Малі поезії в прозі

Арсенові Уссе[1]

 

Дорогий приятелю, надсилаю Вам невеличкий твір, про який гріх було б мовити, що він не має ні початку, ані кінця, бо ж, навпаки, початки й кінці його густо переплелися. Зважте, про­шу Вас, як дивогідно зручні такі поєднання для всіх – для Вас, для мене і для читача. Можемо ж перепинити, де захочемо: я – мої марення, Ви – розбір рукопису, читач – своє читан­ня; я ж бо не опутую примхливу волю читача нескінченним лан­цюгом непотрібних інтриг. Одніміть один з хребців, і два обрив­ки цієї виверткої вигадки без будь-яких зусиль поєднаються знову. Покришіть його на безліч дрібок – і Ви впевнитеся, що кожна може існувати осібно. Маючи надію, що хоч деякі з цих гілок видадуться Вам живими настільки, аби розважити Вас, я наважуюсь присвятити Вам всю оцю гадюку.

А ще звіряю Вам таку коротку сповідь. Оце, гортаючи, певне, в двадцятий раз, мудрого «Гашпара з пітьми» Алоїза Бертрана (чи ж не може книга, знана Вами, і мною та кількома нашими друзями, повне право зажити слави визнаної?), випало й мені вчинити щось подібне – для опису життя сучасного, чи то пак спевна сучасного й більш абстрагованого, ужити методи, якої користав він для змалювання буття старожитнього, навдивови­жу мальовничого.

У захваті честолюбства хто з нас не марив дивом прози пое­тичної, музичної – без ритму й рим, доволі пружної, доволі різкої, такої, що співпадає саме з ліричними порухами душі, з хвилями марень, з трепетом сумління?

Здебільш од ненастанного відвідання великих міст, з перепле­тіння в них незліченних залежностей зароджується цей невід­чепний ідеал. Чи ж не спокусилися й Ви, приятелю дорогий, відтворити у пісні пронизливий викрик Скляра, в прозу ліричну вичавити з себе всі оті безутішні думи, що їх вуличний викрик доносить крізь найгустіші тумани аж до вершечків мансард?

Та, правду кажучи, боюсь я, що заздрощі мої не принесуть мені щастя. Бо ледь я дався до роботи, як завважив, що не ли­ше надалеко відстаю од свого таємничого й блискучого зразка, а й створюю щось (якби лиш його дозволено назвати чимось) навдивовижу од нього відмінне – саме той випадок, коли б хтось інший, тільки не я, цим, безсумнівно, запишався; але по­дібна пиха лише принизила б душу, котра визнає за найбіль­шу честь для поета щонайточніше відтворити те, що він і мав намір зробити.

Вам щиро відданий,

Ш. Б.



[1] Арсен Уссе (1815-1896) – письменник, видавець, який активно підтримував Бодлера.

ЧУЖОЗЕМЕЦЬ

– Незнайомцю таємничий, повідай мені – кого любиш ти над усе: батька, матір, сестру чи брата?

– Не маю ні батька, ні матері, ні брата, ані сестри.

– Друзів?

– Ви послуговуєтеся словом, сутність якого і так залиши­лася донині незрозумілою мені.

– Вітчизну?

– Я не знаю, на якій широті знаходиться вона.

– Красу?

– Я б охоче любив її, божественну й безсмертну.

– Золото?

– Я ненавиджу його так, як ви ненавидите богів.

– А все ж, любиш ти бодай щось, чужоземцю незвичайний?

– Я люблю хмари... хмари, що пропливають... там, дале­ко... далеко... чарівні хмари!

 

ВІДЧАЙ  СТАРИЦІ

Маленька зіщулена стариця відчула нестримно щасливе хви­лювання, зобачивши гарненьку дитину, яка всіх тішила, якій всі прагли сподобатися – цьому чарівному створінню, такому ж беззахисному, як і вона, маленька стариця, і, теж, як вона, беззубому і безволосому.

З милим усміхом на обличчі підійшла вона до дитяти, бажа­ючи забавити його.

Але нажахане дитя відсахнулося від пестощів дряхлої ста­риці і зарепетувало на весь дім.

Тоді добра стариця відійшла у свою вічну самоту і, гірко за­плакавши в кутку, мовила: «О, для нас, нещасних старих са­мок, минула пора подобатись навіть невинним; ми наганяємо жах і на маленьких дітей, яких жадали б любити!».

 

CONFITEOR[1]  МИТЦЯ

Останні хвилі днів осінніх... Як вони у душу проникають! О! Усю пронизують до болю! Розпросторюється якесь незрів­нянно чарівне відчуття, незримість якого не виключає його все можності; і нема тоді гострішого вістря, аніж вістря Нескінчен­ності.

А яка то втіха велика – купати погляд у безмежності моря і неба! Відлюддя, тиша, чарівна недоторканість блакиті! Ма­лесеньке вітрило, що тріпотить на обрії, своєю незначимістю і усамітненістю нагадує моє невигойне животіння; однозвучне шурхотіння хвиль – усе це мислить мною чи я мислю ним (бо ж саме в огромі марень найшвидше втрачається «я» особисте!); мислить, кажу я, але ж – музично й мальовниче, без хитро­сплетінь словесних, без силогізмів, без висновків усяких.

Однак ці мислі, чи я їх випромінюю, чи речу, невдовзі силою виповнюються вщерть. А сила любострастя оцього спороджує ослабленість і страждання ніжне. Мої ж нерви, напружені ук­рай, тільки й можуть, що тремтіти, зойкливо, болісно.

І ось перед цією неозорістю неба я ціпенію; його прозорість доводить до нестями. Спокій моря, незмінність видовища обу­рюють мене... Ах! А чи варто страждати вічно і вічно тікати від прекрасного? Природо, безжалісна чаклунко, супернице всепереможна, облиш мене! Не спокушай моїх пожадань і гордовитості моєї! Споглядання прекрасного – це двобій, в яко­му митець, нажаханий, зойкує перед поразкою своєю.

 

ЖАРТІВНИК

Це трапилося саме Нового року: хаос бруду й снігу, пере­чавленого безліччю ридванів, блискітки іграшок і цукерок, кишіння зажерливості й розпачу, чітко вирізнювані в парадній гарячці великого міста – все це наче було покликане ще біль­ше спантеличувати розум самітника.

Посеред цього розгардіяшу, посеред цього галасу швидкою риссю біг осел, підстьобуваний батогом якогось бовдура.

Саме в ту хвилю, коли осел завертав за ріг хідника, якийсь дженджик, в рукавичках, у лакованих черевиках, при строгій краватці, весь втиснений в нову одіж, аж надто покірливо вклонився смиренній худобині та, знявши капелюха, звернувся до неї: «Майтеся в році Новім добре і щасливо!». А опісля самовдоволено зиркнув на якихось своїх дружків, наче б просячи схвалити таку самовтіху.

Осел навіть не помітив цього добродушного жартівника і про­довжував старанно тупотіти туди, куди його звав обов’язок.

Що ж до мене, то я раптом закипів невимірною люттю на цього величного недоумка, який, здавалося мені, уособлював дотепну вдачу всієї Франції.

 

ПОДВІЙНА  КІМНАТА

Кімната, що на мрію схожа, справжня кімната духу, де спо­конвіку незрушне повітря, ледь забарвлене в рожеве і бла­китне.

Там душа купається у лінощах, просякнутих скорботою й бажанням. Це щось присмеркове, щось блакитнувате й рожеву­вате: марення насолодою в хвилю затьмарення.

Меблі тут продовгуваті, знесилені, млосні. Здається, вони замріялись; ви б сказали, що ці меблі обдаровані осібним сомнамбулічним життям, як рослини й мінерали. Тканинам тут до­ступна мова безслівна, наче квітам, наче небу, наче сонцю, що заходить.

На стінах жодної мистецької гидоти. По відношенню до чис­тої мрії, до враження, непіддатного осмисленню, означальне мистецтво, мистецтво, яке будь-що стверджує, було б тут лише огудою.

Тут усе сповна пронизано прозорістю і чарівною сутінковістю співзвучностей.

Нескінченно вишуканий запах з домішками ледь відчутної вологи плаває у цім повітрі, де дрімливий дух вколисують від­чуття здушеної спеки.

Вздовж вікон і ліжка щедро струмує муслін, розливаючися сніговими водограями. На ліжку тім покоїться Богиня, володарка мрій. Та як вона потрапила сюди? Хто привів її? Яка магічна влада вознесла її на цей трон марень і любострастя? А чи не байдуже? Вона – тут! Я впізнаю її!

Ось – очі, полум’я яких пронизує сутінки; ось – проникли­ві й страшні зіниці, які розпізнаю по злобі їх жахливій! Во­ни ваблять, вони скоряють, вони пожирають погляди зухваль­ців, що насмілилися звернутися до них. Я часто їх вивчав, ці чорні зорі, які навіюють зацікавленість і захоплення.

Якому ласкавому демону завдячувати оцією таємничістю, ти­шею, супокоєм і пахощами, що ними все тут сповито? О, бла­женство! Те, що ми за звичкою звемо життям, навіть у своїх найщасливіших виявах, не має нічого спільного із цим верхов­ним озарінням, яке я спізнаю зараз і яке смакую хвилю за хви­лею, секунду за секундою.

А ж ні! Немає вже хвилин! Нема секунд! Час зник; тут вла­дарює тільки Вічність, вічність насолод!

Враз – стукіт, безжалісний, страшний, струснув двері і, на­че в пекельних сновидіннях, мені причулося, що хтось мене рубонув мотикою в живіт.

Потім ввійшла Примара. Я знаю, це – судовиконавець, що прийшов катувати мене іменем закону; це – безчесна налож­ниця, що з’явилася сюди, аби скаржитися на свою злиденність і щоб додати незгоди свого життя до болінь мого; чи, зреш­тою, це – посильний редактора якогось журналу прийшов Ви­магати продовження рукопису.

Райська кімната, Богиня, володарка мрій, Сільфіда, як гово­рив великий Рене, – вся ця дивовижа щезла при першім же грубім стукові Примари.

О, жах! Пригадую! Пригадую! Так! Ця халупа, цей притулок нескінченної нудьги, це – моє житло. Ось недоладні меблі, запорошені, повищерблювані; вигаслий, густо заплюваний ка­мін, в якім не тліє вже ні жарини; тьмаві віконечка, вкриті шаром пилюки, яку дощі розмазали по склу; рукописи, покрес­лені й незавершені; календар, де олівцем відзначено зловісні дати!

А пахощі того світу, що сп’яняв мене такою витонченою чут­ливістю. Ой! Все це змінилося смердючим душком тютюну, змішаним з нечуваною до цих пір нудотною пліснявою. Тепер від усього тут повіває затхлістю опустіння.

У цьому тісному світі, такому щедрому на гидоти, єдина доб­ре знана річ мені всміхається привітно: пляшечка з опієм; дав­ня й жахлива подруга, як і всі подруги, ой, леле! Щедра на ми­лування й зради.

Ах! Ось! Знову з’явився Час; час знову володарює неподіль­но, а за ним, за оцим мерзенним дідуганом, знову потягнувся його сатанинський почет: Спомини, Каяття, Квиління, Острахи, Знемога, Жахи, Гнівання й Неврози.

Я запевняю вас, що зараз навіть секунди гучніше й урочис­тіше вицокують свій прихід, бо ж кожна, зринаючи з маятника, голосить: «Я – Життя, нестерпне, невблаганне Життя!».

І лише єдина секунда в людському житті покликана приносити добру вість, добру вість, яка вселяє в кожного невимовний жах.

Так! Царює Час; він знову повернув собі свою тваринну вла­ду А він ще й підганяє мене, наче б я був волом, підганяє по­двійним києм «Е – гей, ну же! Тварюко! Обливайся потом, окаянний рабе! Живи, проклятий!».

 

КОЖНОМУ  СВОЯ  ХИМЕРА

Під неосяжним сірим небом, посеред неосяжної запорошеної рівнини, на якій не виднілося ні доріг, ні мурави, ба, навіть будяків чи кропиви, стрів я тьму людей, які, позгорблювавшись, ішли і йшли.

Кожен з них ніс на хребті непомірну Химеру, важку, як мі­шок муки чи вугілля, або ж як спорядження римського піхотинця.

Та гидотна тварюка не була мертвим тягарем; більше того – вона схоплювала і зчавлювала людину своїми пружними й потужними мускулами; два її широкі кігті встромлювалися в груди носія, а неймовірна голова потвори нависала над його чолом, немов одна із тих страшезних касок, якими древні вої сподівалися нагнати страхів на неприятеля.

Я став до бесіди з одним із цих людей і спитав, куди це вони йдуть. І повів мені, що не знає ні він, ні інші, та, очевидно, вони кудись ідуть, бо спонукує їх якась непоборна потреба йти.

І, що найцікавіше, жодного з подорожніх не дратувала ця люта почвара, що висіла на шиї і притискалася до хребта, ба, навіть могло спасти на гадку, що кожна химера є частиною но­сія. Та на жодному з цих утомлених і серйозних облич не прозраджувалось аж ніякого відчаю; під тужливим склепінням неба, топлячи ноги в пилюзі землі, яка була такою ж скорбот­ною, як і небо, брели вони, а на їх лицях застигла незворушно приреченість на вічні сподівання.

І почет прошествував повз мене і розчинився в смутних кольорах обрію аж там, де округла поверхня планети заховується од допитливого погляду людського.

Ще кілька хвилин я марно домагався бодай трохи осягнути цю таїну; та невдовзі непереборна Байдужість полонила мене, і гніт оцієї байдужості розчавлював мене сильніше, ніж тих подорожніх їх Химери.

 

БЛАЗЕНЬ  І   ВЕНЕРА

Що за днина дивовижна! Просторий парк зомліває під палючим зором сонця, наче молодість під всевладдям Кохання.

Повсюдний екстаз, який перехлюпується з речі в річ, не прозраджується, однак, жодним пошумом; навіть води, й ті, мов позасинали. Оргія тиші твориться тут, оргія аж надто відмінна од людських.

Здається, що саме світло, зростаючи й ширячись, усе чіткіше вияснює предмети; що сп’янілі квіти проміняться жаданням посуперничати силою своїх барв з чистотою неба, і що спекота, від якої стають зримими навіть пахощі, чарівним серпанком зносить їх до небесних світил.

Та все ж посеред оцього повсюдного радіння зобачив я створіння скорботне.

Коло ніг величезної Венери сидить один з тих зумисних шаленців, один з тих блазнів, що добровільно взялися тішити царів, коли цих обсідають Докори сумління чи Нуда; кумедно нап’яливши на себе разюче безладну одіж, зодягши ковпака з ріжками й брязкальцями, скоцюрбившись біля сього п’єдесталу, зводить сповнені сліз очі до безсмертної Богині!

