СОНЕТ

Максиму Тадейовичу РИЛЬСЬКОМУ

 

Ясу зорі, гострінь багнета,

Прадавність лагідну таїть

Краса класичного сонета

Серед розхристаних століть.

 

Летить Сучасністю планета,

Й Час поспішає напоїть

Величністю слова Поета,

Щоб вічно в них дзвеніла мідь.

 

В словах клітина кожна зрима.

У кожній букві свій нектар.

О дивний дар, безцінний дар –

 

Сонети Рильського Максима

На фоні наших дивних літ

Мов укарбовані в граніт.

 

 

В КОСМОСІ БУЛГАКОВА

 

Теоретично здолано,

Не стишуючи рух,

Стрімкі висоти Воланда

І Майстра творчий дух.

В ракеті, чи на вінику –

Понад хребти Голгоф!

А з неба

Тобі, вірнику,

Булгаков-Саваоф

Кричить:

–Лети!

Не вір богам!..

Ти – вище їх усіх!..

 

Й з-під маски Достоєвського

Чуть Гоголівський сміх.

 

 

* * *

Я люблю, як і дано людині,

Сильно, безоглядно, назавжди.

І дарую щедро кожній днині

Серця й рук моїх палкі труди.

 

А мені б лиш одного хотілось -

За мої діла -хоча й малі... -

Щоб Земля на мить осиротіла,

Як мене не стане на землі...

 

 

ЗМІНА КОСАРЯ

 

Ще й не вечорілося, ще був день,

По шляху навстріч мені смерть іде.

Йде, кістками білими б'є росу,

На моє життя занесла косу...

 

-Не бий мене, смертонько,

  ой, не бий!

Я такий ще, смертонько, молодий.

Най живу на світі ще, най живу!

Покосила б, смертонько, ти траву...

 

- Не проси, легінику, не проси:

Ти травичку витоптав –

не вкосить!..

Косу тільки ступлюють трави злі,

Тіло людське ріжеться, наче хліб.

 

-Та ж дозволь пожити ще

в цьому дні -

Косу свою, смертонько, дай мені.

Поки відпочинеш, я поживу:

Сам топтав - сам викошу всю траву.

 

Сіла смерть.

  Я вал жену вздовж лужком -

  Пахне сіно. Пахнутиме й молоко!

 

 

ВНЕСОК

 

Любий друже

всі мої заслуги

в тім що я зробив посильний внесок

засвітив я

декілька здивованих метафор

в ніжнім небі нашої культури

щоб до неба їх припасувати

скільки довелось попрацювати

наче по цв’яхах тонких

по віршах

стукав я мов молоточком

серцем

народилася тоді в мені

не метафора а п а р а м е т а ф о р а

нігті сині і криваві пальці

наслідки допущених помилок

я вже був дорослий

і до школи

йти ганьбився

то ж немов метафору нову

я собі учителя придумав

і коли одного разу написав я

слово д ж ж ж ж ж ж ж м і л ь

яке дзижчало звучно

вчитель мій сказав що я створив

геніальну помилку орфографічну

а на небо глянувши промовив

що метафори на небі

це закономірність

а що витворив їх саме я

це випадковість

 

Та головне

метафори ці світять

 

 

ФЕНІКС

 

У вись неохопну над нами здіймається птаха,

Руками її здоганяєш – аж м’язи в крові.

Та ось вона весело крила складає під дахом

Небесного древа, яке сам для неї ти звів.

 

Не скоро між гілок затихне її клекотання,

Крик зразу помре – небеса його не вбережуть,

Бо лет цей високий уперто відкине вмирання

І птаха живою прорветься крізь ночі межу.

