ЗНАК ВЕСНИ

 

Стоїть приблуда в мене у кімнаті

окраєць золота простягую йому

вербовий прутик

у руках приблуди

і усмішка в очах

окраєць золота простягую йому

а він мені

візьми вербовий прутик

то знак весни

окраєць золота розбився на підлозі

із рук моїх

росте вербовий прутик

і бурунькує

золото розбите

то знак весни

 

 

* * *

Тут сонна пісня

капле молоком

і гори тут

немов дівочі груди

в пісенний дощ

влітаю літаком

 

о

я

той

дощ

пісенний не забуду

тут на льоту я вийшов з літака

і тіла пісні я торкнувся тілом

і я помер

помер літак

віддавши пісні крила

 

 

 

НАЧЕРК

ДО ПОРТРЕТА

ОПРИШКА МИКОЛИ ШУГАЯ

 

На чорнющому небі

непроглядної ночі

лютий місяць

мов усмішка переможна

опришка Миколи Шугая

 

А понад усмішкою

у небачено розкошланому хмар'ї

поблискують дві зорі

повні милосердя

 

 

* * *

Ліс і дише, і не дише:

Дуб, сосна, і – клени, клени…

Я тону в зеленій тиші,

В чистій темряві зеленій.

 

Сон. Та ось в рахманність сонну

Світла сніп, мов кірка льоду !

Грає світло ніжним дзвоном –

П’ю ту музику, як воду.

 

А – душа! – сріблястий лебідь! –

В серці спрагу не вколишеш:

Тут земля струмує в небо

Світло, музику і тишу.

 

1 березня 1968 року с. Осій

 

 

МИ

 

Я

дзвін вечірньої роси

в голосі горлиці

яка найкращою з пісень своїх

завдячує дневі

за те що він був

 

Ти

дерево що росте

у лісі кожної дитини

яка неначе подруг в дитсадку

веде за руки дерева

і співом день новий вітає

 

Ми

протилежні полюси землі

що прагнуть

бути одночасно обігрітими

єдиним сонцем

 

 

Л І С

 

  Ліс роздягається з туману.

І тіло лісу листяне

Уже без маски, без обману

У тихім страсі жде мене.

  Цю первозданність океанну,

Де жоден контур не засне,

Я нині, певно, в дар дістану,

Як щось звичайне і земне.

Я зможу просто доторкнутись

До древа чистої краси.

І в цьому лісі всі ліси

Відчути серцем і збагнути.

Й, як чимось чистим і живим,

І жити з ним, і – жити ним.

 

13 квітня 1968 року, село Осій

 

 

ДИТИНА ПЛАЧЕ

 

Прислухайся

коли настане ніч

дитина плаче

 

На горах

у вікнах будинків

мерехтять вогні

 

Темнаво

по горах блукають

тіні

 

Життя в цей час

перетворюється

в тишу

 

Ми

не мовимо

ні слова

 

Бо це час жити

і слухати

як у ночі безмовній

дитина плаче

 

 

ГОВЕРЛА

 

Далі нема нічого.

Олімп.

Найвищий верх Карпат.

Говерла.

Гора манлива.

Зухвале марення дитинства.

Перші постуки серця

у безповітряному просторі.

 

Не втілені в життя

мрії верховинців

спресовуються в синь небесну

на Говерлі.

 

А слова померлі,

немов опале листя,

шелестять з вітрами.

 

Тут.

 

На Говерлі.

 

 

У БІЛІЙ ПОВЕНІ ВЕСНИ

 

Був тільки порух. Тільки слово.

А я дивився, і - любив.

Була, можливо, випадково,

Ця усмішка, це диво з див.

 

Світились губи веселково

І кожен жест, мов лебідь, плив.

І розпускалися шовково

Слова, що я в тобі відкрив.

 

Але вони не йшли, як вітер.

І ще - світилися вони.

І руки, мов розквітлі віти

 

У білій повені весни,

То тепле листя осипали,

То знову й знову брунькували.

 

 

* * *

Вслухався я

  в давнинну коломийку

  мій дід співав

неначе випускав

з грудей своїх старечих

юне серце

 

Вслухався я в давнинну коломийку

і раптом дідів голос потонув

у реві реактивнім літака

 

Це ревище всі звуки проковтнуло

 

Я бачив

як ворушить дід губами

я бачив

як тремтять старечі груди

я бачив

як злітає юне серце

 

А чув лиш реактивний рев раптовий

 

і враз

потужні хвилі пульсування

що їх юнацьке серце розливало

з небес

і з мого слуху

постирали

рев реактивний літака

 

Вслухався я в давнинну коломийку

і відчував потужне пульсування

минулого

          сучасного

і навіть майбуття

яке

пісенно в юнім серці вирувало

 

 

ПІСНЯ ПРО РУСИНСЬКУ ПОЛОНИНУ

 

Де та пісня з полонини?