І очі його кажуть: «Я найостанніший і найсамотніший з людей, обійдений і дружбою, й коханням, а тому – найнещасливіший навіть од тварин недосконалих. Хоча я теж у світ оцей прийшов, аби відчути і спізнати безсмертну Красу. О! Богине! Зглянься над моєю печаллю і над шаленством моїм!».

Та невблаганна Венера зорить у недосяжну далечінь своїми мармуровими очима.

 

ПЕС  І  ПЛЯШЕЧКА

«Мій добрий псе, мій славний псе, мій любий гав-гав, підійди і понюхай ці чудові пахощі, що їх придбав я у кращого парфюмера міста».

І пес, помахуючи хвостом, – знак, який, вважаю, в цих добрих істот означає сміх чи посміх, – підходить і з цікавістю дотикається своїм вологим носом до відкоркованої пляшечки; і, раптом, нажаханий, задкує, гавкаючи, ніби осуджує мене.

«О, нікчемний псе! Якби я котромусь із твоєї породи підніс кульок калу, ви б його винюхували з насолодою, а може б навіть і зжерли його. Оцим же, недостойний супутнику, мого сумовитого життя, ти й схожий на публіку, якій ніколи не варто пропонувати вишукані пахощі, які її дратують, – їй варто підносити лише дбайливо дібрані покидьки».

 

КЕПСЬКИЙ   СКЛЯР

Трапляються натури чисто споглядальні, до дії цілковито непридатні, однако ж, саме вони, спонукувані навіть їм самим незрозумілою таємничістю і невідомістю, можуть діяти з такою раптовістю, якої в себе й самі не підозрювали.

Той, хто цілісіньку годину боягузливо вештається побіля две­рей і не зважується відчинити їх, боячися почути од консьєр­жа неприємну звістку, той, хто вже більше ніж півмісяця носить при собі листа, не наважуючися прочитати його, чи лише через шість повних місяців осмілюється па вчинок, який слід було скоїти ось уже протягом року – отож, часом саме таких, наче стріли з лука, якась непереборна сила невідворотно наштовхує на різні проступки. Мораліст і лікар, які претендують на всезнайство, неспроможні пояснити, звідки береться так нагально причинна сила у цих бездіяльних і любострасних душ, і яким чином, будучи нездатними до вчинків найпростіших і найнеобхідніших, у певні хвилини вони віднаходять у собі надмір мужності для проступків нісенітних, а іноді, навіть, і небезпечних.

Один з моїх друзів, найсумирніший мрійник з усіх, що колись жили й живуть нині, підпалив одного разу цілий ліс лише для того, як він зізнавався пізніше, щоб побачити, чи справді ліс займається так легко, як це йому розповідали. Десять разів поспіль з експериментом не щастило; але, зрештою, в одинадцятий, успіх перевершив усякі сподівання.

Якийсь інший запалить цигарку біля порохової бочки, аби побачити, аби спізнати, аби спокусити долю, аби змусити себе дати докази власної мужності, аби відчути захват гравця, аби посмакувати насолоду стривоження, задля нічого, задля прим­хи, через безділля.

Це такий рід сили, яку виджерелюють мрійливість і Нуда; і ті, в кому вона так уперто проявляється, поголовно, як я вже казав, люди чи не найбільш врівноважені і мрійливі.

Та ось ще один тип, сором’язливий настільки, що опускає очі навіть при стрічі з чоловіками, несміливий до того, що мусить зібрати воєдино всю свою мізерну волю, аби ввійти в кав’ярню чи пройти перед касою театру, де йому навіть контролери видаються наділеними величчю Міноса, Еака і Радаманта, – так саме цей тип здатний раптово кинутися на шию якомусь дідуганові, що йде мимо, і в захваті розцілувати того на очах здивованого натовпу.

Чому? А тому... А чи не тому, що саме це обличчя для нього у вищій мірі привабливе? Можливо; та ще законніше припус­тити, що й він сам не знає чому.

Бував і я не раз жертвою подібних приступів, поривів, які й змушують нас увірувати в підступних Демонів, що проникають в нас і неволять, звичайно, несвідомо, виконувати їх найбезглуздіші повеління.

Одного ранку я прокинувся понурий, безрадісний, виснажений неробством та спонукуваний, як здавалося мені, на щось велике, на якийсь винятковий вчинок; і я відчинив вікно, ох!

(Прошу вас звернути увагу, що в подекого дух містифікації не є наслідком праці чи вирахунку, а чисто несподіваним натхненням; отож, по надміру прагнення, по тому ж настрою, істеричному, на думку лікарів, і сатанічному, на думку тих, хто мислить проникливіше, ніж лікарі, – він має багато спільного з тим духом, що нестримно наштовхує нас на безліч вчинків найнебезпечніших і непристойних).

Першим, кого я запримітив, був скляр, верескливі й недоладні викрики якого доносилися до мене крізь важке й гидотне повітря Парижа. Навіть уже пізніше я не міг пояснити, чому мене пойняла така ж нагальна, як і владна, ненависть до цього злидаря.

«Гей, ти!» – і я крикнув йому піднятися. В той же час думав, не без якоїсь зловтіхи, звичайно, що кімната ж то в мене на сьомому поверсі, а східці аж надто вузькі; отож, той чолові­чок затратить чимало зусиль, перш ніж здійснить оце сходжен­ня, та й не раз зачепиться закраїнами свого ламкого товару.

Нарешті він увійшов; з цікавістю переглянув я скла і сказав йому: «Як! У вас нема кольорового скла? Рожевого, червоного, синього, скла чарівного, скла райського? Ну й розтяпа ж ви! І ви ще осмілюєтесь проходжуватись в бідняцьких кварталах, не маючи скла, бодай крізь яке життя здавалося б кращим!». І нашвидку я виштовхав його на східці, де він, щось буркочучи, почав оступатися.

Я вийшов на балкон, схопив невеличкий горщик з квітами, і як лише той чоловічок появився на вихідних дверях, я опустив мій бойовий снаряд прямо на задню закраїну його ящика, удар збив його самого і, вже падаючи, він дотовк власним тілом своє мандрівне майно, яке покололося з таким дзенькотом, нібито в кришталевий палац поцілила блискавиця.

І, сп’янілий од свого божевілля, я розлючено до нього закричав: «Життя – в прекраснім! Життя – в прекраснім!».

Подібні нервові жарти не завжди безпечні, і найчастіше вони обходяться досить дорого. Та хіба велика важниця вічне прокляття тому, хто в єдиній хвилі знайшов нескінченність утіхи?

 

О  ПЕРШІЙ  РАНКУ

Нарешті! Один! Лише знадвору долинає гуркіт спізнілих і виснажених ридванів. Ці кілька годин будуть для нас годинами тиші, а, може, й спочинку. Нарешті! Тиранія людських облич щезла, і тепер я вже страждатиму хіба лише від себе самого.

Нарешті! Я покірливо поринаю в заколисуючі хвилі темряви. Та спершу – подвійний оберт у двернім замку. Мені здається, що цей оберт ключа помножує мою самотність і підсилює барикади, які відділяють мене зараз од усього світу.

Бридке життя! Бридке місто! Переберемо подумки весь день: стрічав чимало літераторів, один з них спитав мене, чи можна поїхати в Росію суходолом (він, безперечно, має Росію за острів), щонайчемніше посперечався з директором одного журналу, який будь-яке моє заперечення спростовував такими словами: «В нас орган порядних людей», цим самим припускаючи, що всі інші видання редагують шахраї, привітався з двома десятками людей, п’ятнадцять з яких не знаю зовсім; стільком же подав руку, не мавши обачності попередньо купити рукавички; під час зливи, аби убити час, зайшов до однієї гімнастки, кот­ра просила намалювати для неї вбрання Венери; позалицявся до директора театру, який на прощання сказав мені: «Мабуть, ду­же б добре ви зробили, звернувшись до З... – це найнеохайніший, найбезглуздіший і найуславленіший з усіх моїх авторів; ото з ним ви, хоч на чомусь, та зійшлися б. Стріньтеся з ним, а там уже побачимо»; вихвалявся (і для чого?) кількома мерзенними вчинками, яких насправді ніколи не припускався, і в той же час підло віднікувався од деяких інших шкод, які насправді вчинив з радістю – злочинна хвальковитість, злочинне прагнення уваги людської; відмовив другові в найпростішому його проханні і тут же дав письмову рекомендацію непоправному негідникові, фу! Все, чи щось є ще?

Невдоволений усіма, невдоволений самим собою, хотів я хоч трохи очуняти й підбадьоритися в цій нічній тиші й самотині. Душі тих, кого я любив, душі тих, кого оспівав я, укріпіть мене, підтримайте мене, віддаліть від мене фальш і спокусливі випари світу сього; і ти, Господи, мій Боже, подай мені милості створити кілька чудових віршів, які б доказали, мені б доказали, що я не найостанніший між людьми, чи бодай, що я не нижче тих, кого так зневажаю.

 

ДИКУНКА  Й  ЧЕПУРУХА

«Справді ж бо, люба моя, ви виснажуєте мене безмірно й безжально; якщо вас послухати, то може здатися, що ви знесилюєтесь більше, ніж шестидесятилітні збирачки колосків на стерні чи перестарілі жебрачки, які зазбирують хлібні окрушини перед дверима шинку».

А оці ваші зітхання, якщо б вони породжувалися бодай докорами сумління, то ще б робили вам честь; але ж вони йдуть від пересичення добробутом та од знемоги неробства. А ще ж ви не вгаваєте розсипатися непотрібними словами: «Любіть мене міцно! Мені це так потрібно! Втішайте мене так! Голубте мене отак!». Так ось, я спробую вас вилікувати; і ми знайдемо засіб для цього, навіть не ходячи далеко, ось на цій урочистості, всього-на-всього за два су.

Погляньмо, прошу Вас, на цю міцнющу залізну клітку, в якій, завиваючи, наче окаянне, борсається й потрясає поперечками, як розлючений неволею орангутанг, то дуже точно уподібнюється тигрові й бігає колами, то білому ведмедеві, і тоді перевальцем безглуздо чалапає це мохнате страшидло, яке нагадує своїми формами, хай і не дуже виразно, – вас.

Це страшидло є однією з тих тварин, яких ми здебільшого покликуємо: «Мій янголе!». Тобто це – жінка. Друге страшидло те, що з києм в руці й кричить на все горло, це – її чоловік. Неначе тварину, посадив він на залізний ланцюг свою законну дружину і в ярмаркові дні показує її в передмістях, звичайно, з дозволу властей.

Зверніть, будь ласка, увагу! Погляньте, з якою жадібністю (невдаваною, сподіваюсь!) вона розриває живих кроликів і галасливу свійську птицю, яких їй вкидує поводир. «Зажди, – каже він їй, – не треба з’їдати усе своє добро за один день»; – і з цими мудрими словами жорстоко вириває в неї здобич, яка своїми розплентаними кишками зачіпляється на мить за зуби цієї ненажерливої скотини, – жінки, хочу я сказати.

«Зажди!» – і добрячий удар києм для заспокоєння! Адже ж вона пожирає своїми хтивими очицями відняте їдло. Великий Боже! Оцей кий не є бутафорським: ви чули, як луснула шкіра від удару, не захистила й накладна шерсть. А ось вона вже й очі п’ялить на лоба, і її ридання зараз більш природне. Од несамовитої злості вона вся аж іскриться, мов залізо, яке кують.

Такі подружні звичаї цих двох нащадків Єви й Адама, цих витворів рук твоїх, Боже мій! Без сумніву, ця жінка нещаслива, хоча й після цього всього, гадаю я, лоскітливі радощі слави їй все ж притаманні. Бо ж є нещастя більш невигойні й невідшкодовні. Та у світі, в який вона була закинута, їй і не уявлялося, що жінка заслуговує долі іншої.

А зараз, дорога моя манірнице, на нас двоїх погляньмо. Бачачи ці пекла, які полонили світ увесь, що хочете, щоб я думав про ваше прекрасне пекло, ви, яка покоїться лише на тканинах ніжних, наче ваша шкіра, ви, яка з’їдає тільки добре висмажене м’ясо, і то лише після того, як догідливий прислужник дбайливо наріже його на тонесенькі кусні.

І що можуть для мене значити ці малі зітхання, які напинають ваші напарфумені груди, кокетко кремезнюща? І всі оці удавані поривання, добрані з книг, і вся оця непроминальна задумливість, здатна навіяти на глядача почуття аж надто далекі од жалю? Справді, іноді мене охоплює нестримне бажання зіткнути вас із нещастям справжнім.

Отож, дивлюсь на вас, красунечко тендітна моя, коли ви, вгрузши ніженьками в багно, а оченятами серпанково вп’ялившися в небеса, наче б у Бога просите собі короля, мені здається, що я бачу юну жабиську, яка волає до Ідеалу. Якщо ви зневажаєте бовдура (а зараз я тільки бовдур, і вам це добре відомо), то стережіться журавля, який вас зхрумає, який вас злапає, і який вас для власного ж задоволення уб’є!

Яким би поетом не був я, але не настільки наївний, як того б воліли ви, і якщо ви надто часто виснажуватимете мене оцим вашим манірним хниканням, я зроблю з вами те ж, що й з дикункою, або жбурну вами крізь вікно, як порожньою пляшкою».

 

ЮРМИЩА

Не кожному дано вміння поринати у море людське: втіха юрмищем – це мистецтво; і лише того рід людський зазиває на учту сили життєствердної, кому добра фея ще в колиску поклала дар переодягання, дар масок, зненависть до осілого житла і жадобу подорожувань.

Багатолюддя, самота: вирази рівноправні, а для діяльного і плідного поета ще й одне в одне перехідні. Хто не вміє населяти свою самоту, той тим паче не вміє бути самотнім у метушливому юрмищі. І те, що поет може бути на власний вибір то собою, то іншим, – це його незрівнянна перевага. Отак, як душі заблукалі, що шукають тілесного прихистку, входить він, коли того забажає, в особистість будь-чию. Для нього одного все відчинено; а якщо деякі місця і здаються зайнятими, то це лише тому, що в очах його вони не варті того, аби бути відвіданими.

Самотній і замислений блукалець видобуває сп’яніння особливе з цього спілкування зі всесвітом. Тому, хто легко до юрмища прилучається, доступні радіння гарячкові, які навічно недосяжні себелюбцеві, замкнутому, як та скриня, й лінивому, домушньому, мов слимак. Неначе власні, він освоює всі фахи, всі радіння, всі незгоди, що їх йому дарує випадок.

Усе те, що люди звуть любов’ю, настільки нікчемне, обмежене й слабе у зрівнянні з цією несказанною оргією, з оцим проституюванням душі, яка все кохання, все своє милосердя так щедро віддає несподіваній стрічі, незнайомому подорожанину.

