ОДА МАЛИНОВОМУ КУЩУ

 

Коли йду лісом, то самі слова

Зриваються із губ у тиші ранній:

- Хвала тобі, малино лісова,

По запаху і смаку незрівнянна!

 

Хай тіло твоє в гострих колючках,

Хай в темних чагарях - тіла зміїні:

До тебе йду! - аби лиш мені пах

Цей цвіт, цей плід –

  цей молодий малинник.

 

В краплинах рос легкі твої листки,

В краплинах ягід - віти темнуваті.

Це все - на тлі гори. Туман м'який

Внизу лежить, мов новорічна вата.

 

В туман встромляю ноги,

  мов у сніг, -

Все ближче й ближче

  теплий кущ малини.

З-під ніг струмок злітає,

  й повз барліг

Несе свій страх і подив у долину.

 

З листка листком зганяю павучка,

І ягоду в росиночці купаю,

Й ось на губах лежить вона –

пухка! -

І ніжним соком губи орошає.

 

Цей сік пропік усе моє єство -

Аж тіло все розкрилилось малинно!

В тобі, червоноягідна перлино,

Життя непереможне торжество.

 

Всю силу, що таїть в собі земля,

Все світло сонця,

  що струміє з неба,

Цей кущ малиновий ввібрав у себе,

З'єднав і соком ягоди налляв...

 

В колючку твою пальця я вколов -

Набігла крапля - плід червонуватий;

Тоді й збагнув:

  цей квіт - червона кров

Дають права тебе сестрою звати!

 

 

АРХІТЕКТУРА ЛІТА

 

Промінням

щедро вмита й перевита

струмує ввись

архітектура літа:

 

леткі споруди,

фейерверки стилів -

о, як вони для серця й ока милі!

 

Їх,

наче душу

нерозгадану жіночу,

як не торкнути -

хоч збагнути хочу.

 

Ось ця блакить

без жодної хмарини -

твоя душа

спекотної години?

 

Об'єми хмар -

матеріальні речі,

а поміж них -

блакитна порожнеча?

 

Чи теж - об'єм,

що хмар торка краями?

чи теж:похвильно -

спокій і нестямність?

 

Проблема ця

вже не така й маленька -

рельєфна,

мов скульптура Архипенка.

 

Бо ж справді:ми це - ми!

А що розлитоміж нас,

то лиш -

архітектура літа?

 

А може ми -

й цей відстанєвий простір,

який збагнути,

як і нас, не просто!

 

Ось - я стою.

Ось - ти стоїш.

 

А проміж -

тремтить

така гаряча невідомість!

 

Хай то минуле наше,

чи майбутнє -

для нас двоїх воно

єдино сутнє!

 

Воно - душа

моя,

твоя

чи - слова!

 

 Архітектура нашої любові.

 

Цей світ,

у погляди живі закутий,

ще неможливіше

збагнути,

ніж торкнути:

 

відкрита всім

й - нікому не відкрита

струмує ввись

  архітектура літа!

 

 

* * *

Луг.

Літо.

Спека.

Під ногами рінню

Хрустіла таємничість голосна.

Пливла ріка. Манила голубінню.

Під непрозорістю таїлась глибина.

 

Крізь марева липневої спекоти

Сочила ніжний холод ця гладінь.

Здавалось – тут безсилий сонця дотик:

Ріка кидала в небо свіжу тінь.

 

Ступаю в річку...

                    Мов ошпарив тіло:

Там замість холоду стікає по ногах

Гидка вода. А в тій воді згустілій –

Намул та сонні жаби.

                              Рій комах.

 

 

* * *

В житті, що вічно молоде,

Не відчувають протиріч

Краплина часу біла: день,

Краплина часу чорна: ніч.

 

До крихти виміряно все:

Не зменшиш рух, не збільшиш рух -

Несеш те, що й тебе несе,

Хоч боязкий, хоч відчайдух.