 

 

ВЕЧІР В ОСОЇ

 

перебігає кішка вулицю

тримаючи у роті власну тінь

немов краєчок вечора що вже надходить

стає фізично зримим і відчутним

сплеск форелі у гірськім потоці

лиш зорі втомлені постійним рухом неба

спадають на простягнуті долоні

 

 

ВЕЧІРНЄ ВИДІННЯ

 

чи то прищулив заєць вуха

чи виорав хтось дерну шмат

он грудочка землівже на стерню забігла

здавалось навіть що й мого чола

вона торкнулася

як тільки місяць вихлюпнув

густе проміння

помітив я

немає вух у зайця

чи власне кажучи

в самому зайці тім немає зайця

 

 

НІЧ В ОСОЇ

 

втома

могутньою долонею

рот вечору затисла

 

ніч

 

а речі

марячи нескінченністю самопізнання

за межі власних оболонок випливають

хоч тиша

й ніщо ніде не ворухнеться

 

у час цей половину людства

до ліжок попристібувано снами

і розкинуті руки кожного

свій власний час

означують

 

а серця мов маятники цокають

мій же маятник не цокає - вигупує

аж здригаються груди планети

моєї рідної землі

за межі якої

не виходили ще навіть космонавти

 

 

ШКІЦИ З РІДНОГО СЕЛА

 

  ххх

 

Сховалося моє обличчя в тінь

ясної осені в якій вже визрівають

золото й тлін

 

  ххх

 

Вдихнувши ранку хміль терпкий

впливає рудокоп

із кліті шахтної у дупло ночі

(річ перетворюється на поняття

й навпаки)

 

  ххх

 

По рейках памороззю першою укритих

підстрибують стукочуть їдуть гори

й лиш іноді

мокрими зіткнуться буферами

об корінь

корінь

 

  ххх

 

Ще з досвітку під схолоділими вітрами

упавши горілиць дубовий лист

лежить тремтить і сохне сиротятко

(ох я вже нині і вірші сприймаю

немов до осені чи до життя додатки)

  

  ххх

 

Справі,

Якій я присвятив себе,

Ще й не видно кінця

А життя вже

скінчилося...

 

 

ПЕРЕДЗИМ'Я

 

Дарунки осені. Плоди холоднуваті

на тарелі склянім.

  Смарагдові, важкучі,

темнаві виногрона,

груші - чисто з яшми,

немов коштовності небачено сяйливі.

На стиглих ягодах роса подозрівала,

неначе намистини діамантів.

Уся ця пишність,

і байдужа, й незворушна -

зачинена в собі

  далека досконалість.

Тепер би жити!.. жити!..

  Тільки з потойбіччя

Руками білими мене дерева кличуть.

 

 

* * *

І день мій несподівано поблід.

Світла у вікнах порозплющували очі.

І листопадовий туман, мов лід,

В обличчя вдарив із близької ночі.

 

Як дивно зеленіє почуття

На тлі дерев безлистих і будинків:

Безкрає, не ввійшло у ритм життя

Й не відає, що квітнутиме взимку.

 

 

МУЗИКА ЗИМИ

 

На флейті грає дим,

Гілля гойдає.

Вдаряє вітер в дім,

І - знемагає.

 

Із ватри - мов ножі -

Росте проміння.

Щем трепетний в душі -

Ніч стеле тіні.

 

З гілля долонь твоїх

Пташина біла

Звістила про весну

І - полетіла.

 

А на дворі - сніги,

Вітри здичілі...

Звисають із дахів

Бурульки білі.

 

 

ЗИМОВИЙ ВЕЧІР

 

Диск сонця гарно

На гори ліг -

Пурпур, мов мармур,

Оздобив сніг.

 

Гори ховали

Щоденний скарб:

Сурем хорали,

Скерцо фарб.

 

Мов очі лева,

Зірки мовчать.

Стоять дерева,

Як черги чат.

  ЗИМОВА НІЧ

 

Як зоряно!

А зірки ні одної...

Як місячно!

А місяця нема...

Чи то снігами світиться зима?

Чи то світіння теплоти земної?

Як сніжано!

Я ж виглядаю й досі,

Де серенами крок твій проскрипить...

Й лиш біла тиша,

Втомлена і боса,

Спить на руках у вітру.