Корисно час од часу нагадувати сильним світу сього, аби бодай на одну лише хвилю принизити їх безглузду пиху, що є радіння і вищі, й повнокровніші, й вишуканіші, ніж ті, що їм досяжні. Засновникам колоній, пастирям народів, отцям-місіонерам, закинутим на край світу, безумовно, досяжне щось із цієї таємничої насолоди; і в лоні цієї численної сім’ї, створеної їх генієм, вони можуть іноді й покепкувати з тих, хто побивається над їх долею, такою бурхливою, і над їх життям, настільки нетривким.

 

УДОВИЦІ

Вовенарг каже, що в публічних садах є алеї, які відвідують переважно розчаровані честолюбці, невдахи-винахідники, розвінчані знаменитості, розбиті серця, тобто всі бурхливі й замкнені в собі душі, в яких гуркоче ще, одначе, останнє зітхання грози і які сховуються подалі од зухвалих поглядів весельчаків та гуляк. Саме ці тінисті прихистки і є місцями зустрічей оцих, скалічених життям.

На такі от місцини й полюбляють скеровувати свої жадібні здогади поети й філософи. Отам і жде на них певна пожива. Бо ж якщо і є місця, які вони гребують відвідати, як я щойно й натякав, то ж особливо – гульбища заможних. Це вирування в порожнечі для них не містить нічого звабного. І, насупротив, мають вони непереборний потяг до всього слабого, занапащеного, скрушеного, осиротілого.

І лише досвідчене око не дасть ввести себе тут в оману. В цих задубілих і збляклих рисах, у цих позападалих і стьмавілих очах, де ще виблискують останні сполохи боротьби, в оцих глибоких і численних зморшках, у цій аж занадто повільній або ж нерівній ході він одразу прочитає незліченні легенди ошуканого кохання, відкинутої самопожертви, невинагороджених поривань, казку про смиренно, мовчазно витримані голод і холод.

Чи стрічали ви на цих самотинних лавицях удовиць, бідних удовиць? Будь в жалобі вони, а будь ні – упізнати їх легко. Адже ж у цій злидарській жалобі завжди є щось таке, чого недостає, якась відсутність співмірності, що все це робить ще жалюгіднішим. Свою скорботу, й ту вони змушені обскнарювати. А багач свою виносить, мов напоказ.

Котра з удовиць найскорботніша, найсумовитіша – чи та, що веде за руку хлопчика, якому не може ще довірити своїх марень, чи та, що цілком самотня? Не знаю... Трапилося мені одного разу стежити упродовж багатьох годин за отакою однією згорьованою старою; довготелеса, пряма, під своєю обшарпаною шаллю, усією поставою засвідчувала стоїчну гордість.

Цілковита самота, очевидно, вділила їй звичаїв старого холо­стяка, а, до всього, чоловіча вдача звичок підсилила таємничу дошкульність її суворості. Не знаю, в якій жалюгідній кав’ярні і як скромно вона поснідала. Я пройшов за нею вслід в читальню і весь час вистежував, як вона щось вишукувала в газетах: її верткі очі, вже давно випалені сльозами, щось шукали, певне, новин особистих, новин, що мали важливість лише для неї самої.

Нарешті, пообідньої години, під небесами звабної осені, під небесами, що ниспосилають нам безліч жалів і споминів, вона присіла в саду, осторонь од усіх, подалі од юрмища, аби послухати один з тих дарових концертів, якими полкові музики частують простолюддя Парижа.

Це, безперечно, була невелика учта для цієї перестарілої невинниці (або ж для старої очищеної душі), ця насправді заслужена розрада за усі ті дні без друга, без розмови, без радості, без сердечного довірника, за всі ті дні, що спадають на неї по волі Бога ось уже багато літ! По триста шістдесят п’ять разів на рік.

А ось інша:

Я ніколи не можу втриматися, аби не спинити свого погляду, якщо не сповненого приязні, то бодай зацікавленого погляду на зборище парій, що юрмляться біля огорожі публічного саду, за якою даються дармові концерти. Оркестр пожбурює крізь ніч пісні, святкові, урочисті, сповнені втіх. Летючі плаття просвічують, вилискують; погляди стрічаються; повиснажувані безділлям гультяї, переступаючи з ноги на ногу, роблять вигляд, наче блаженно вкушають музику. І все тут багате й щасливе; і все тут вдихає й видихає безтурботність і насолоду радісного життя; все, за винятком цих покидьків, що поприлипали до зовнішніх гратин огорожі, виловлюючи дармові, що долі­тають з вітром, щербинки музики, і лупають баньками нацесяюче, іскрометне пекло.

Яка то завжди цікава річ – віддзеркалення радощів багатія в глибині зіниць бідаря! Та того ж дня, посеред цього збіго­виська людей, зодягнутих у блузи й ситець, помітив я створін­ня одне, яке усім своїм непідробним благородством так виразно контрастувало на тлі цієї повсюдної непристойності.

Була то висока, велична жінка, і постава її прозраджувала таке благородство, що я не міг пригадати, чи траплялася мені подібна в аристократичних зібраннях красунь минулого. Якась гордовита цнотливість оповивала її всю. ЇЇ обличчя, сумовите й худюще, наче було часткою її цілковито жалобного убрання. І теж, як оця чернь, що з нею, вона змішалася і якої не помі­чала, глибинним поглядом вбирала в себе оцей блискітливий світ, і, лагідно схиливши голову, слухала.

Видовище дивогідне! «О, то вже, певно, – мовив я собі, – оця ось бідність, якщо лише це бідність, не має нічого спільно­го з мерзенною скнарістю; це благородне обличчя не вдатне до неї. Та чого тоді й далі залишається в середовищі, на якім вона є такою разючою плямою?»

І вже однієї цікавості ради я пройшов поруч неї, і, ма­буть, зрозумів, у чім тут річ. Висока удовиця тримала за руку дитину, як і вона, всю зодягнену в чорне; і якою скромною не була вхідна плата, її вартість, мабуть, могла б бути витраче­ною на задоволення якоїсь потреби цього маленького створін­ня чи ще краще – на якусь забаганку, на іграшку, принаймні.

І повертатиме додому вона пішки, вся задумана, замріяна, самотня, завжди самотня; адже ж дитина непогамовна, себелюбива й непокірлива, нетерпелива, вона ж навіть не може, як звичайна тварина – як собака, як кішка – слугувати довірником її скорботної самоти.

 

СТАРИЙ  БЛАЗЕНЬ

Повсюдно юрмився, розливався, вирував святковий люд. Був один з тих празників, на які, ще задовго до початку, поклада­ють усі свої надії блазні, штукарі, поводирі звірів і мандрівні крамарі, маючи на меті відшкодувати втрачений час усього року.

Мені здається, що в такі дні народ забуває про все: про стра­ждання, про труд; усі уподібнюються дітям. Для найменших же це – день відпустки, це   жахи школи, відстрочені на двадцять чотири години. А для дорослих – перемир’я зі зловісни­ми силами життя, перепочинок од постійного напруження й бо­ротьби.

Навіть світський чоловік або ж людина розумової праці, й ті не можуть уникнути запалу оцього всенародного радіння. Самі того не бажаючи, поглинають свою частку з оцього повітря без­турботності. Щодо мене, то я, як щирий парижанин, ніколи не промину оглянути усі балагани, які красуються повсюдно в цей урочистий час.

А тут між ними, навсправжки, йшло захватне суперництво; вони верещали, мукали, скиглили. Це була якась мішанина ви­криків, вибухів міді, пострілів ракет. Потішники, дотепники перекривляли свої засмаглі обличчя, зашкарублі од вітрів, дощів і сонця; з самовпевненістю справжніх комедіантів жбур­ляли вони в людське юрмище дотепні слівця й жарти, розваж­ливі й важкуваті, як у самого Мольєра. Безлобі й безчерепі, схожі на орангутангів, Геракли, хизуючись надмірністю своїх кінцівок, з безцеремонною величністю походжали у своїх трико, випраних зумисне до цих свят. Танцівниці, прекрасні, наче феї, або ж князівни, скакали, підстрибували у вогнях ліхтарів, які щедро осипали їх плаття іскринами.

Здається, тут і не було нічого, окрім цієї пороші, галасу, ра­діння, сум’яття; одні витрачали, інші здобували, та як одні, так і інші, з рівною веселістю. Діти посмикували за спідниці своїх матерів, випрошуючи купити паличку медівника, або ж забиралися батькам на плечі, аби краще бачити витівки фокус­ника, осяйного, наче саме божество. І повсюдно ширився, па­нував над усіма ароматами запах смаженої риби, запах, що був начеб фіміамом оцього свята.

У кінці, аж у самому кінці балаганного ряду, присоромлений, неначе сам себе позбавив права брати участь у цих пишнотах, стояв бідний блазень, згорблений, старезний, одряхлілий, люд­ська руїна, що притулилася до одвірка оцієї халупи; а до того ж усю внутрішню злиденність цієї халупи, й зовні наба­гато жалюгіднішої, ніж у якогось недолугого дикуна, освітлю­вали два огарки, закіптюжені, пливкі.

Повсюдно – радощі, виграші, гульня; повсюдно – впевне­ність у кусневі хліба на завтрашній день; убозтво, наче на до­вершення всієї жахливості, зодягнене в кумедне лахміття, і цей контраст внесено не стільки мистецтвом, скільки нужденністю. Він не сміявся, цей злидень. Він не плакав, не танцював, не же­стикулював, не кричав; він не співав ніякої пісні – ні веселої, ні жалісної; він нічого не просив. Він був німий і нерухомий. Він відступив, він здався. Його доля дійшла кінця.

Та яким поглядом, глибинним, незабутнім, він пестив це юр­мище, ці світла, живучі хвилі яких докочувались і вмирали за кілька кроків од його огидної злиденності. Я відчував, як рука страшнющої істерії стискає мій карк, і здалося мені, що погляд мій затьмарили нескірні сльози, які не хочуть впасти з очей.

Що діяти? Спитати нещасливця, які забави, які дивовижі міг він творити в тій смердючій пітьмі, за тими подертими фіран­ками? Правду кажучи, я не відважився; і причиною моєї не­сміливості, можете посміятися з мене, був острах принизити його. Нарешті, коли я вже намірився, проходячи повз нього, покласти трохи грошей на його підмостки, з надією, що він не осудить мій намір, – як нестримний людський потік, збурений якоюсь незнаною тривогою, відніс мене далеко од нього.

І, обертаючись назад, наче все ще цькований цією марою, я прагнув осягти причину болю, що пойняв мене, і сказав я собі: щойно я бачив образ постарілого літератора, котрий пережив своє покоління, яке він так блискуче вмів потішати; образ ста­рого поета, у котрого вже нема ні друзів, ні сім’ї, ні дітей, ки­нутого у цей занепад убозтвом і невдячністю людського юрмища, і в балаган якого жоден з цих забудькуватих людей не бажає навіть зазирнути!

 

ТІСТЕЧКО

Я подорожував. Навколишній пейзаж був сповнений всевлад­ної величі й благородства. І тут же якась часточка цього пей­зажу, цієї величі й благородства передалася і моїй душі. Мої мислі розпурхувалися з такою легкістю, наче самі були зіт­кані з того повітря; ниці пристрасті, на кшталт гніву або ж брудних любощів, так же віддаленіли, як і хмарини, що про­пливали там, у глибині безодень, під моїми ногами; я відчув свою душу такою ж неосяжною, такою ж чистою, як і небесна блакить, що сповивала мене; спомини про все земне долинали до мого серця ослабленими і стишеними, неначе дзвоники не­зримих отар, що проходили десь далеко, аж надто далеко, схи­лом іншої гори. По невеличкім, недвижнім озері, аж чорнім од своєї невимірної глибини, час од часу пропливали тіні хма­рин, схожі на маяння плаща якогось повітряного велетня, що пролітав небесами. І я пригадую, що це урочисте й рідкісне відчуття, спричинене величним, але цілковито мовчазним рухом, усього мене повнило радістю, до якої долучався й страх. Отже, завдячуючи піднесеній і надихаючій красі, що оточувала мене, був я в цілковитій згоді з самим собою і з усесвітом; думав я навіть, що в моїм оцім довершенім блаженстві, у цьому повно­му забутті всього земного зла я буду змушений визнати не такими вже й наївними докази газет, які стверджують, що люди­на від народження – добра; тоді, скоряючися всевладній пот­ребі невиправної матерії, забажав я ослабити втому й вгамувати апетит, який збудило в мені таке довге сходження. Я ви­йняв з кишені добрячий кусень хліба, шкіряну чашечку, пляшку з особливим еліксиром, який у ті часи продавали туристам; на випадок потреби його можна було користати, доливши до ньо­го снігової води.

Я спокійно розрізав мій хліб, як легкий шерех змусив мене підвести очі. Переді мною стояла маленька істота, вся в лах­мітті, чорна, скуйовджена, і своїми запалими очима, полохли­вими й благальними, пожирала мій кусень хліба. І коли ця іс­тота зітхнула, в її стишенім і сиплім голосі я розрізнив єдине слово: тістечко! Я не міг утриматися од сміху, вчувши, якою назвою вшановано мій не такий уже й білий хліб, і відрізав, і простягнув йому добрячу скибину. Не одриваючи очей од ре­чі, якої прагло, дитинча сповільнено наблизилось; а, вхопивши скибину рукою, швидко позадкувало, наче боячись нещирості моєї милостині, або – що я передумаю.

Та в ту ж хвилю його збив з ніг інший маленький дикун, що невідомо звідкіль з’явився, і був так дуже схожий на першого, що їх можна було сприйняти за близнят. Обидва покотилися по землі, виборюючи здобич, і, очевидно, жоден не хотів пожерт­вувати половини братові. Перший, розлютившись, схопив дру­гого за волосся; а той вціпився зубами йому в ухо і тут же ви­плюнув невеликий закривавлений шматок разом з добірною лай­кою на місцевій говірці. Законний власник тістечка спробував застромити свої малі пазурі загарбникові в очі, а той, у свою чергу, з усіх сил однією рукою душив ворога, а другою нама­гався засунути до кишені винагороду за битву. Та, збуджений відчаєм, переможений схопився на ноги і ударом голови в жи­віт збив переможця на землю. Ах, задля чого описувати це бридотне побоїсько, яке насправді тривало довше, ніж цього, зда­валося, дозволяли їх дитячі сили? Тістечко переходило з рук в руки, чи не кожну хвилю міняло кишені, та, на жаль, і воно змінювалося в об’ємі; коли ж, нарешті, знесилені, засапані, скривавлені, вони спинилися, не будучи спроможними битися далі, уже, по правді кажучи, й не було за що продовжувати побоїсько: хлібна скибина зникла, вона розпорошилася на крихти, подібні до піщаних зернин, з якими й змішалася.