Де та пісня?

З полонини дух полинний -

Грудям тісно.

 

Ой померла полонина,

Ой немає!

Де ті пристрасті орлині?

Де ті плаї?

 

Ані вовка, ані рисі, ані крука -

Пахне гниллю.

Я, мов хрест, розкинув руки

На могилі...

 

 

ПІСНЯ ПРО РУСИНСЬКУ РІВНИНУ

 

Безжалісна зажуреність навкруг -

Ні птаха, ні гори, ні деревини.

Безкраїй обшир онімів, оглух -

Суха рілля в холодній тиші гине.

 

Дарма сохою ріже селянин

Цю кожу-дерен: крові там немає!

Хіба шматками цих твердих дернин

Він підогнилу хату полатає.

 

Кричить на коней, наче в пустоту:

Губами рухає,

  лиш слів ніяк не чути.

А коні пружаться,

  та ледве-ледве йдуть, -

Здається, до землі вони прикуті

 

 

* * *

Гроза

гуркоче, грає в горах.

 

Здається,

що сама земля

цим гримотінням вивільняє

щонайглибинніші чуття -

 

і клекотить,

і гримотить...

 

А небо

суцільно й рівно

чорним хмар папером

відрізало від космосу всю землю -

 

ні блискавка

прорватися не може

крізь хмар папір,

ні грім...

  І враз

сама земля

з глибин звільнила струмінь сили

неземної –

рвучко, рівно

піднесла все пасмо гір

високо, височенно!

 

Найтонший верх

найвищої гори

прохромив папір хмар,

 

і - диво:

з отвору небесного страшного

тугим, в'язким туманом -

не промінням! -

вливалося на землю тепле світло...

 

* * *

Край пралісу карпатського

в передранковий час

якийсь блукалець поглядом важкучим

розбив античну амфору чарівну

і наче біла піна снів мовчущих

по схилах до найвищої вершини

поповз туман хвилясто і нестримно

 

десь полоснула блискавка в крові

 

жага голодна розтулила око

 

жах первісний струснув гілля інстинктів

 

світанок на ставу розкинув верші

для першого проміння

                              а ялини

в незмінному зеленому вбранні

вгрузаючи в тумани йшли і йшли

по схилу до вершини самоти

де до німого божевілля моторошно

скрипів без вітру дерев'яний хрест

розколотий громами чи прокляттям

 

 

РАНКОВИЙ МАЛЮНОК

 

У червонім ореолі

Хвиля срібного туману

Виплива з другої хвилі.

Це вгорі.

А трохи нижче

На зелених лезах звуків

Білі промені танцюють,

Чорну прірву розпинають

На безкраїй пласі неба.

 

А отут, де я стою,

Жовте світло розтеклося,

Мов рясні краплини ртуті,

По коричневій землі.

Лиш за простором рослинним

Синій колір, сиротинка,

Жде, коли з вершин спокійних

Вирине весняна буря,

Щоб ударити габою

У прозорі двері часу.

 

Отакі мої Карпати,

Намальовані словами.

 

 

СЕЛО

 

О земле прадідна!

Смереки, телевежі,

Курчата жовті в росяній траві...

Тут рідне все,

Й до щемності бентежить

Бездонне небо,

Мов стодзвонний дзвін.

А ніжність полонинської бентеги! -

Так повнохвильно, наче в океан,

Вливається прозорий, безберегий

Цей світ у мене...

Так звучить орган,

Так гомонять косиці на могилах,

Так ластівки під стріхами мовчать.

І відчуваєш -

Неба чисті хвилі

Крізь тіло твоє

Дужо хлюпотять.

 

  

ГІРКОТИ

 

На горах і вздовж ріки -

Сади в перевеслах туманів.

і сніг березневий останній

На диво якийсь гіркий.

 

Та я вже поклав собі -

Розгадувати не стану

Це диво снігів і туману,

Що болем пройшли по судьбі:

 

Лиш подиху твого дотик

Розплавить усі гіркоти!