 

Торкнеш рукою час: біжить!

І ніч - нова, і день - новий.

Тисячолітня спрага: жить!

І щохвилинний щем: живий!

 

 

КРИНИЦЯ

 

Спека зранку.

Далі - не можу...

Та ось і - криниця,

Вода - як лід.

- Це не криниця -

Творіння боже, -

Кажу дідусеві перехожому.

 

- Так. Моє, -

Підтверджує дід.

 

 

 ЩАСТЯ

Донечці моїй Богданці

 

Як сонце життя вийшло з юності,

Навстіж

Розчемхлись роки,

Розрослась гарячінь.

Сказали сини:

– Ми шукатимем щастя! –

А мати промовила:

– Щастя, це – тінь.

 

І старший побіг

За недовгою тінню.

Хоч щастя й тікало,

Він біг як вогонь...

Лиш мало те щастя

Природжене вміння

Втекти на міліметр

Од пальців його!

 

– Ніж бігнути марно,

Вже краще діждаться! –

Середній сказав,

І по смертну пітьму

Стояв

Усього за міліметр од щастя.

Але не належало щастя йому.

 

Найменший це бачив.

І крок свій направив

Подалі од щастя –

Під обшир небес...

 Тікав син од щастя.

А тінь ця лукава

Його здоганяла,

Мов кинутий пес.

 

 

НА БЕРЕЗІ МОРЯ

 

Згорнувши крила соколині,

Спить вітер.

Солоно піскам.

І Архімед на моїй тіні

Рисує паралелограм.

 

 

КУПАННЯ

 

Натомлені роботою дядьки

Веселими гірськими путівцями

В недільний день ходили за грибами,

І ось зайшли скупатись до ріки.

 

Потявши вправно плин ріки пругкий

Могутньозбронзовілими тілами,

Кричали, реготали до нестями,

І бісилися, як водяники.

 

А тепла, розхвильована вода

Габами аж до берега летіла.

Хрустів пісок – то плив, то осідав.

 

Ріка із кола в коло колотилась.

А з кошиків дивилися гриби

Як в гальку розбивалися габи.

 

 

 * * *

Був ніжний вечір першого цілунку.

Темнава тиша стежкою в лугах

Несла два серця, гупаючи лунко...

Здавалось,

  ми серця тримаємо в руках.

 

Метелики й джмелі

поснули на квітках.

Між вербами ріка

проносилася в'юнко...

Ми босоніж ступали по зірках -

Був ніжний вечір першого цілунку!

 

 

КНИГА ТІЛА ТВОГО

 

Книга Тіла Твого

в оксамитовій оправі

повна пригод

Книгу Тіла Твого

розкуповують нарозхват

читачі Твої й тому

Книга Тіла Твого

перегортувана сотнями очей

вже й запах втоми має але я

Книгу Тіла Твого

знову й знову перечитую люблю

коли мене знайомими лукавствами чарує

хоча я часто наперед вже знаю

які і як закінчаться пригоди та читаю тільки

Книгу Тіла Твого

і лише тоді випаде з рук моїх

Книга Тіла Твого

коли останній

найостаннішій пригоді

настане

к і н е ц ь

 

 

ЛИЦЕ ЛЮБОВІ

 

Ти роздягнулася до крові –

тече пульсуюча ріка...

Уперше бачу я лице любові!

 

Ось ти – любов! – яка...

 

 * * *

Зникла усміху галузинка,

Щез очей твоїх вогонь...

Залишилась тільки музика

Голосу твого.

 

* * *

Твого волосся ніжну золотавість

Вже не пригадую, та літньої пори,

Як пшениці хвилюються ласкаво,

В них золота того живиночка горить.

 

Твоїх очей блакить,

М'яку, п'янливу,

Вже й не пригадую, але як небеса

Із осінню стрічаються журливо,

Горить в їх глибині

  Очей твоїх краса.