Це видовисько потьмарило навколишній пейзаж, і та тиха  радість, якою повнилася моя душа до того, як я побачив цих ма­леньких чоловічків, безслідно зникла; та ще досить довго стояв я там сумовито, твердячи ненастанно: «А все ж є такий пре­красний край, де звичайний хліб звуть тістечками, ласощами настільки незвичними, що через них може розгорітися брато­вбивче побоїсько!».

 

БАШТОВИЙ  ГОДИННИК

Китайці прочитують час в очах кішок.

Одного дня якийсь місіонер, прогулюючись у передмісті Нан­кіна, помітив, що забув годинника, і спитав у малого хлопчика, котра година.

Вуличний хлопчак небесної імперії спочатку зніяковів, а да­лі, схаменувшись, відповів: «Зараз я вам скажу». За кілька хвилин він з’явився знову, тримаючи на руках величезного ко­та, і, заглянувши йому, як то мовиться, прямо в баньки, без уся­кого вагання ствердив: «Ще не зовсім полудень». І було дійсно так.

А я, коли схиляюся до моєї незрівнянної Феліни, якій так вдало ім’я дарували, коли я схиляюся до найкрасивішої з роду людського, до гордості мого серця і втіхи розуму мого, чи то вдень, чи вночі, при світлі всеосяйнім, чи в темряві непроник­ній, у глибині її обожнюваних очей я завжди дуже точно про­читую час, один і той же час, неосяжний, урочистий, безмеж­ний, наче простір, і єдиний, що не відає розмежувань на хвили­ни й секунди, – час незворушний, не означений на жодному годинникові, легкий, наче подих, і, мов погляд, стрімкий.

І коли б якийсь набрида потурбував мене тоді, коли погляд мій блаженствує на цім чарівнім циферблаті, коли б нахабний Геній нетерпеливості, коли б якийсь Демон Античасу запитав мене: «На що ти дивишся так пильно? Що ти шукаєш в очах цього створіння? Прочитуєш ти в них час, о марнотратцю смертний, о гультяю?» – я відповів би без вагань: «Так, я ба­чу час; і час той – Вічність!».

Скажіть-но, пані, чи неє цей мадригал, похвали гідний і та­кий же гонористий, як і ви сама? Але ж, справді, скільки втіхи мав я, гаптуючи оцей, розрахований на ефект незвичний мад­ригал, що й не прошу від вас нічого взамін.

 

ПІВСВІТУ  У  ВОЛОССІ

Дозволь мені довго, довго вдихати запах твого волосся, по­ринати в нього обличчям, як спраглий поринає в джерельну во­ду; дозволь, наче напарфуменою хусткою, я волоссям помахаю твоїм і в повітрі застиглім рій споминів розворушу.

Якби могла ти знати все, що бачу я! Усе, що відчуваю я! Усе, що чую я у волоссі твоїм! В його пахощі душа моя впли­ває, як впливають душі деяких людей в моря музики.

У волоссі твоїм живе мрія, сповнена вітрил і щогл; у волос­сі твоїм коливаються моря неозорі, і їх мусони відносять мене у краї чарівні, де простір і блакитніший, і глибший, де в по­вітрі щедро розлито невимовні пахощі плодів, листя і шкіри людської.

У океані твого волосся я бачу порт, що вирує співами задум­ливими й сумовитими, що повниться могутніми мужчинами всіх націй і кораблями всіх гатунків, вишукані й незрозумілі обра­зи яких даленіють на тлі неозорого неба, яке струмує вічною спекотою.

У пестощах твого волосся віднаходжу я знемогу тих довгих годин, що їх проведено на дивані в каюті прекрасного корабля під заколисуюче, безперервне погойдування у вечірнім порту, коли горщики з квітами і глечики з чарівною водою розливали несказанну свіжість.

З жагучого полум’я твого волосся я вдихаю пахощі тютю­ну, змішаного з опієм і цукром; з ночі твого волосся мене осяює нескінченність тропічної блакиті, на пухнастих берегах твого волосся я п’янію од змішаних запахів смоли, мускусу й коко­сового масла.

Дозволь мені довго кусати коси твої, важкі й чорні. Коли я покусую твоє пружне й нескірне волосся, мені здається, що я їм спомини.

 

ЗАПРОШЕННЯ  ДО  ПОДОРОЖІ

Є гордий край, Земля обітована, де побувати мрію я разом з давньою приятелькою моєю. Предивний край, залитий тума­нами нашої Півночі, його б можна назвати Сходом Заходу, Ки­таєм Європи, настільки там дала собі волю розгарячена й примхлива вигадка, з такою терпеливістю й наполегливістю прикрасила вона його химерною і ніжною рослинністю.


Справжня Земля обітована, де все гарне, багате, спокійне, бездоганне; де пишнота радісливо милується порядком; де житття до знемоги буйне і так ніжно вдихається; звідки прогнані без­ладдя, метушливість, несподіваність; де щастя з тишею поєд­налися; де навіть кухня й та поетична і одночасно ж ситна й збуджуюча, де все схоже на вас, мій янголе дорогий.

Тобі добре знане це гарячкове боління, що охоплює нас по­серед холоду, незгод, ця туга за краєм, якого і не знаєш, ця знемога од цікавості? Є місцина, схожа на тебе, де все гарне, багате, спокійне, бездоганне, де вигадка звела й оздобила справж­ній Західний Китай, там так ніжно вдихати життя, де щастя з тишею поєдналися. Це там, тільки там би нам жити, це там, тільки там варто вмерти!

Так, тільки там би нам дихати, мріяти і подовжувати годи­ни нескінченністю відчувань. Один музика написав «Запрошен­ня до вальсу»; а хто напише «Запрошення до подорожі», яке б можна подарувати коханій жінці або ж сестрі-обраниці?

Так, лише в цім повітрі добре було б жити – там, де найповільніші години сповнені найглибших дум, де великий вежовий годинник дзвонить щастя з найзаглибленішою і найзначимішою урочистістю.

На сяючих полотнищах, на тисненій золотом шкурі, там, за тьмавістю величною, живуть життям своїм таємничим рисунки блаженні, заспокійливі, глибокі, як і душі митців, що їх ство­рили. Проміння сонця, що заходить, перш ніж забарвити ба­гатими своїми кольорами залу для снідання чи світлицю, тонко проціджується розкішними тканинами та високими фігурними вікнами, що розмежовані свинцевими поперечками на безліч квіток. Широкі, забавні, химерні меблі оснащено замочками й криївками, як і всі витончені душі. Свічада, метали, ткани­ни, золоті й срібні вироби, порцеляна втішають очі німою й таємничою симфонією; і з усіх речей, з усіх закутин, шухлядних щілинок, зі зборок тканин струмує якийсь особливий аромат, якісь повернись-на-Суматру пахощі, мов би жива душа цих світлиць.

Справжня Земля обітована, кажу я тобі, де все гарне, чисте і осяйне, як незаплямоване сумління, як величний ряд кухонно­го начиння, як сяючі золоті й срібні вироби, як оздоблені ка­менями коштовності! Скарби всього світу стікаються сюди, не­наче в дім до працьовитої людини, яка вже удостоїлася поша­ни всього світу. Дивовижний край, звищий од інших, як Мис­тецтво звище од Природи, країна, де природу оновлено мрією, де вона виправлена, прикрашена, переплавлена.


Хай шукають, хай ще шукають, хай відсувають межі свого щастя, ці алхіміки садівництва! Хай встановлюють премії в шістдесят і в сто тисяч флоринів для того, хто вирішить ці честолюбивіпроблеми. Я ж, я віднайшов мого чорного тюльпа­на, я віднайшов моюблакитну жоржину!

О незрівнянна квітко, тюльпане віднайдений мій, о алего­рична жоржино, це там, чи не так само, у тім прекраснім краї, такім спокійнім і замріянім, варто жити й цвісти? Чи не була б ти там обрамована схожим на тебе, чи не могла б ти там сама на себе задивлятися, і, скажу, мови містиків користаючи, – ти бачила б себе у своїй же відповідності.

Мрії! Одвічні мрії! Бо ж наскільки душа чутливіша й ніжні­ша, настільки мрії оддаленіші од можливого. Кожна людина носить у собі свою долю природного опію, який виділяється і відновлюється, ненастанно; і, від народження до смерті, чи багато нараховуємо годин, сповнених справжнього радіння, вда­лих і свідомих дій? Чи житимемо там колись, чи перенесемося колись у ту картину, яку мій дух нарисував, у картину, на те­бе схожу?

Ці скарби, ці меблі, ці розкоші, цей запах, ці пахощі, ці кві­ти чарівні, це – ти сама. І ще ти – ці великі ріки й спокійні канали. А оці величезні кораблі, що плавають, навантажені ба­гатствами, і з яких зринають одноманітні робочі пісні, це – мої думки, що позасинали і вколисуються на твоїх грудях. Ти лагідно ведеш їх у море, ім’я якому – Нескінченність, і тут же віддзеркалюєш глибинність неба у прозорості твоєї прекрасної душі; і коли, натомлені хвилями й навантажені багатствами Сходу, кораблі повертаються в рідний порт, це знову вони, мої збагачені думки, що вертаються з Нескінченності до тебе.

 

ІГРАШКА  ЗЛИДАРЯ

Хочу навести вас на роздуми про одну безневинну розвагу. Бо ж так мало забав, які б не були злочинними.

Коли ви зранку виходите з дому, маючи намір побродити вздовж великих доріг, не забудьте наповнити кишені різними дешевими дрібничками – це може бути приплюснута фігурка клоуна, який рухається при допомозі єдиної нитки, такий же коваль, що постукує молоточком, вершник і кінь, в якого замість хвоста свисток, – і чи побіля шинків, чи попід високими дере­вами роздавайте ці свої дарунки незнайомим бідним дітям, яких стрічатимете. І тоді ж звертайте увагу на очі цих дітей – вонирозширятимуться, розширятимуться! Все ще не вірячи у своє щастя, діти не наважуватимуться брати іграшки. А далі – малими рученятами цупко вчепляться в дарунок і помчаться од вас, як це роблять кішки, які тікають подалі, аби з’їсти шматок, що ви ж їм і кинули, бо вони вже навчені остерігати­ся людей.

Побіля дороги, за решіткою просторого саду, на протилежнім кінці якого щедро облитий сонячним промінням сяяв своєю не­зрівнянною білиною прекрасний замок, стояла дитина, гар­ненька й свіжа, зодягнута по-сільському аж занадто кокетливо.

Розкоші, безтурботливість, звичний вид багатства роблять цих дітей настільки милими, що, здається, замішені вони зов­сім з іншого тіста, ніж діти середняків та цілковитої бідноти.

На траві побіч неї валялася розкішна іграшка, така ж свіжа, як і її власник, вилакувана, позолочена, зодягнена у все пур­пурове, оздоблена пір’їнами і скельцями. Однак дитина була байдужою до цієї іграшки, й ось куди вона дивилася.

По другий бік ґрат, на дорозі, між будяками і кропивою, сто­яла інша дитина, брудна, хирлява, закіптюжена, одне із тих хлоп’ят-парій, в якім око безстороннє могло відкрити таку красу, як і око знавця, що може вгадати ідеальний живопис під грубуватим шаром каретного лаку, лиш для цього з хлоп’яти треба зняти відразливу іржу злиденності.

Крізь цю символічну перегородку, яка розмежовувала два світи, велику дорогу і замок, бідна дитина показувала багатій свою власну іграшку, яку та жадібно роздивлялася, наче якусь рідкісну й незнайому диковину. А тою іграшкою, що нею ма­лий нечепура розмахував, здригав і потрясав у своїй загратованій шкатулці, було не що інше, як живий пацюк! Батьки хлоп’яти в цілях економії, безперечно, придумали йому іграш­ку із самого життя.

І обидва хлопчаки по-братньому всміхалися один одному, висяюючи зубами однакової білини.

 

ДАРИ  ФЕЙ

Це було велике зібрання Фей, на якім ішов розподіл дарів між новонародженими, що з’явилися на світ останньої доби.

Усі ці древні й вередливі Сестри Долі, усі ці примхливі Ма­тері радощів і скорботи були аж надто різними: одні – пону­рими і невдоволеними, інші – грайливими і лукавими; одні – молодими, споконвіку молодими, інші – старими, і теж спо­конвіку старими.

Усі батьки, що вірили в Фей, прийшли сюди, несучи на ру­ках своїх новонароджених.

Дарунки, Здібності, Удачі, Обставини непереборні були на­громаджені біля трибуналу, наче призи на естраді під час  розподілу премій. У чім тут дивна особливість, так це в тім, що Дарунки видавалися не як винагороди за якісь зусилля, ні, це просто були милостині тим, хто ще й не жив, милостині, що ста­вали визначальними в долі і могли бути джерелами нещастя так само, як і щастя.

Бідолашних Фей аж надто великі клопоти обсіли; бо ж юр­мище прохачів ненастанно зростало, а світ, який є посередни­ком поміж Людиною і Богом, підвладний, як і всі ми, жахаю­чому законові Часу і його незліченним нащадкам – Дням, Го­динам, Хвилинам, Секундам.

І, насправді, настільки заклопотані, як то лише буває у мі­ністрів у день прийому, або ж у чиновників ломбарду в день національного свята, коли дозволена дармова видача застав. Гадаю навіть, що вони стежили час від часу за перебігом го­динникової стрілки з таким же нетерпінням, як і земні судді, які, засідаючи зрання, не можуть утриматися од мрій про обід, про сім’ю, про свої любі кімнатні капці. Якщо вже й над­природне правосуддя припускається деякої поспішності й випад­ковості, то не подивуймо, коли це трапляється і в суддів зем­них. Бо в такому випадку ми б самі стали несправедливими суддями.

Трапилося все ж таки кілька непорозумінь, що могли б зда­тися й дивними, якби розсудливість, а не примха була постій­ною й визначальною у вдачі Фей.

Так, здатність, наче магнітом, притягувати до себе багатства була присуджена єдиному спадкоємцеві дуже багатої сім’ї, який, не будучи обдарований щонайменшим почуттям благодій­ності, ані хтивістю до всіх очевидних життєвих благ, пізніше мав бути аж занадто пригніченим усіма своїми міліонами.

Так само було даровано любов до Прекрасного і Могутність Поетичну синові одного темного злидаря, каменяра за фахом, котрий не мав ніякої змоги допомогти в розвиткові здібностей чи в задоволенні потреб свого, справді жалюгідного, нащадка.

Забув я вам сказати, що розподіл дарів у цих урочистих ви­падках не оскаржується, та й відмовитися од нього не можна.

Вважаючи свій важкенний труд скінченим, всі Феї підвелися; бо ж не залишалося вже жодного дарунка, жодної щедроти, яку можна було б кинути оцьому дріб’язку людському, коли рап­тово якийсь добродій, певне, дрібний крамар, підхопився і, вче­пившися за зіткане з багатобарвних туманів плаття найближ­чої до себе Феї, закричав:

«Гей, пані! Ви нас забули! Ще – мій малюк! Не хочу я піти ні з чим!».