Спить.

 

 

СНІГ

 

Сніг раптовий, наче птах,

З невідомості прилинув -

Повпивалися сніжини

В пучки пальців на руках.

 

Обживає пальці біль,

Обживає світ пороша:

Вітер - юний снігоноша

Проникає звідусіль.

 

Крила білої пітьми

Розпласталися по полю.

Призвичаюся до болю,

Призвичаюсь до зими.

 

Є в снігах щось неземне.

І в тобі є щось від неба.

Я любив тебе без тебе...

Чи й моя любов мине,

Як полюбиш ти мене?!

  * * *

Цілий день і цілу ніч - до досвітку

Проти найпотворнішого зла,

Скільки міг, боровся проти досвіду,

Що його розлука принесла.

 

Ах, оця гірка й терпка обізнаність

З горем, щастям, часом - назавжди!..

Так розлука з головною піснею

В серці залиша свої сліди.

 

Може я з тобою і не стрінуся,

Та уже повік не розлучусь

З досвідом, що серце обезкрилює,

З тугою, якою вже - свічусь!

 

 

ДІЛОВА ДЕРЕВИНА

 

Від односельців

Ненавмисно

Я вчув таке, аж серце стислось! -

Я вчув таке, чого не знав,

Що ніжний ліс мого дитинства

Вже -

          ділова деревина...

 

І я дивив отетеріло

Як з обрію по небеса

Друкарським шрифтом слово “ДІЛО”

На грудях лісу хтось писав.

 

Тут ліс на мене сумно глянув

І в шумі я його вловив:

Ти став, ровесникуІване,

Раніш од мене

                    “д і л о в и м” !

 

 

МОЇ ДНІ

 

Я – син цих днів,

І житиму лиш в них.

Якщо помруть вони,

Й мене не буде.

Пасати радості,

Чи урагани лих –

Вітри доби в мої вдаряють груди.

Якщо вже я прийшов у це життя,

Я хочу жити.

Будьмо, дні, хвилини!

Вам рух дає моє серцебиття

І тільки з ним

Немає вам зупину.

Сповна вдихаючи повітря золоте,

Настояне на музиці античній,

Ми тільки із сучасністю ростем,

Минулим і прийдешнім нашим вічні!

 

Я – чоловік!

Й хоч все в житті минуще, –

З тобою поруч

                    дихаю,

                              живу!

І в дружнім погляді,

Як у ріці живлющій,

Купаю кожну мисль свою нову.

 

Я – син цих днів.

І житиму лиш в них.

Якщо помруть вони,

Й мене не буде.

Пасати радості,

Чи урагани лих –

Вітри доби в мої вдаряють груди.

 

 

ОДА ПРАЦІ

 

А я уже стою на подступах к чему-то,

Что достается всем, но разною ценой...

(Анна АХМАТОВА)

 

Це була ще не робота –

Підготовка

До святого творчого труда.

Я не жив ще...

Я настроювався мовчки,

Осяйну хвилину вижидав.

А роки,

Підступні й нетерплячі,

Викрали мої дитячі дні,

Ночі мої викрали юначі,

Сивину полишивши мені.

Й сяють недоторкано бентежні

Дні, в яких я наче і не жив...

Як ото я так необережно

Всіх їх, неповторних, відпустив?!..

Гей, роки,

Верніться!

Я не проти,

Щоб дитинство залишилось вам:

Я лиш юності додам роботи,

Поту й крові власної додам!

Я ж – художник,

Й руки ще не вмерли.

Барви мого серця, не мовчіть! –

Мов плафон Сікстинської капели,

Наді мною небо височить.

 

О моя солодка й ніжна мріє,

Ти виходиш з серця у життя,

Й бути меншою,

Ніж є,

Не смієш!

Хай новонароджена,

Та – не дитя!

Мріє моя,

Говорім відкрито

(Таїна ця заважка для двох!)