 

Тремтіння голосу твого шовкове

Вже не пригадую,

  Лиш як в лугах весна

Вчить квіти говорити, чую знову -

Із юних днів твій голос долина.

 

* * *

Простягала ружа руки

До веселих промінців -

Місяць тукав, тукав, тукав

Промінцями по руці.

Переливно, дзвінно, п'яно

Ружа слухала вогонь.

Руки падали в тумани

Переливно, дзвінно, п'яно -

Біль до скронь...

 

* * *

Самотня, наче дощ,

І тиха, як вода,

Стояла без калош

У полі лобода.

Прозора, як роса,

І біла, як туман,

Текла її коса

Через зелений лан.

 

 

ОСТАННЯ НІЧ

 

Пробило північ. Край села

Вони зійшлись, обоє юні:

Він у простій вівчарський гуні,

Вона вся в білому була.

 

Фатою ріжучи пітьму,

Вона простягувала руки,

І про вінець, і про розлуку

Щось палко шепчучи йому.

 

Він у руках тримав топір.

Він у очах гасив жарини

Сльозами завбільшки з росини,

І був блідий, немов папір.

 

Казав покірно: «Я – бідняк,

І це всіх наших бід причина...

Ти ж матір слухати повинна,

Зім’явши серце у кулак...».

 

Вона шептала: «Я живу,

Бо я люблю тебе!.. Послухай,

Я вдень купила від шептухи

Солодке зілля: смерть-траву!..».

 

І тут почув я ненароком –

Скриплять дуби на видноті:

«Ця їх остання ніч в житті

Уже триває триста років!».

 

 

З’ЯВА ФЕЇ

 

Ступаючи по місячному промені,

Спинилась фея в нашому саду,

І мовила: – Як на душі тепло мені!

Софіє! Хутко виходи – я жду.

 

Допоки вітер чари мої вб’є в мені,

Сама я оголю йому плече!

Бо ні на Лабрадорі, ні у Йемені

Нема таких пронизливих ночей...

 

І я відчув, як хата зачаровано

Назустріч феї крок за кроком йде.

 

І раптом зупинилась потинькована –

Софію, а не хату фея жде!

 

Крізь шибку фея дивиться з надією.

А з хати ані звуку у одвіт.

Прабабка моя звалася Софією.

Але ж... вона померла... Вже сто літ...

 

Минуще все у часі цьому вічному,

Лиш фея не минулася – стоїть,

У місячнім промінні опівнічному

Прилинувши із пройдених століть.

 

Усміхнена, осяяна, розгублена,

Стоїть собі між вишнями в саду,

І хлюпають слова її огублені:

– Софіє! Хутко виходи – я жду!..

 

 

ШАБАШ

На Лисій горі. Початок о 00 год. 00 хв.

 

ЯВКА ВСІХ ОБОВ’ЯЗКОВА!

 

Північ. Скинем ошаліло

Хто б і що вдень не носив –

Я ж для діла

Маю тіло,

А не тільки для краси.

Маззю мажуся щедротно,

Лиш під пахви – дезодор.

Нам завжди погода льотна,

Не ламається мотор.

 

З димаря у вись – ширяння:

Кочерга за помелом!..

Що там ями повітряні –

Лиш би дзвону не було!..

...Князь – на троні!

Коло трону:

Всякий,

                    всяка,

                              всяке,

                                        всяк –

Писку!..

Шуму!..

Забобону!..

Раптом князь:

– Це ж кавардак!

Гей, ти!.. хіппі!.. металіст!..

Стій внизу!.. на трон не лізь!..

Поцілуй ня в ліву руку,

В ліву ногу, і – під хвіст!

 

Ну! Скінчили цілування!

Криймо Бога в душу й мать –

В богохульному сіянні

Починаєм танцювать.

 

Скрипки!

Пилки!

Бубон лупить!

Дикий регіт!.. гогіт!.. сміх:

– ДНК розіб’єм в ступі

І поділимо на всіх!..