Було з чого Феї розгубитися; бо не лишалося вже нічого. Од­нак вона вчасно пригадала один добре відомий закон, який, проте, нечасто застосовується у світі надприродному, населе­ному оцими безтілесними божествами, благодійниками людей, до уподобань яких нерідко бувають змушені пристосовуватися всі оці Феї, Гноми, Саламандри, Сільфіди, Сільфи, Лісовики, Водяники, Русалки, – я мовлю про закон, який дозволяє Феям у таких, як оцей, випадках, тобто, коли вже призи роздано, приносити ще один дар, додатковий і дуже винятковий, зви­чайно, якщо їй стачить здібностей тут же одразу його створити.

І ось добра Фея з гідною свого сану достойністю сказала: «Я даю твому синові... я йому даю... Дар подобатись!».

«Подобатись?.. Як же це – подобатись?.. Чому – подо­батись?..» – настирливо перепитав дрібний крамар, який, без­перечно, був одним із тих усюди знаних балакунів, що нездатні піднятися до логіки Абсурду.

«А ось тому! Тому!» – прогнівано докинула Фея, повертаю­чись до нього спиною; і, вже наздогнавши кортеж своїх подруг, вона сказала: «Як вам оцей пихатий французик, який прагне все осягти, і, домігшися для свого сина долі найкращої, ще ос­мілюється щось допитуватися і – заперечувати Незаперечне?».

 

 

СПОКУСА,

або ж

ЕРОС,  ПЛУТОС  І  СЛАВА

 

Два прекрасні Сатани і так же рідкісно зваблива Дияволиця минулої ночі піднялися потайною драбиною, яка слугує Пекло­ві для нападів на слабкості поснулих людей та для таємного спілкування з ними. Чванькувато, начеб вийшли на естраду, вони поставали переді мною. Всі троє випромінювали сірчане сяйво, яке й окреслювало їх на тлі непроглядної ночі. З усього їхнього виду прочитувалася незвичайна гордість і така ж все­владність, отому спочатку я й сприйняв усіх за трьох справж­ніх богів.

Обличчя першого Сатани було роду невизначеного, і лінії ті­ла його зримо являли розпещеність старожитніх Вакхів. Його прекрасні, знемагаючі од млості очі, що мінилися невловно тем­нуватими кольорами, дуже подібні до фіалок, з пелюсток яких ще не опали важкуваті сльози грози, а напіввідкриті його губи скидалися на розпечені курильниці, з яких струмували пахощі чарівні, і з кожним його зітханням осявалися маленькі мускус­ні комашки, які тут же згорали од спекотного дихання Сатани.

Навколо його пурпурового хітону обвилася, на кшталт поя­са, вилискуюча гадюка, яка, припіднявши голову, повертала до нього ніжністю розпалені очі. З цього живого пояса звисали скляночки зі згубними лікерами, що перемежалися почергово блискучими ножами та хірургічними інструментами. В правій руці він тримав іншу склянку, вміст якої мав колір променисто-червоний, а з наліпки можна було зчитати такі дивні слова: «Пийте, це – кров моя, вона чудово покріпляє серце»; а в лі­вій руці мав скрипку, яка йому, безперечно, слугувала для ос­півування власних утіх, нею ж він ширив заразу свого боже­вілля в ніч шабашу.

За обома його прекрасними ногами волочилося по декілька кілець розірваного золотого ланцюга, й коли вони його аж над­то муляли, і він опускав очі долу, то тут же хвалькувато спо­глядав нігті своїх ніг, блискучі й гладкі, наче ретельно відшлі­фовані камені.

Глянувши на мене безутішно засмученими очима, з яких стру­мувало лукаве сп’яніння, він мовив голосом співучим: «Якщо ти хочеш, якщо ти хочеш, я зроблю тебе повелителем душ, і жи­ва матерія стане більш підвладною тобі, аніж скульпторові його глина; і ти спізнаєш радість, що відроджується ненастанно, радість виходити за власні межі, аби забуватися в інших, і при­тягати душі інших, аби зливати їх зі своєю».

І відповів я йому так: «Сердечно дякую! Не маю я що робити з оцим мотлохом істот, які, безсумнівно, не вартують більше, ніж моє бідне «я». Хоча, звичайно, є в мене й спомини, які лише гіркий сором викликають, та нічого забувати не бажаю; і якщо б навіть я не знав тебе, стара почваро, твої загадкові ножі, твої сумнівні склянки, ланцюги, що спутують ноги, є символами, які досить промовисто засвідчують усі невигоди од дружби з тобою. Залиш дарунки при собі».

Другий Сатана не мав ані цього трагічного й одноразово ус­міхненого вигляду, вишукано скрадливих манер, ні цієї зніже­ної, просякнутої пахощами краси. То був могутній чолов’яга з широченним безоким обличчям; його велике черево нависало над стегнами; шкіру мав позолочену і розрисовану, наче та­туюванням, безліччю дрібних рухливих фігурок, які відтворю­вали силу-силенну повсюдної злиденності. Були тут позсихані чоловічки, які добровільно повісилися на цвяхові; малі, бридотні, страшенно худющі гноми, жалісливі очі яких промовисті­ше благали милостині, аніж їх ненастанно тремтливі руки; а далі – постарілі матері, з їх порожніх, виснажених цицьок зви­сали, гидезні недоноски. Чимало там було всяких.

Товстий Сатана п’ястуками ляскав по свому величезному че­реву, і тоді звідтіль вилунювало протяжне і гучне деренчання якихось металів; закінчувалось оце звучання ледь уловимим, жалібним зітханням безлічі людських голосів. І тоді він зачинав реготати, нахабно оголюючи при цьому свої прогнилі зуби, і був то нестримний тваринний регіт, який можна почути у всіх країнах від певного сорту людей, коли вони добряче пообідають.

І сказав мені цей: «Я можу дати тобі те, чим досягається все, що вартує всього, що заміняє все». – І він ляснувся по страшезному череву, дзвінке відлуння з якого було найпромовистішим поясненням його брутальної мови.

Огидливо я відвернувся і відповів: «Для своєї радості не по­требую чийогось жебрацтва, не прагну я й печального багат­ства, що за підґрунтя має всі людські нещастя, так чітко, мов чорнилом на папері, виписані на твоїй шкірі».

Мовлячи про Дияволицю, я б сказав неправду, втаївши, що на перший погляд відчув у ній якусь дивовижну принадність. Для точного визначення сеї принадності я не знайду нічого ліпшого, аніж порівняти її зі звабою надзвичайно красивих жінок у період їх раннього прив’ядання, які, однак, уже далі не ста­ріють, і краса яких ще зберігає вражаючу знаду руїн. Вигляд вона мала владний і в той же час якийсь сором’язливий, очі ж її, хоча й затуркані дивно, а все ж таїли в собі чарівну силу. Та що найбільше вразило мене, так це таїна її голосу, який на­вівав мені спомини про найпрекрасніші контральто, лиш до нього тут долучалася легкувата захриплість горлянки, яку не­настанно полощуть горілкою.

«Хочеш звідати мою могутність?» – мовила удавана богиня звучним і суперечливим якимось голосом. – Ну, так слухай».

І притулила до губ гігантську сурму, прикрашену, мов якусь дудочку, стрічками, на яких було виписано назви всіх газет сві­ту, і просурмила моє ім’я і, наче гуркіт тисячі громів, прокотив­ся відзвук імені мого через безмежний простір і знову повер­нувся до мене відлунням із щонайвіддаленіших планет.

«Достобіса! – вигукнув я, майже скорений. – Ось що дійсно цінне!». Та коли я пильніше приглянувся до цієї звабної козирбаби, мені смутно пригадалося, що я вже бачив її колись – так, вона запанібрата цокалася з деякими негідниками – мо­їми знайомими, а хриплуватий звук міді доніс до мого слуху давнуватий спомин про одну безсоромну пліткарку.

І з великою зневагою я теж їй відповів: «Йди геть! Я живу не для того, аби одружитися з коханкою негідників, імена яких гидую навіть вимовляти».

Отже, я мав право гордитися отаким своїм відважним само­зреченням. Та, на біду, я прокинувся, і вся снага полишила ме­не. «Ах, дійсно, – мовив я до себе, – міцним же мав бути сон, якщо я допустився отакої розбірливості. О, якби вони могли повернутися зараз, коли вже я не сплю, то, звичайно, не був би таким вибагливим!».

І на повний голос зачав я кликати їх, благаючи для себе прощення, навіть просив безчестити мене, скільки це їм буде по­трібно, аби лише знову до мене прихилилися; та, певно, я їх аж занадто покривдив, бо вже ніколи більш до мене вони не по­верталися.

 

ВЕЧІРНІ  СУТІНКИ

Згасає день. Великим заспокоєнням повняться бідні уми, натомлені денною працею; думи їх забарвлюються зараз ніжни­ми й пливкими відтінками сутінків.

А крізь прозору вечірню імлу з вершини гори до мого балко­на долинає сплетене з безлічі безладних криків непомірне за­вивання, що відстанню єдиною переплавлюється в якусь туж­ливу співзвучність, схожу на стуготіння припливу або ж штор­му, який лише пробуджується.

Хто ці нещасливці, котрих і вечір не вспокоює, і котрим, неначе совам, прихід ночі слугує знаком до розпочаття шабашу. Це зловісне улюлюкання допливає до мене з чорної богадільні, що видерлася аж на гору; і, щовечора, покурюючи, я споглядаю недвижність неозорої улоговини, всіяної будинками, кожне вік­но яких промовляє: «Тільки тут зараз мир! Тільки тут – сімей­не радіння!». І коли з верхів подує вітер, я можу вколисувати мою збуджену мисль оцією вдаваною співзвучністю самого пекла.

Сутінки збудоражують божевільних. Пригадую, мав я двох друзів, яких сутінки ввергали в цілковиту хворість. У такі хви­лини один із них відкидав усі закони дружби і ввічливості, і, наче якийсь дикун, кривдив першого стрічного. Так, я бачив, як він жбурнув метрдотелю в голову чудово засмаженим кур­чам, в якому йому привидівся, не знаю який там, образливий ієрогліф. Вечір, передвісник найглибших насолод, псував йому речі щонайрадісніші.

Інший, ображений честолюбець, залежно від того, як спливав день, ставав дратівливішим, понурішим, прискіпливішим. Ще протягом дня терпеливий і навіть товариський, увечері він ставав немилосердним; і це злобне божевілля проявляв не лише щодо інших, а й до самого себе.

Перший вмер причинним, нездатним упізнати ні дружини, ні дітей; другий носить у собі тривогу постійного слабування, і якщо б його навіть обдарували всіма почестями, якими можуть наділяти республіки і князі, гадаю все ж, що сутінки й так запалювали б у ньому пекуче пожадання уявних, неіснуючих оз­нак. Ніч, яка в їх уми наливає темряви, мій наповнює сяян­ням; і хоча не так уже рідко трапляється, що одна й та ж при­чина призводить до наслідків протилежних, це завжди збуджує в мені цікавість і тривогу.

О ноче! О, темряво прохолодна! Ви звістуєте мені празнество внутрішнє, ви – звільнення моє од знемоги! У самоті рів­нин, у кам’яних лабіринтах столиці: мерехтіння зір, спалахи ліхтарів – ви фейєрверки богині Свободи!

О сутінки, які ви солодкі й ніжні! Рожевувате мигтіння, яке проблимується ще крізь небокрай, мов агонія дня під перемож­ними ударами ночі; вогні канделябрів, що просочуються непро­зорими червонуватими плямами крізь останню призахідну славу; важкучі фіранки, що їх затягує з глибини Сходу незрима рука, – все це несе в собі ті складні почуття, які нуртують у серці людському в урочисті години життя.

А ще все це нагадує чудне плаття танцівниці, де крізь прозо­ру й трохи темнувату марлеву тканину просяює приглушена пишнота блискучої спідниці, начеб темряву сьогодення прони­зувало проміння прекрасного минулого; а мерехтливі золоті та срібні зорі, якими вона всіяна, це – вогні фантазії, які за­палюються лише в глибокій жалобі Ночі.

 

САМОТА

Один газетяр-філантроп каже мені, що самота шкодить лю­дині, і на підтвердження свого доказу цитує, як і всі, хто не вірує, слова Отців Церкви.

Знаю, що в місцях безплідних охочіше буває Демон, і що дух убивства й похітливості найчудніше розпалюється в самотнос­ті. Хоча, можливо, ця самота небезпечна лиш для бездіяльної й блукливої душі, бо ж населяє її пристрастями й химерами.

Звичайно, для якогось базіки, котрому щонайвищою втіхою є промовляння з висоти кафедри, чи з-за трибуни, острів Робінзона таїть великий ризик стати буйно божевільним. Я не вима­гаю од мого газетяра відважної доблесті Крузо, та хай він і не проголошує звинувачення закоханим у самоту і в тайну.

У нашім балакливім народі є особистості, які з меншим обу­ренням пішли б на страту, якби з висоти ешафота їм дозволили проголосити велику урочисту промову без побоювання, що барабани Сантрерра несвоєчасно їх обірвуть. Я не жалію таких, бо здогадуюсь, що їх ораторські вихлюпи приносять їм таку ж насолоду, як іншим самота і зосередже­ність; я зневажаю їх.

Особливо ж я бажаю, аби мій мерзоткик-газетяр поліпшив мені вибір моїх розваг на власний смак. «Невже ви ніколи не відчуваєте, – гугнявлячи, як справжній проповідник, звертається він до мене, – потреби звірити комусь ваші радіння?». Стрічали ви хитрішого заздрісника! Відає ж, що я гребую його думками, і прагне вкрастися в мої, баламут мерзотний!

«Яке нещастя непомірне – не мати змоги побути на самоті!» – казав десь і колись Лабрюйєр, неначе присоромлюючи всіх, хто поспішає забутися в юрмищі, боячись, безсумнівно, що не зможуть стерпіти самих себе.

«Майже всі наші нещастя сталися тому, бо ми не мали змоги залишатися у своїй кімнаті», – каже інший мудрець, Паскаль, здається, скликаючи таким чином у келію зосередженості всіх оцних божевільних, які шукають розради в діяльності й у тій особливій проституції, яку б я міг назвати братньою, якби схотів користати прекрасну мову моєї епохи.

 

ЗАДУМИ

Прогулюючись у великім і безлюднім парку, він сам собі твер­див: «Якою прекрасною була б вона в придворнім убранні, склад­ному й розкішному, випливаючи з прозорості чарівного вечора і спускаючись мармуровими сходинками палацу в сад з просто­рими лужками і водоймами».

