в палких цілунках я пізнав

Щастя ніжний сум і радість згуби.

Таїнство налитих виногрон...

Високо підняті білі груди...

Це кохання, мов червоний сон,

Між життям і смертю вічно буде.

 

1 червня 1968 року, село Осій.

 

СЛЬОЗИ

 

Сльози осколки

дзеркального спокою

розбитого

краплиною мовчання

 

8 червня 1968 року, село Осій.

 

 

СОНЕТ ПРО МИСТЕЦТВО

 

У пальцях сонця глина ночі

Легка, піддатлива, мяка...

Скажи, мурахо, та рука

Зробити з мряки диво хоче?!

Нервує, бється і плюскоче

Роботи музика лунка

Той хмару рве, той камінь точить,

Той світлом з неба витіка!..

Чомусь земному в небі бути!

Чомусь небесному в ріці!

Враз... диво!.. де суть промінці?!..

Немає сонця. Ніччю скуті

Земля і небо. Вір-не-вір

Творця нема! є тільки твір.

 

8 червня 1968 року, село Осій.

 

 

ТРИ ВИМІРИ

 

Це пробудження випадковість

Успадкована од вітрів:

Снилась в космосі літакові

Ніжна пісня майбутніх віків.

Та сучасніть на хвилі брала

Золотого, в зорях, орла:

Хвилювалася, витікала

З-під крила, наче з-під весла.

А над ним планета розкручувалась,

Вся в росі, ще осяяна сном.

І у космос текло тягуче

Із козацьких могил вино.

 

19 липня 1968 року, село Осій.

 

 

ПЕРЕВТІЛЕННЯ

 

Верба, що плаче тільки уночі.

Мені від неї нічого просити,

Та жду весь день, допоки протече

Її гілля...

Тоді в імлу повите

Злітає птаство з приспаних дерев.

Мов грудки сну з високої Говерли,

Моя верба на руки їх бере,

І золотіють пташенята милі.

І пурпуровий фейрверк пісень

Освітлює медовочорну тишу.

Скалинка день,

Пірїночка цей день,

Що світлом ніжну музику колише...

Та дня нема.

Є ніч і є верба.

І кожна гілка плаче так промінно.

В тло тьми пісенно вкраплена різьба:

Це дерево співуче й світлоплинне.

А ніч мина.

І вітер пахне днем.

І, як завжли, коли з-за гір світає,

Летять птахи.

Тонке гілля зникає.

Верба стає звичайним ліхтарем.

 

9 серпня 1968 року, село Осій.

 

 

* * *

 

Подай мені кохання, доле лагідна,

Яке б у серці млість навік збороло.

А ми його зустрінемо, пригорнемо

В палких обіймів нерозривне коло.

Подай, аби кохання те утвердилось

У подиху, у погляді незбутнім

Уже до нього руки наші хиляться,

Вже кожен рух наш хилиться в майбутнє.

 

16 вересня 1968 року, село Осій.

 

 

ВІНОК ВЕСНИ

 

Я б весну поцілував у губи

Березень-суперник закипів:

Вдарив громом, затрубив у труби,

Зрушив лід і світ... А я не смів.

Я б весні освідчився в коханні

Раптом квітень усміхом зацвів,

І весні од вечора до рання

Квіти дарував... А я не смів.

Я б весні сказав єдине слово

Та весну за руку травень вів,

Травами встеляючи шовково

Шлях у літню даль... А я не смів.

І коли в красі своїй прощальній

Білий цвіт востаннє землю вмив,

Знак весни, суворий і фатальний,

Показав у напрямі зими

Крізь пекуче літо, стиглу осінь...

І, вступивши в червень перший крок,

З поглядом трояндним, світлокоса,

З голови зняла рясний вінок!..

Я відчув: завмерло серце в грудях,

Бо здалося у цю мить мені,

Що весна вінок палити буде

На палкім червневому вогні.

Губи вмерли разом зі словами...

Тільки серце відчував болить!

І припав я до вінка вустами,

І притис до серця: Не пали!

Ця краса не має права вмерти,

Бо вона народжує любов!..

В погляді весни читав я впертість...