Ми були в усіх музеях світу,

І дива митців усіх епох

Хвилювали нас,

Глибинно хвилювали!

Ми од них осяяні ідем.

Але те, що ми в душі плекали,

Нас,

Творців своїх невтомних,

Жде.

Гей, не жде!

Не жде!

Вже дочекало –

О який солодкий лютий труд!

Як минулих днів не бракувало б,

І яким не був би строгий суд

Тих, для кого творимо, працюєм –

Ось вона, життя шалена мить!

Їй себе до краплі роздаруєм,

І працюємо!

Працюємо!

Працюєм!

Щоб насправді жити.

Жити!

Жить!

 

 

ПОЖЕЖА В ЛІСІ

 

Бийте в дзвін!

О, бийте в дзвін!

Най застогне болем він –

Крізь глибінь лісних долонь

Ріс,

Росте,

Проріс вогонь!

Ой гуде біда глуха,

То шумить, то затиха –

Крізь гортанність верховіть:

Пекло, небо, біль та мідь

(Листя зжовкле, наче мідь).

Мов на сполох – з лісу крик

Розірвався враз і ... зник!

 

Тиша!

 

Й знову з верховин

Дикий крик звірят, рослин

Болем серце розтина,

Мов розірвана струна,

Що не може вже звучать –

Крізь гарячий болю притиск

Тільки болем в серце впитись,

Тільки поглядом кричать,

Небо димом напинать,

Землю полум’ям лизать!

 

О, цей жах, цей гнів, цей плач!

Спробуй розумом означ

 

Умираючі на пні

Дикі погляди вогнів.

Глянеш – все горить, кричить,

Все болить – і тільки мить –

Тут же, тут вогонь палав!..

Раптом хтось у лісі зняв

Збагрянілу шубу з пліч...

 

Місяць, Тиша, Дим та – Ніч.

 

 

ВЕЧІРНЯ КАВА

 

Щоб обдурити ніч лукаву

Й продовжити робочий день,

Ми зночі до кав'ярні йдем

І п'єм густу, міцнющу каву.

 

П'янка, паруюча гіркота

Без цукру прямо в серце б'є,

І вас до ранку віддає

В полон любимої роботи.

 

Знов серце стукає ритмічно.

Найвище щастя на землі -

Робота!.. Ще й в нічній імлі

Вчуваєш запах субтропічний...

 

Проспати день - жахлива втрата.

Ще жахливіш - проспати ніч:

Підносиш зроблене до віч -

Це ж і життя,

Й здоров'я варте!

 

 

БЕЗ ВІДПОВІДІ

 

Лиш ліс безлисто залисів

І стало сухо у лісах.

Я перестрашеній лисі

Листа до лісу написав.

 

Я написав лисі про сум,

І сповідально співчував,          

Що світлу осені красу

Стер листопад і заховав.

 

Гадав - лисиця відповість,

Та марно все!.. І я сказав

По телефону їй цю ж вість,

Лиш марно телефонував:

Сей ліс не чув сумливих слів,

Бо в сосняку, де спить лиса,

Знов дріт обірвано висів,

І дротом вітер колисав...

 

 

КЛЯТВА

 

Я житиму віднині як аскет,

Аби зростить малу свою любов.

Лиш замість пущі – тихий кабінет.

Самотність!..

Книги – замість молитов!

1973 рік

 

Tegs: іван петровцій вірші

Попозирайте мüй

старый сайт:
http://gafya.narod.ru/

Дзеркало сайта

http://petrovtsiy.ltd.ua/

Tegs:

русинськи русинські співанки писни пісні фигли колядки, іван петровцій, вірші петровція, іван петровцій біографія, русины народ, закарпатские русины, русины на украине, становище русинів у галичині, галицкие русины, карпатские русины, русины фото, русинське радіо, русины, русини, русинська мова, русинский язык, русинська нація, русинська музика, русинська родина, русинськi співанкы, русинськi стихы, русинська правда, русинская литература, русинська література, русинская поэзия, русинська поезія