Пізніше, йдучи вулицею, він спинився перед гравюрною май­стернею і, зобачивши естамп із зображенням тропічного пейза­жу, сам собі твердив: «Ні! Не в палаці я б волів її життям до­рогоцінним володіти. Ми не були б там в себе. До того ж на цих змережених золотом стінах не стачило б місця, аби повісити її портрет. У цих урочистих галереях не залишилося б кутка для інтимних почувань. Та ж ні, це конче тільки тут мав би я жити, аби злеліяти мрію мого життя».

І, вже вдивляючись в деталі гравюри, він вів свою думку да­лі: «На березі моря – прекрасна дерев’яна хатина, захована за всіма оцими химерними й сяючими деревами, імення яких вже забув я..., в повітрі – запах п’янкий незбагненний..., в хатині – могутні пахощі троянди й мускусу..., там, далі, за нашим невеличким володінням – вершини щогл, які гой­даються на хвилях..., навкіл нас, по той бік кімнати, осяяної процідженим крізь фіранки трояндовим світлом, причепуреної свіжими плетінками і квітами п’янкими, заставленої рідкісними кріслами в стилі португальського рококо з важкого темного дерева (де вона б покоїлася така втихомирена, освіжена рівно­мірними помахами віяла, курила б тютюн з легкою домішкою опію!), там же, позаду – шумування птахів, сп’янілих од світ­ла, і щебет маленьких негритянок... і, ночами, для подовження моїх марень – жалісливі співи музичних дерев, сумовитих фіа­лок! Так, насправді, це саме та обстановка, яку шукав я. А з палацом що маю діять я?».

Та далі, широкою вулицею простуючи, він зобачив охайну корчомку, де з вікна, звеселеного строкатими ситцевими фіран­ками, визиркували дві усміхнені голівки. І тут же: «Це, ко­мусь, певно, треба, – ствердив сам собі, – аби мої мислі були такими затятими блукальцями і йшли шукати так далеко те, що знаходиться поруч. Втіху і щастя можна спіткати в першій-ліпшій корчмі, у корчмі випадку, так щедрій на любострастя. Яскравий вогонь, лискуча порцеляна, стерпна вечеря, терп­ке вино, і широке ліжко з трохи жорсткими, але свіжими про­стирадлами – чи буває щось краще?».

Й о годині, коли порад Мудрості не заглушує гудіння життя зовнішнього, повертаючись до себе, він стверджує: «Три житла намарив я сьогодні, і в усіх трьох мав рівну втіху. Для чого ж тоді виснажувати тіло зміною місць, коли душа подорожує так легко? І для чого задуми здійснювати, коли сам задум містить у собі достатньо втіхи?».

 

ПРЕКРАСНА  ДОРОТЕЯ

Місто знемагає од спеки прямовисного, нещадного проміння сонця; пісок, і той – сліпучий, море ж мінить відтінки щохвилі. Заціпенілий світ, якось наполохано зослаблий, поринає в опівденний спочинок, у спочинок, схожий на солодкаве умирання, коли той, хто привмирає, ще на межі дійсності й марення упи­вається втіхою свого упокорення.

А проміж тим Доротея, міцна й горда, як саме сонце, простує вулицею спустілою, о цій годині єдино жива під неозорістю бла­киті; іде вона, тьмавою плямою впливаючи у разюче світло.

Виступає, зніжено похитуючи на широких стегнах неймовірно тонким станом. Щільно приталене плаття зі світло-рожевого шовку чітко обрамлює темряву її шкіри й так досконало обри­совує подовжений силует з вигнутою спиною і хтивими грудьми.

Червона парасоль, проціджуючи промені, заливає її темнаве обличчя скривавленими рум’янами своїх відблисків.

Непомірний тягар розкішного, майже синього, волосся аж підтягує назад її чарівну голівку і цим же надає їй вигляду побідоносного й лінивуватого нараз. В її манюсіньких вушках та­ємниче подзенькують важкучі підвіски.

Час од часу морський вітер одгортає закраїну майоріючої сук­ні й оголює сяючу, гордовиту її ногу; і, подібна до стіп марму­рових богинь, що їх Європа поховала по своїх музеях, її стопа щонайточніше відпечатує свої сліди на дрібнім піску. Сама ж Доротея так дивогідно кокетлива, що радість бути коханою ско­ряє в ній гордість вільновідпущениці, до того ж, навіть будучи вільною, ходить вона босоніж.

Отак, співзвучно шествує вона, життєрадісна, з усмішкою бі­лозубою, і, здається, що десь далеко там, у просторі, вона ба­чить дзеркало, яке повторює її ходу, її красу.

В час, коли навіть собаки скиглять од болю під цим кусючим сонцем, яка непереборна спонука змушує отак іти лінивицю Доротею, прекрасну і холодну, наче бронза?

Чому полишила вона свою маленьку, кокетливо прибрану хатину,яку квіти й плетінки легко перетворили в справжній бу­дуар, де стільки задоволення приносять їй оті лагідні причісу­вання, куріння, обмахування віялами та задивляння до дзер­кала, обтиканого її великими віялами з пер, у той час, коли море, що вдаряє в берег за сто кроків звідсіль, могутньо й однозвучно підспівує її невиразним мріянням, а залізний казанок, в якім вариться рагу з крабів із рисом та шафраном, шле їй із глибини двору свої подразнюючі пахощі?

Можливо, йде вона на побачення з якимось молодим офіце­ром, котрий десь на далеких берегах прочув од своїх товаришів про славетну Доротею? Простодушне створіння, вона, безумов­но, проситиме його описати їй бал в Опері і запитає, чи можна туди входити босоніж, як на недільні танці, на яких навіть старі негритянки п’яніють і скаженіють од радості; а ще вона спитає, чи насправді всі паризькі красуні красивіші од неї.

Усіх чарує й взбить Доротея, і була б вона цілком щасливою, якщо б не змушена скопичувати піастр до піастра, аби викупити свою малу сестричку, якій минуло одинадцять літ і яка вже стала дорослою і такою красунею! Й це, безсумнівно, вдасться добрій Доротеї; адже хазяїн дитини такий скнара, він аж за­надто скупий, аби зрозуміти якусь іншу красу, окрім краси екю!

 

ОЧІ  ЗЛИДАРІВ

Ах! Ви хочете знати, чому я вас ненавиджу нині. Вам це бу­де, безсумнівно, важче зрозуміти, аніж мені пояснити; бо ви, гадаю я, найпрекрасніший зразок жіночої незбагненності, яка лише може траплятися.

Ми пробули разом один довгий день, який мені, одначе, ви­дався закоротким. Ми прирекли собі, що всі наші думки будуть спільними і що душі наші зіллються в одну: мрія, в якій, зрештою, нема нічого особливого, бо ж вона, будучи мрією всіх, не здійснювалася ще ніким.

Звечора, стомившись трохи, ви забажали посидіти перед но­вою кав’ярнею, спорудженою на розі нового бульвару і це за­харащеною будівельними рештками, та яка вже гордовито ви­ставляє напоказ свої невикінчені пишноти. Кав’ярня аж іскрилася. Навіть газ розвівав увесь запал першопочатку і з усіх сил осявав стіни сліпучої білини, вилискуючі площини свічад, золото рам і карнизів, надутопиких пажів, що їх пси тягнуть на мотузках за собою, паній, які усміхнено позиркують на соко­ла, що всівся їм на руку, німф і богинь, що несуть на своїх головах плоди, пироги й дичину, Геб і Ганімедів, що на простяг­нених руках тримають невеличку амфору з ніжним напоєм, або ж двоколірний обеліск з морозива, тобто всю історію й усю мі­фологію, поставлені на службу обжерливості.

На бруці прямо перед нами спинився якийсь чоловік, десь так літ під сорок, з виснаженим обличчям, сивіючою бородою; од­нією рукою він притримував маленького хлопчика, на другій же ніс маля ще занадто слабе, аби ходити. Він виконував обов’яз­ки няньки і оце вивів своїх діток подихати вечірнім повітрям. Усі зодягнені в одинакове лахміття. Ці троє облич були надзви­чайно серйозними, і ця шестірка очей незворушно втупилася в нову кав’ярню з рівним захватом, та все ж відтіненим трохи для кожного з них, залежно од віку.

Очі батька промовляли: «Яка краса! Яка краса! Можна поду­мати, що все золото бідного світу зібрано на цих стінах». Очі хлопчика промовляли: «Яка краса! Яка краса! Але ж це такий дім, у який можуть увіходити лише люди не такі, як ми» Очі маляти були занадто зачаровані, аби виражати щось інше, крім ошелешено глибокої радості.

У піснях мовиться, що радість робить душу добрішою і серце м’якшим. Пісенні слова ствердилися в той вечір, ствердилися на мені. Я був не лише розчулений сім’єю оцих очей, пойняв мене й сором за всі оті наші склянки й карафи, що набагато пере­важають нашу спрагу і звернув погляди свої до ваших очей, дорога моя любове, аби і в них мою мисль уловити; і поринув я у прекрасні, у ваші дивовижно ніжні очі у очі зелені, обжиті Примхою і Місяцем натхнені, – як раптом ви промовили: «О, як мені нестерпні люди ці, з їх широко, наче ворота, розкрити­ми очима! Не попросили б ви господаря кав’ярні їх геть звід­сіль прогнати?».

Ось як важко порозумітися, янголе мій дорогий, як важко жити думкою єдиною навіть закоханим!

 

ГЕРОЇЧНА  СМЕРТЬ

Фанчулле був дивогідним блазнем, і чи не одним з найближ­чих друзів Володаря. Та для осіб, становищем своїм приречених до кумедного, усе серйозне має згубну звабу, і, хоча може видатися дивним, аби ідеї батьківщини і свободи владно запо­лонили мозок якого-небудь комедіанта, все ж одного дня Фанчулле став учасником змови, що її готували кілька незадоволених дворян.

Але ж усюди трапляються доброзичливці, які донесуть влас­тям на цих жовчних суб’єктів, що замишляють скинення Воло­даря і перебудову суспільства, навіть без згоди останнього на те. Згаданих дворян заарештували, а поміж них і Фанчулле, й прирекли на певну смерть.

Охоче повірю, що Володаря обійняв глибокий смуток, як він побачив свого улюбленого блазня серед заколотників. Цей Во­лодар не був ні кращим, ні гіршим од інших; однак, надмірна чутливість робила його, у більшості випадків, жорстокішим і деспотичнішим од йому подібних. Пристрасно закоханий у мис­тецтва, до того ж їх знавець одмінний, він був дійсно ненасит­ний в насолодах. Досить байдужий до люду й моралі, сам справжній митець, він ворога небезпечнішого од Нуди не знав, й ті чудернацькі зусилля, яких він докладав, аби уникнути або ж перемогти цього всесвітнього тирана, на нього, безперечно, накликали б із боку суворого історика, епітет «чудовиська», як­би у його володіннях було дозволено писати про щось інше, аніж про те, що за єдину мету мало задоволення або ж здиву­вання, яке саме по собі є одним із виявів щонайвишуканіших утіх. Великим нещастям цього Володаря було те, що йому завжди бракувало сценічного простору для його генія. Трапля­ються такі молоді Нерони, що задихаються у надто вузьких ме­жах, і ймення та добрі наміри яких назавжди будуть поховані для століть прийдешніх. Недалекоглядне Провидіння обдару­вало цього Володаря здібностями набагато більшими, ніж йо­го Держава.

І ось якось несподівано перебігла чутка, що Володар пощадить змовників; а породило цю чутку сповіщення про грандіоз­ну виставу, в якій Фанчулле мав зіграти одну з головних і кра­щих своїх ролей, і на якій, подейкували, будуть присутніми й засуджені дворяни, а це – явна ознака, додавали поверхові уми, благородних прагнень ображеного Володаря.

З боку людини, настільки природно й свідомо дивакуватої, можна було сподіватися всього, навіть доброчесності, навіть ми­лосердя, особливо ж, якби він мав надію віднайти в цім втіхи несподівані. Та для тих, хто, наче я, мав можливість проникну­ти в подальші глибини цієї допитливої і хворої душі, здавалося нескінченно можливішим, що Володар забажав скласти собі уявлення про силу сценічного таланту в приреченого на смерть. Він захотів скористатися нагодою для проведення фізіологічного досліду значимості найсуттєвішої і перевірити, наскільки звичні здібності актора можуть бути спотворені чи видозмінені не­звичайністю ситуації, в якій він знаходився; а поряд з цим – чи жило в його душі більш-менш тверде бажання проявити ми­лосердя? Це питання так ніколи і не вдалося з’ясувати.

І ось великий день настав; цей невеличкий двір розгорнув усі свої пишноти, і важко й уявити, не бачивши своїми очима, як привілейований клас маленької Держави з обмеженими засо­бами може пишно засяяти у випадку справжньої урочистості. А урочистість була подвійно справжньою: перш за все через чари виставлених розкошів, а ще ж і через моральне та таєм­ниче зацікавлення до неї дотичного.

Сір Фанчулле сягав найдосконалішого перевтілення у ролях німих чи ж небагатослівних, які найчастіше і є головними в цих феєричних драмах, що мають на меті зобразити символічно таїну життя.

На сцену він вийшов з невимушеною легкістю, і уже це перше сприяло зміцненню в серцях благородних глядачів ідеї доброти і прощення.

Якщо про якого-небудь комедійного актора кажуть: «Ось – добрий комедійний актор», то тут послуговуються висловом, який значить, що в дійовій особі все ще вгадується актор, тоб­то мистецтво, зусилля, воля. Отже, коли б актор відносно пер­сонажа, якого він зображає, сягнув того, чого, якимось чудом одухотворені, живі, здатні ходити й бачити, кращі античні ста­туї сягли б відносно повсюдної і невимовної ідеї краси, – це був би, безсумнівно, випадок особливий і аж ніскільки непе­редбачений. Цього вечора Фанчулле був ідеальною досконалістю, яку неможливо не визнати живою, можливою, дійсною. Цей кумедник приходив, відходив, сміявся, плакав, судомився, з непорушним ореолом довкіл голови, незримим для всіх, але зримим для мене, в котрім поєдналися якимось дивовижним сплавом проміння Мистецтва і слава Мучеництва. Певно, зав­дяки якомусь особливому дарові Фанчулле вносив божественне і надприродне у щонайбезглуздіше блазенство. Перо моє трем­тить, і сльози невимовного хвилювання підкочують до очей, коли намагаюсь описати цей незабутній вечір. Фанчулле довів ме­ні рішуче й незаперечно, що захват Мистецтва, більш ніж усі інші, здатний приховати жахи безодні; що геній може грати комедію й на краю могили, з радістю, яка заважає йому бачи­ти цю могилу і в забутті відносить його в край, де відпадає на­віть сама думка про вмирання і тлін.