  

 

СПЕКА

 

Стіг сіна - в полум'ї:

Аж попід небо - попелини.

Коса - од жаху! -

На дрібні клаптини...

 

Вже й хмари сіли

На знетомлені дерева.

Роси на завтра не чекай,

Хоч так би її треба.

 

Руками неба доторкнуть

Дід не зуміє -

Він вірить у дощі -

Його кістки біліють.

  

 

ВИДІННЯ РАНКУ

 

Ще у роси лице не заяскріло,

Бджола ще борюкається зі сном -

Холодний ранок у саду, та біло

Трава зелена пахне молоком.

 

Щось ворухнулося. Одкрилось, затремтіло...

В черешні, що гойднулась за вікном,

Ще сутінкам покірне біле тіло

Проміниться трояндовим теплом.

 

Нема вже ночі, аж і дня немає.

Півонії. Мурахи. і - горіх.

Ще й соловей не скоро заспіває.

 

Та і його будити рано - гріх.

І я мовчу - я ранок цей кохаю.

І очі, наче квіти, відкриваю.

 

 

КАРПАТСЬКА ЛАТИНЬ

 

Від початку віку і понині

Ні дівчаткові, ані хлопчині

Не заказано вступати босоніж

В край, де трави тільки по-латині

Шепчуть власну назву, наче вірш.

 

Де хмарки солодкого туману

Містить в узголів'я ранній сон,

З назвою космічною -

                              соланум

Квітне фіолетово пасльон.

 

Не зів'яне взимку вінка мінор,

Зеленіє крізь мрозну синь -

Споконвіку втеплює барвінок

Невідквітно молода латинь.

 

За моїм дитинством проминулим,

Зустрічаючися з раннім днем,

Дзвонить об росинки кампанула

Звучністю промовистих фонем.

 

Ох, морфеми! Стебла! і - тичини!

Найпрекрасніша з покійних мов!

Й думається - воскрешу латину,

То воскресне і твоя любов...

 

Мила матрікаріо-ромашко,

Погадай мені, чи відгадай,

Чом спадає з серця всяка тяжкість,

Як входжу в цей заповітний край?!..

 

Не збагну, що так п'янить і вабить;

Може, тімус - запашний чебрець?!..

З полонин, неначе з інкунабул,

Зчитую історії сердець!

 

 

 

ОПРИШКИ і КОЛОМИЙКА

 

В недільний день паперу аркуш

Я дрібно віршами списав -

Каліграфічно, без помарки -

Про ніжну тишу поміж трав.

 

І сам я з віршем тим принишкнув,

Як не вві сні, а наяву

Влетіли вихором опришки

На конях в зніжену траву.

 

Згарячено храпіли коні,

Топтали списані рядки -

Чи рятувались від погоні,

Чи гналися самі за кимсь -

 

Я не питав. Я мовив слізно:

- За віщо топчете мій труд?!..

Враз подивився старший грізно:

- Це що змережано отут?

 

В цій ситуації незвичній

Чуттям своїм все ж дав я лад,

і про мистецтво поетичне

Став їм читати реферат.

 

Я говорити міг би й довше

Про пастораль, цезуру, ямб,

Але опришок наймолодший

Перепинив мій дифірамб:

 

- Ти з віршами своїми зникни!

У нас у кожного в душі

Такі палають коломийки!

Такі пісні! - вогнем пиши !

 

А тут, дивися, - коням в'язко

У цій віршованій траві... -

Махнув рукою і пов'язку

Раптово збив на голові.

 

  І з незагоєної рани

В мої віршовані рядки

Зацебенів струмок багряний,

Живий,

Гарячий

І - палкий!

 

Тут щось опришок старший крикнув,

І коні здибились, і - вчвал!

І за єдину хвилю зникли...

Даремно я до них кричав,

 

 

Що за одну їх коломийку

Я б вірші всі свої віддав!..

Та тільки біль гіркого крику

Тремтить в глибоких їх слідах.

 

І з пір тих, чисто, барвінково,

В усіх краях, в усіх часах

Зоря опришківської крові

Сіяє в серці і в словах.

 

Й коли в світ слова многоликий

Чуття окрилено летить,

Я мрію рівня коломийки

Хоч раз у вірші досягти.

 

 

* * *

  Сніг зомлів –

  став розгливленим меливом.

Та весну не по цім я пізнав:

Небом линула зграя веселиків
Тих, що Рильський про них написав.

 

3 березня 1960 року, село Осій

 

 

Tegs: іван петровцій вірші