Де лиш взяти в богонька

Те драчівське ДНК?!..

 

Ми в аналізі спектральнім

Всі відтінки й кольори

Явим інтелектуально

І для мислі, і для гри:

Потребує шабаша

Не лиш тіло, а й – душа!

 

Натомились,

Поділились

Паличками й порошком...

Довкіл князя всі з’юрмились –

Князь вдавився павуком...

Я на князя – порошок! –

І минув одразу шок!

 

Всі прощаємось.

Втираєм

Соплі, сльози, піт чи кров...

Не минає!

Не минає

В нас до шабашів любов!

 

 

Н А М І Р

 

Немов прадавній маг, владика легендарний,

Я страчу чарівниць, що кров із моря п’ють,

Пекельників пустель, дияволів безкарних,

Які з моїх глибин жаротних повстають.

 

Я бачу у краях, що, мов дитинство, ніжні,

В далеких небесах сонця співають гімн,

І полум’я квіток пустоти повнить сніжні,

Дні розтеклись густі, як повінь з берегів.

 

Коли відкрию я й окреслю точне коло

Країв, які не встиг поплюндрувати холод,

Мій голод вимислить чаклунство молоде.

 

Прощання матиме в цю мить жіночі руки,

Пропахлі ніччю, і народжене із муки

Кохання в душу мою море приведе.

 

 

ДУША

 

Душа - крихітка крові,

Що світити в серці починає...

Тіло моє

В темряві ночей

Полум'яніє і тремтить...

 

Я - крихітка ночі.

 

 

ЗА ПОРОГОМ ЩИРОСТІ

 

Я дуже пізно книгу дочитав -

Над ранок,

  десь годині о четвертій, -

Як біль нестерпний мозок обійняв:

- О, Господи! Як я боюся смерті!..

 

Я стер всю фальш із власного життя,

І мислі, ще небачено відверті,

Впустив у серце, мов його розтяв:

- О, Господи! Як я боюся смерті!..

 

А чом би й не боятись?!..

  Як я жив?!.. -

Минулі дні, сьогоднішніми стерті,

Порозливав, порозсипав, порозгубив:

- О, Господи! Як я боюся смерті!..

 

Перед собою фальшував я міг,

Та й перед іншими...

  В цій круговерті

Був нездоланним щирості поріг:

- О, Господи! Як я боюся смерті!...

 

Якби я сам, то й зараз би помер!..

А - труд мій?!.. Діти?!..

  Знов ці мислі вперті

Мене, слабого, розп'яли тепер:

- О, Господи! Як я боюся смерті!..

 

 

* * *

Таке в душі не збережеш,

Бо не відтвориш вигин вітру!..

Стоїш і дивишся в повітря,

Прошите місячним ножем.

 

Хіба б ти розповісти міг

Яке все ясне й чорним чорне?!..

А тут, де море гори горне,

Нема й не може буть доріг.

 

Це диво витворила ніч,

І непорушність, й миломовність -

В лискучім лісі звуків повно:

Ти з невідомим віч-на-віч.

 

Свячені місячні ножі...

Благословенні тьма і тиша...

Можливо серце щось запише,

Та що зостанеться в душі?!..

 

Tegs: іван петровцій вірші

Попозирайте мüй

старый сайт:
http://gafya.narod.ru/

Дзеркало сайта

http://petrovtsiy.ltd.ua/

Tegs:

русинськи русинські співанки писни пісні фигли колядки, іван петровцій, вірші петровція, іван петровцій біографія, русины народ, закарпатские русины, русины на украине, становище русинів у галичині, галицкие русины, карпатские русины, русины фото, русинське радіо, русины, русини, русинська мова, русинский язык, русинська нація, русинська музика, русинська родина, русинськi співанкы, русинськi стихы, русинська правда, русинская литература, русинська література, русинская поэзия, русинська поезія