Уся публіка, якою б перенасиченою й пустопорожньою не бу­ла вона, дуже швидко відчула всемогутню владність актора. Смерті, жалоби, тортур не передбачав ніхто. Кожен, наче по­збувшися турбот власних, віддався розмаїтості насолод, що їх приносило споглядання справжнього шедевра живого мис­тецтва. Вибухи радості й захоплення, мов незмовкле гуркотіння грому, раз по раз стрясали склепіння всієї споруди. Навіть Во­лодар, аж сп’янілий, додавав свій захват до овацій двору.

А все ж од ока прозорливого не могло заховатися й таке щось, яке все ж домішувалося до його сп’яніння. Може, саме тут відчув він переможеною свою всемогутність тирана? Або ж приниження власного мистецтва жахати серця і оглупляти уми? Чи ошукання сподівань і присоромлення своїх задумів? Отакі, не справдані доконечно, припущення, хоча й не запере­чені цілком, спалахували в мозку моїм тоді, коли я позиркував на обличчя Володаря, на якому до блідості звичної додавалася якась нова блідість, подібно новим шарам снігу, що наклада­ються на вже влежані. Все щільніше й щільніше стискалися його губи, а очі розпалювалися якимось внутрішнім вогнем, в якім прочитувалися заздрощі й злоба навіть тоді, коли він де­монстративно аплодував талантам свого старого друга, оцього дивогідного блазня, який так влучно переблазнював смерть. Об якійсь хвилі запримітив я, як Його Величність повернувся до свого малого пажа, що стояв трохи позаду нього, і щось йо­му шепнув на вухо. Пустотливе личенько гарненького хлопчи­ка осяяла усмішка, і він тут же полишив ложу Володаря, нена­че покликаний нагальною справою.

А за кілька хвилин різкий свист – пронизливий і довгий, обі­рвав Фанчулле в мить чи не найвищого злету, так само зне­нацька оцей свист розкраяв вуха і серця глядачів. А з того місця в залі, з якого зринула оця нечекана огуда, заходячись реготом, у коридор вибіг той самий хлопчик.

Вражений, Фанчулле прокинувся од свого марення, заплю­щив спочатку очі, потім знову розплющив їх, збільшені непомірно, далі одкрив рота, якось судорожно хапаючи повітря, хитнувся вперед, трохи взад, і, увесь дивно зціпенілий, замерт­во впав на підмостки.

Цей свист, разючий, як помах меча, чи не ошукав він ката? А сам Володар, чи він передбачив усю смертоносну спроможність своєї підступності? Це можна взяти й під сумнів. А от чи пошкодував Володар за своїм дорогим і незрівнянним Фанчулле? В це було б не лише приємно, а й справедливо ві­рити.

Злочинні дворяни в останній раз зазнали втіхи од видовища комедії. Тієї ж ночі вони були викреслені з життя.

З тих пір багато мімів, справедливо визнаних у різних країнах, приїздили грати до двору цього Володаря, та жоден з них не спромігся воскресити чудодійство обдарування Фанчулле, жодного не було обдаровано такою ж любов’ю.

 

ФАЛЬШИВИЙ  ГРІШ

Коли ми відійшли од тютюнової крамнички, мій товариш ретельно розсортував свої гроші, дрібні золоті монети всунув до лівої кишені жилета, а такі ж срібні – до правої; купа важку­ватих су потрапила до лівої кишені шароварів і, вкінець, до правої срібна двофранкова монета, яку він попередньо аж надто пильно розглядав.

«Дивний і дріб’язковий розподіл!» – мовив я сам про себе.

По дорозі нам трапився жебрак, який, увесь тремтячи, прос­тягнув до нас свого картуза. Не знаю, чи може щось хвилювати глибше, ніж оця німа красномовність благальних очей, з яких людина чутлива одноразово зчитує стільки ж покірливості, скільки й докору. А ще в них прочитується ота бездонність ус­кладненого почуття, яке спостерігаємо в сльозах пса, коли його б’ють.

Милостиня мого товариша набагато переважила мою, і я до нього мовив: «Правда ваша, опісля втіхи бути здивованим са­мому немає насолоди вищої, аніж дарувати таке ж відчуття ін­шому». – «То був фальшивий гріш», – спокійно відповів мені він, наче виправдовуючи свою марнотратність.

Та в мій злиденний мозок, постійно заклопотаний пошуками торішнього снігу (якою виснажливою властивістю обдарувала мене природа!), раптово проникла думка, що така ось пове­дінка мого товариша може бути виправдана єдино прагненням створити подію в житті оцього злидаря, або ж бажання спізнати всі можливі наслідки, лиховісні чи інакші, до яких призведе фальшивий гріш у руках жебрака. Чи не розміняється він на гроші справжні? А то й до в’язниці доведе. Якийсь шинкар, на­приклад, або пекар поспішить, можливо, віддати його під арешт як фальшивомонетника чи збувальника фальшивих гро­шей. Цілком імовірно, що цей несправжній гріш може стати для якогось збіднілого спекулянта джерелом кількаденного достат­ку. Отак моя фантазія йшла далі, наділяючи крилами розум мого товариша і роблячи всі можливі висновки з усіх можли­вих припущень.

Та враз він брутально обірвав оці марення і виказав майже мої слова: «Так, правда ваша, нема втіхи приємнішої, аніж зди­вувати чоловіка, давши йому більше, аніж він того сподівався».

Я заглянув йому в зіниці і, нажаханий, побачив, що його очі сяяли незаперечним щиросердям. Отоді я й збагнув, що він жа­дав створити одноразово і благодійність, і вигідний вчинок; здо­бути і сорок су, і серце Бога; майже задурно потрапити до раю; зрештою, безкоштовно одержати право називатися милосердцем. Я б майже вибачив йому жадобу злочинної втіхи, на яку зараз вважав його здатним; принаймні, я б міг визнати забавною, чудернацькою оцю пристрасть наражати бідарів па небезпеку; та я ніколи не вибачу йому безглуздості корисливих мотивів. Не можна прощати злосливості, хоча і є певна дос­тойність у відчутті подібної якості за собою; а все ж найнепоправніша вада це – чинити зло з дурості.

 

ШЛЯХЕТНИЙ  ГРАВЕЦЬ

Учора, в штовхотняві бульварного юрмища, відчув я доторк таємничого Створіння, з яким стрічі жадав постійно і якого розпізнав одразу ж, хоч раніше не стрічав його ніколи. Без сумніву, таке ж прагнення щодо мене було і в нього, бо ж, проходячи, він мені багатозначно і зазивно підморгнув, і я по­квапився скоритися тому знакові. Послушно ступав я услід, і ось обоє ми спустилися в якесь підземне приміщення, яскраво освітлене і висяююче такими розкошами, з якими жодне назем­не Житло Парижа й близько зрівнятися не може. Й здалося мені дивним, що я, стільки разів проходячи повз оце чарівне кубельце, так ні разу не завважив сюди входу. А там навіть по­вітря було якесь особливе, трохи п’янке, воно одразу ж зму­шувало позбутись усіх і без того вже набридлих життєвих бридот; там вдихалося якесь похмуре блаженство, подібне до то­що його мали відчувати лотофаги, у яких після зходження на берег зачарованого острова, осяяного світлом вічного післяполудня, під вколисуючі звуки співучих водоспадів, зароджува­лося бажання не бачити більш ніколи ні хатнього вогнища, ні дружини, ні дітей і вже ніколи не підніматися на високі гре­бені морських хвиль.

А там аж ряхтіло од помічених згубною красою облич пре­дивних чоловіків і жінок, які, мені здавалось, я вже бачив у якісь часи, в якихось країнах, що їх уже й згадати доконче не можу, й вони вселяли в мене радше приязнь, аніж побоювання, як це, звичайно, трапляється при стрічі з невідомим. Якби я спробував якимось чином визначити дивнувату сутність їх по­глядів, я б сказав, що ніколи не бачив очей, сяючих сильнішою відразою до нудьги, очей, сповнених безсмертного бажання по­чуватися справді живими.

А вже сідаючи за стіл, мій проводир, і я були давніми і вір­ними друзями. Ми їли, ми пили без міри найдивовижніші вина всіх сортів, та все ж найдивнішим було те, що навіть через декілька годин, як мені здавалося, не був я п’янішим од нього. Одначе гра, ця надлюдська втіха, час од часу переривала нашу бурхливу пиятику і, мушу признатися, що грав я і програв свою душу зі справді героїчною легковажністю й безтурботніс­тю. Душа, як річ, настільки невідчутна, так часто зайва, а іноді й обтяжлива, що, втративши її, я відчув хвилювання ніскіль­ки не більше, ніж якби загубив свою візитну картку під час про­гулянки.

Довго ми викурювали кілька сигар, присмак і незрівнянні пахощі яких навівали душі тугу за краями й радощами досі не­звіданими, і, сп’янівши од усіх цих насолод, у захваті диво­вижної фамільярності, що, на диво, не була йому неприємною, я осмілився вигукнути, високо піднісши до країв налитий ке­лих: «За ваше безсмертне здоров’я, старий Цапе!».

Ми бесідували про Всесвіт, про його створення й майбутнє розрушення; про визначальну ідею віку, тобто прогрес; і здатність до вдосконалення; й взагалі, про всі можливі людські пристрасті. Отут його Величність був невичерпним на легкі й чарівливі жарти, і все це він говорив з такою приємністю в го­лосі, тримався з таким спокоєм у всіх оцих пустощах, що я їх не стрічав у найславетніших балакунів людства. Він одкрив мені безглуздість різних філософських систем, які й досі ма­ють владу над людськими умами, і навіть зволив довірити кіль­ка корінних начал, користання й володіння якими не вважаю за можливе з кимось поділити. Ніскільки не скаржився на не­славу, якою оточували його ім’я, у всіх частинах світу, навіть переконував мене, що він сам, більше ніж будь-хто інший, за­цікавлений у витравленні забобону і зізнався, що лише єдиний раз дійсно перестрашився за свою владу, а було це в той день, коли вчув, як один проповідник, більш проникливий, аніж його собрати, вигукнув з кафедри: «Дорогі мої брати, коли перед вами вихвалятимуть поступ освіченості, не забувайте, що най­вдалішою підступністю Диявола була б ваша переконаність у тім, що його нема!».

Нагадування про цього уславленого промовця само по собі нас привело до розмови про академії, й мій дивний сотрапезник зізнався, що в багатьох випадках не гребує спрямовувати перо, слово і совість педагогів, і що власною персоною, хоча й незримо, з’являється він майже на всі академічні засідання.

Підбадьорений такою доброзичливістю, я спитав, що нового в Бога, чи бачився він з ним останнього часу. Відповів мені він з безтурботністю, на якій все ж лежала тінь смутку: «При зу­стрічі ми вітаємось, як два старі джентльмени, в яких навіть природжена ввічливість не може цілком заглушити споминів про давню ворожнечу».

Сумніваюсь, що його Величність дав колись простому смерт­ному таку довгу аудієнцію. Нарешті, коли холоднуватий світа­нок зазирнув у вікна, ця славетна особистість, оспівана стіль­кома поетами, особистість, що користалася послугами стількох філософів, які трудились їй во славу, того й самі навіть не ві­даючи, мені сказала: «Я хочу, аби ви зберегли про мене най­кращі спогади, і довести вам, що, про кого мовлять так багато злого, може бути іноді – користаюсь тут простонародним ви­словом – добрим хлопцем. Аби відшкодувати безповоротну втрату, а душу свою ви втратили, я даю вам ту ставку, яку ви могли виграти, якби доля була прихильною до вас; мовлю про можливість полегшувати, а то й перемагати протягом усього життя цю химерну хоруватість, що її звуть Нудою, і яка є дже­релом усіх ваших знемагань та й усіх ваших успіхів. Ви нема­тимете жодного бажання, якого б я вам не допоміг здійснити; у вас буде влада над вашими огрубілими братами; вас оточать лестощами й навітьпоклоніннями; срібло, золото, діаманти, каз­кові палаци вас шукатимуть самі й проситимуть їх прийняти, не вимагаючи натомість за це жодного зусилля; ви полишатимете батьківщину й мінятимете країни так часто, як вам радитиме ваша фантазія; невтомно ви втішатиметесь насолодами в прек­расних краях, де вічна теплінь і де жінки такі ж ніжно запаш­ні, як і квіти – і так далі, і так далі...» – додав він, підніма­ючись і випроваджуючимене з милою посмішкою.

Якби не острах бути приниженим в очах багатолюдного зі­брання, я б з радістю впав до ніг оцьому шляхетному гравцеві, аби подякувати за таку нечувану щедрість. Але потроху, коли я вже вийшов звідти, невигойна недовіра зачала повнити мої груди; я не насмілювався вірити такому дивовижному щастю і, лягаючи спати й за старою глупою звичкою все ще творячи мо­литву, я повторяв у напівсні: «Боже мій! Господи, мій Боже! Зроби так, аби Диявол дотримав свого слова!».

 

МОТУЗКА

Едуардові Мане

Ілюзії, казав мені мій товариш, можуть бути такі ж незчис­ленні, як і відносини поміж людьми або між людьми й речами. І коли ілюзія зникає, тобто коли ми бачимо річ або факт та­ким, яким він існує поза нами, нас охоплює дивне почуття, в якім жаль за зниклим привидом рівний приємному здивуван­ню перед новизною, перед фактом дійсним. А якщо й існує явище очевидне, постійне, споконвіку незмінне, в природі якого помилитися неможливо, так це – материнська любов. Так же неможливо уявити матір без материнської любові, як світло без тепла; тож чи не буде цілком справедливо відносити на рахунок оцієї любові всі вчинки і слова матері стосовно до своєї дитини? Однако ж, послухайте коротеньку історію про те, як я був пре­дивно введений в оману щонайзвичайнішою ілюзією.

Моя професія художника спонукує мене придивлятися уважно до облич, до всіх повадок людей, що мені стрічаються, і ви знаєте, яку насолоду дає оця здатність бачити життя живішим і значимішим, ніж його бачить решта людей. У віддаленім кварталі, в якім я мешкаю і де будови й до цих пір одмежовані одна од другої широкими, зарослими дерном пустирями, стрі­чав я часто хлопчика, запальне й пустотливе личко якого біль­ше, ніж личка інших дітей, мене причарувало одразу ж. Він часто мені позував, і я його тоді перетворював то в малого ци­ганчука, то в янгола, то в міфологічного Амура. Я змушував його носити скрипку мандрівного музики, Терновий Вінець, або ж Цвяхи Розп’яття, чи Смолоскип Ероса. А пустощі цього ши­беника втішали мене настільки живо, що одного дня я попро­сив його батьків, людей бідних, уступити хлопчину мені, при цьому пообіцявши добре одягати, давати трохи грошей і не зму­шувати його ні до якої роботи, окрім миття моїх пензлів та ви­конання деяких доручень. Нарешті, добре одмившись, хлопчик став таким чепурним, чарівним, і життя в мене здавалося йому раєм порівняно з тим, що він терпів у батьківській халупі.