Вчув чиєсь різке: Не марнослов...

Справді, нащо марити словами.

І навіщо марнувать слова:

Я вінок весни тримав руками

Значить ця краса повік жива!

 

22 листопада 1968 року, село Осій.

 

 

МИТЬ ОДКРОВЕННЯ

 

Як таяться в бутонах квіти,

Так і ти в глибині одеж

Затаїла красу од вітру,

Од води і од мене теж.

І лише під небесним плесом,

Коли вітер у водах спав,

На біляву, рожевоперсу,

Грішним поглядом я упав.

Тільки ти не спіши закритись

Най бубнявіє радістю мить,

Най мені твоє тіло світить,

Най горить, най теплом горить!

 

30 грудня 1968 року, село Осій.

 

 

* * *

 

Є діла... Є пусті елоквенції.

І є... жахи пенсійної мудрості.

В цім столітті в моїй компетенції

І життя, і вмирання всі труднощі.

За роботу століття в одвіті,

Славлю жар золотий конкуренції!

Я такий молодий!

Я на пенсію

Вийду тільки в наступнім столітті.

 

22 травня 1969 року, село Осій.

 

 

БОСОРКАНЯ

 

Плаче свічка теплими сльозами

Жалібниця гине від жалю.

А з вікна тополі, в ряд, свічками

На підлогу сині тіні ллють.

І ляга тінь полумя багряна

На синяву тополину тінь.

І, здається, босорканя пяна

В райдузі химерних мерехтінь

Пружним тілом творить дивний танець,

Розливає полумя з долонь.

І тягнусь до марева руками,

І торкаю пальцями... вогонь!

 

16 вересня 1969 року, село Осій

 

 

САМОГОННА СОНАТА

 

В час

коли

таке прекрасне небо,

в час

коли

ростуть чічки з землі,

думаю

обовязково треба

до людей

навідатись в селі.

Йду селом.

Десь

пахне самогоном.

Варять не з черешень і не з слив

хліба запах!

значить незаконно

хтось хлібопродуктами зловжив.

Заходжу

кажу замість поклону:

«Хай вас промине ОБХСС!

Вірю

на землі без самогону

неможливий взагалі

прогрес!»

Цього досить

праця не гостина:

я беру до рук

важкий мішак

і кручу

годину,

дві години,

і

нарешті!

ось він,

ось первак!

Мить спинись!

прекрасна ця водиця!

Я творець.

Я бог.

Я реаліст:

подумки

з цієї ось криниці

в світ чужий

перекидаю міст.

Там,

де нерадянські апарати

варять

нерадянський самогон,

темряві

навіки панувати!

їхній

узурпаторський закон

дикий,

хижий

і

несамовитий

волю там

не кожному дає:

той, хто варить,

той не може пити,

той хто пє,

не варить, а лиш пє.

А у нас!

заводів звук стодзвонний:

музика горілчаних сонат!

Заправляє чистим самогоном

зоряні ракети космонавт.

А у вузах

кафедри червоні.

А на кафедрах

читають лектори

про китів,

що в морі Самогоннім

возять землю

небом догори.

А митці!

письменників колони:

кожен геній

генієм своїм!

Пишуть вірші

чистим самогоном,

заправляють видавців

спиртним.

Не заправиш і не надрукуєш,

бо ще з давніх пір і дотепер

є для юних,

що вперед крокують

критико-горілчаний барєр.

Та йдемо,

бо знаєм, що рефреном

в погара закуска,

й навпаки.

Пили ми терцинами,

канцони

віднедавна

зміни цін такі.

Тільки досить!

гетьте, мрії сонні:

Я в селі,

й це справді,

а не в сні!

Я стою

над чаном самогону:

буду пити!

геть думки сумні!

 

22 травня 1970 року, село Осій,

під оріхом, на долині.

 

 

СЬОГОДЕННЯ

 

Ще з осені

в Карпатах

сумно й темно.

Примарна ніч,

мов чудисько страшне.

І хати згорблені

з віконечок даремно

ллють промені бліді

цю ніч вогнем

випалювати треба;

глину чорну

змішати з кровю,

щоб живлющий цвіт

у сяйві сонячнім,

що землю всю огорне,

нам вістував

весни прихід.

 

18 березня 1971 року, село Осій.

 

 

СОФІЇ РОТАРУ

 

Під небом радості відкритим,

Де учорашній день відквів,

Як може всіх приворожити

Простої пісні ніжний спів.

А в пісні тій мотив буденний,

І вірша звична течія,

І вся палка,

І вся натхненна

Душа окрилена твоя!

 

30 липня 1971 року, м.Ужгород.

 

 

ЖИТИ!

 

До млості ніжної охочі,

Всезнаючі з школярських парт,

Живем на світі дні та ночі,

Хоч жить на світі й хвилю варт.

Бува, в миттєвості урочі

(Хоч має розум добрий гарт)

Прокинешся десь серед ночі

Й бере тривожна думка старт:

Це ж час іде!.. Життя не сяє,

Як сонце зватимем життям!..

Й частішає серцебиття,

І кожну хвилю обнімаєш,

І прагнеш сон ущент розбити,

І хочеш: жити! жити!! жити!!!

 

19 березня 1977 року, село Осій.

 

 

* * *

 

У вікна тиші стукають вітри,

Віщуючи прихід ясної бурі.

Із неба хмари, чорні та не хмурі,

Градинками обстрілюють двори.

В шаленстві граду вже немає гри,

Та в склі, неначе у прозорім мурі,

Нема пробоїн, і в німій зажурі

Спокійно тиша цей неспокій зрить.

Вже за вікном грозує океан!..

А тиша, наче у підводнім дзвоні,

Не відає ні струсів, а ні ран...

Вітри об скло скривавили долоні

Й, шугнувши в ту байдужу темноту,

Знайшли в житлові тиші... пустоту!..

 

20 березня 1977 року, село Осій.

 

 

ЗАКЛИК

 

Купол неба

парашутом над землею.

Сміло, люди!

Сміливіше!

Летимо!

 

8 грудня 1977 року, село Осій

 

ВІРА

 

А жити варто лиш тоді,

Коли себе вчуваєш рівним

Цій невпокірливій воді,

Цим небесам, ясним, безмірним;

Коли, грудьми торкнувши неба,

До сонця палко припадеш

І землю в серце переллєш,

І серце сяятиме в тебе;

Коли збагнеш, що часу плин

Це лиш життя твого ознака,

Радій не лиш цвітінню маку,

А й сяйву ніжному сивин.

Щоб в серці вже й немолодім!

Зродилися жаринки віщі.

Бо жити варто лиш тоді,

Коли повіриш, що ти

вічний!

 

20 грудня 1977 року, село Осій.

 

 

МРІЯТИ ВІРИТИ ЖИТИ!

 

Тільки мрії.

І нічого більше.

Досвід... є вже...

Та ще молодості трішки

В тілі дихає невибуяним віршем...

Повз авто розкішні

Ходиш пішки,

Повз колясочки дитячі ще розкішніші.

Повз книжкові магазини,

Де ровесників

Вже книжки красуються...

І втішніше

Не стає од теплих слів улесників.

Тільки мрії

Біль в життя не втілений.

І себе не жаль.

Й не заздро з інших.

Вже старий,

Та ще такий окрилений,

Дихаєш одним повітрям

В і р ш е м!

 

22 грудня 1977 року, село Ільниця.

 

 

ПОЕТ

 

Відрізав собі крила,

й полетів.

 

8 січня 1990 року, м.Берегово.

 

 

* * *

 

Коли приходить самота,

Мов до облізлого кота,

Чи до побитого собаки,

Чи до збіднілого пияки,

Ти усвідомлюєш себе

Страшною жертвою небес.

Ти осягаєш, що задаром

Себе ти спалював пожаром

Служіння, вірності, труда:

Все, що було сумна вода,

Яка змиває геть минуле,

Аби про нього не почули

Ні ті, хто є, ні ті, хто буде...

Чи був людиною я, люди?!..

Але ні звуку у одвіт...

Мовчить німий до мене світ...

 

18 квітня 1993 року, м.Берегово.