Але тут я змушений сказати, що невдовзі цей маленький чо­ловічок зачав мене дивувати якимись особливими припадками своєї аж надто ранньої в його віці туги, а також непомірним потягом до солодощів і лікерів; саме тому одного дня, встано­вивши, що він, нехтуючи моїми численними пересторогами, вчи­нив нову таку ж крадіжку, пригрозив одіслати його назад до батьків. А далі я пішов і, маючи справи, затримався досить довго.

Який я був нажаханий і здивований, коли, повернувшися додолу, одразу побачив малого хлопчину, пустотливого спутника мого життя, підвішеним до верхньої панелі шафи. Його ноги майже торкалися підлоги; стілець, що його він відштовхнув, безсумнівно, ногами, лежав, перекинутий, побіч; голова судо­рожно хилилася до плеча, обличчя вчинилося одутлим, а широ­ко розплющені й жахаюче нерухомі очі, здавалося, тамували ще сльозинку життя. Витягти його з петлі було не такою легкою справою, як ви собі гадаєте. Тіло встигло сильно задубіти, а мене, до всього, пойняла якась непояснена огида до цього гру­бого процесу перенесення трупа на землю. Бо ж треба було однією рукою притримувати його, а другою перерізати мотузку. Але й це ще було не все; шибеник скористався мотузкою, аж надто тонкою, і вона йому глибоко врізалася в тіло, тож зараз, аби вивільнити шию, я змушений був колупати тонкими ножи­цями в глибині між двома закраїнами припухлостей.

Забув сказати, що я голосно гукав допомоги, та на мої по­клики жоден із сусідів не озвався, будучи в таких випадках вір­ними звичкам цивілізованих людей, які ніколи не бажають, не знаю чому, втручатися в справи повішеників. Нарешті при­йшов лікар і встановив, що хлопчик помер вже кілька годин тому. Пізніше, коли нам прийшлося переодягати його для захоронення, трупне здерев’яніння було таке, що, втративши надію позгинати його кінцівки, ми мусили рвати й різати одяг, аби познімати з нього.

Поліцейський, якому я, звичайно, заявив про нещасний випадок, глянув на мене скоса і буркнув: «Щось тут нечисте!». До цього його, певно, побудило вкорінене в нім прагнення, до якого додалася ще й службова звичка на всяк випадок завда­вати страху як невинним, так і злочинцям.

Залишилася остання повинність, при одній лише згадці про яку мене проймала жахлива тривога: треба було повідомити батьків. Навіть у ногах не мав сил, аби туди піти. Та, врешті, зібрав усю свою відвагу. На мій великий подив, мати сприйня­ла цю звістку безсторонньо і не зронила з очей ані сльозини. Отаку дивність я приписав жахові, який вона мала відчувати, бо спав на гадку відомий вислів: «Найжахливіша скорбота – німа» Щодо батька, то він вдовольнився кількома словами, напівтупо, напівзамислено сказаними: «Зрештою, так може й ліпше; все одно б він скінчив зле!».

Тим часом тіло покоїлося у мене на дивані і, з допомогою служниці, я був зайнятий останніми приготуваннями, як у мою майстерню ввійшла мати. Вона сказала, що хоче побачити труп сина. Далебі, не міг я завадити їй упитися своїм нещастям і відмовити у цій останній пресумній розраді. Далі вона попро­хала показати їй те місце, де її малюк повісився. «О! Ні, па­ні, – відповів я. – Вам боляче це буде!». І очі мої мимохіть повернулися до фатальної шафи, і з огидою, до якої домішува­лися жах і лють, помітив я, що цвях і досі стирчить із верх­ньої панелі, а з нього звисає досить довга мотузка, яка ще й зараз теліпається. Я ринувся, аби вирвати оці останні сліди не­щастя, і вже було хотів їх викинути крізь відчинене вікно, як бідна жінка вхопила мене за руку й мовила благально: «О! Пане! Полиште мені це! Прошу вас! Молю вас!». Безперечно, такий розпач, подумалося мені, довів цю жінку майже до бо­жевілля, і зараз вона пойнялася ніжністю навіть до того, що стало знаряддям смерті її сина і хоче вберегти це як жахаючу й дорогу святиню. І вона заволоділа цвяхом і мотузкою.

Нарешті! Нарешті все скінчилося. Мені лишалося з більшим запалом, ніж раніше, поринути в роботу, аби доконечне вигнати цього трупика, що заблудився у звивинах мого мозку і привид якого виснажував мене до знемоги нерухомим поглядом своїх великих очей. Та на другий же день я одержав цілу в’язку лис­тів: одні від мешканців мого ж будинку, решту – з сусідніх; одні – з першого поверху, інші – з другого, решту – з третього, та й з інших; одні, написані в напівжартівливій манері, начеб намагалися під видимою грайливістю приховати щирість визнання; інші ж – безсоромно зухвалі й безграмотні; та всі прагли сягнути однієї й тієї ж мети, тобто одержати шматок злощасної мотузки, бо ж вона приносить щастя. Мушу сказати, що поміж підписами було більше жіночих, ніж чоловічих, та не всі, повірте мені, належали вони людям нижчого й грубого класу. Ці листи я зберіг.

Й тоді раптове світло осяяло мій мозок, і я зрозумів, чому мати так домагалась од мене цієї мотузки і якою комерцією мала намір втішитися.

 

ПОКЛИКАННЯ

В чарівнім саду, де промені осіннього сонця, здавалося, зумисне забарвливо розливали свою ласку, під зеленуватим не­бом, по якім золотисті хмарини пропливали, мов заблукалі материки, четверо гарненьких дітей, четверо хлоп’ят, уже, безпе­речно, стомлених од забав, вели між собою розмову.

Один казав: «Учора мене водили до театру. Там, у великих і сумних палацах, у глибині яких синіють море й небо, жінки й чоловіки, також серйозні й сумовиті, та набагато гарніші й кра­сивіше зодягнуті, ніж ті, яких ми бачимо повсюдно, розмовля­ють такими співучими голосами. Вони погрожують, благають, впадають у розпач, й часто опираються рукою на кинджал, зат­кнутий за пояс. Ах! Це дуже красиво! Жінки там прекрасніші і вищі од тих, що ходять у гості до нас додому, і хоча зі свої­ми великими запалими очима й розпашілими щоками здають­ся вони грізнішими, не любити їх неможливо. Стає страшно, хочеться плакати, і все ж яка це приємність... А потім, що є справді дивовижно, це навіює бажання одягатися так же, ро­бити і говорити те саме, навіть таким же голосом...».

Один з чотирьох хлопчиків, який уже протягом кількох се­кунд не слухав оповіді свого товариша, з дивогідною пильністю вдивлявся в якусь цятку в небі, раптом сказав: «Дивіться, ди­віться туди!.. Ви бачите його?.. Він сидить на маленькій са­мотній хмарині, на хмарині кольору вогню, що пливе так по­вільно; здається, Він теж дивиться на нас». – «Та хто там?» – спитали інші.

«Бог! – відповів він тоном повної переконаності. – Ах! Він уже далеко; зараз ви вже його не зможете побачити. Безперечно, він подорожує, щоб побувати у всіх країнах. Глядіть, він зараз пройде поза тим рядом дерев, он там – уже майже на обрії... А зараз він спускається за дзвіницю... Ах! Уже його не вид­ко!». І хлопчик ще довго стояв повернутий у той бік, втупив­ши погляд у межу, за якою розлучаються земля з небом, а в погляді його світився невимовний вияв захвату й жалю.

«Ах, яка глупота – хизуватися отим своїм Богом, що його тільки ти й бачиш! – сказав тоді третій, у всій поставі якого відчувались якісь аж надто зримі гарячковість і живучість. – Я розповім вам, як зі мною сталося таке, чого з вами ніколи не траплялося, і що набагато цікавіше од усяких там театрів і хмар. Кілька днів тому батьки взяли мене з собою в подорож, а оскільки в заїжджому дворі, де ми зупинилися, ліжок на всіх не стачило, то й вирішили мене покласти в однім ліжку з ня­нею». Тут він своїм друзям дав знак стати ближче і, стишивши голос, продовжив. «Кажу вам, що це якось незвично, коли ле­жиш ти не один, а в ліжку з тобою няня, і до того ще всюди темрява. Я не спав, і поки спала вона, тільки тим і забавлявся, що долонями гладив її руки, її шию, її плечі. Руки й шия в неї кремезніші, ніж у всіх інших жінок, а шкіра така ніжна, наче б то була не шкіра, а листовий папір, чи ж папір з єдвабу. І так це приємно було мені, що продовжував би це робити ще довго, якби не страх розбудити її і ще якийсь страх – страх перед чимось, чого й сам не усвідомлюєш. Апотім я занурився головою в її волосся, що спадало їй на спину, і волосся те було густе, як грива, і пахло так же гарно – я запевняю вас! – наче квіти в саду о такій ось порі, як нині. Спробуйте, коли бу­де змога, зробити так же як я, і ви побачите!».

В юного автора цього дивовижного одкровення упродовж усієї оповіді були так широко відкриті очі, наче б він все те відчував ще й досі, а проміння сонця, що заходило, торкаючися рудявих кучерів його скуйовдженої шевелюри, витворювали над його головою сірчастий ореол жаги. І тут легко було перед­бачити, що отакий, як він, не стратить свого життя на пошуки Божества у хмарах, він часто знаходитиме його в зовсім ін­шому.

Нарешті четвертий сказав. «Ви добре знаєте, що дома мені не до розваг; не водять мене й на вистави; мій опікун занадто скнарий для цього; Бог теж не має діла ні до мене, ні до моєї нуди; не маю я й прекрасної няні, яка б голубила мене. Часто мені здавалося, що моя втіха в тім, аби завжди йти прямо світ за очі, та щоб ніхто не турбувався про мене, аби лише постійно бачити нові краї. Ніде мені не буває добре, і завжди гадаю, то буде добре там, де зараз мене нема. Так ось! На останньому ярмарку, в сусідньому селі, я бачив трьох людей, які живуть так, як хотів би жити я. От, ви всі, ви б на них уваги не звер­нули. Росту вони були високого, майже чорні і – дуже горді, хоча й зодягнені в лахміття, і весь вигляд їх промовляв, що ні від кого нічого їм не треба. Їх великі темні очі якось яснішали, лиш вони зачинали грати; а музика та була настільки дивотворною, що, слухаючи її, хотілося то танцювати, то плакати, а то і плакати і танцювати поспіль, і стаєш начеб причинним, слухаючи їх довго. Один, поводячи смичком по скрипці, зда­валося, виливав свою журбу, другий же, змушуючи пострибу­вати малий молоточок по струнах невеликого піаніно, яке на ремені звисало з його шиї, начеб кепкував з ремств свого су­сіди; тоді ж коли третій, час од часу, ударяв по цимбалах з си­лою незвичайною. І такі були вони вдоволені собою, що про­довжували свою дикунську музику навіть тоді, коли ярмарок геть увесь обезлюднів. Нарешті вони підібрали з землі мідяки, завдали собі на плечі інструменти і пішли. Мені ж запраглося знати де жили вони, і я йшов за ними звіддалік аж до краю лісу, і тільки там збагнув, що не жили вони ніде.

Один з них тоді сказав: «Чи не напнути б нам шатро?».

«Та ні ж! – заперечив другий. – Ніч же така чарівна!».

Рахуючи прибуток, третій мовив: «Ці люди музики не відчу­вають, а жінки їх танцюють, як ведмедиці. Та, на щастя, че­рез місяць ми будемо в Австрії, а там люд люб’язніший».

«А чи не ліпше б нам податися до Іспанії, бо ж дні стають короткими; втікнемо од дощів і промочуватимемо там лише наші горлянки», – мовив один з двох інших.

Як бачите, я запам’ятав усе. Після, випивши кожен по чарці горілки, вони позасинали обличчям до зір. Спочатку мене аж розпинало жадання благати їх взяти мене з собою та навчити грати на їхніх інструментах; але я не зважився і, безсумнівно, тільки тому, що завжди дуже важко зважитися на щось, та ще, мабуть, тому, що мене пойняв страх бути схопленим перш, ніж я виїду за межі Франції».

Розгубленість трьох його товаришів наштовхнула мене на думку, що цей малюк уже був одним з тих, кого не розуміють. Я глянув  на нього пильніше; було в його очах і на чолі щось та­ке передчасно згубне, що відштовхує од себе співчуття людей і що, не міг я збагнути чому, побуджувало моє настільки, що якоїсь хвилі я стрепенувся од мислі – а чи не могло в мене бу­ти брата, про якого до цих пір я не відав.

Сонце зайшло. На своє місце зійшла урочиста ніч. Діти ро­зійшлися, і кожен з них пішов, сам того не відаючи, своїм шля­хом, у залежності од обставин та випадковостей, творити свою долю, оскандалювати ближніх і тяжіти до слави чи безчестя.

 

ТИРС

Ференцу Лісту

Що таке тирс? У значенні моральному і поетично – це свя­щенна емблема в руках жерців і жриць, що прославляє боже­ство, волю якого вони оспівують і якому слугують. Та, фізично, це – ціпок, і не більше, звичайна жердина, тичка, сповита хме­лем, або ж дерев’яна підпорка, оплетена виноградною лозою зсохлою, стверділою, прямою. Навкіл цього ціпка у вигадли­вих звивинах граються й пустують стебла і квіти стебла, – викручуючись і тікаючи, квіти, – перехиляючись, наче дзвони або ж перекинуті келихи. Дивовижне сяйво зринає з оцих по­єднань ліній і кольорів, ніжних і чарівних. Тож чи не здається, що вигнута і спіральна лінії лащаться до прямої і в безмовно­му захваті творять довкіл неї танець? Чи не здається, що всі оці тендітні вінчики, всі оці чашечки, спалахи пахощів і барв витво­рюють містичне фанданго довкіл ієратичного жезла? І невже поміж смертними трапиться такий нерозважливець, що осмі­литься визначити, чи то квіти й лоза виноградна створені для жезла, або ж отой жезл усього-на-всього причинок для щонай­яскравішого розмаєння краси виноградної лози і квітів? Тирс – це втілення нашої дивовижної двоїстості, всеможний і високопо­важний навчителю, дорогий Вакханте таємничої і жагучої Кра­си. Ніколи ще німфа, знеможена трунками непереможного Вак­ха, не потрясала своїм тирсом над головами причинних своїх посестер так свавільно, так розбурхано, як потрясаєте ви вашим всевладним генієм над серцями ваших братів. Жезл – це ва­ша воля, пряма, міцна, несхитна; квіти – то ваша фантазія, що оплелася довкіл волі, жіноче начало, що витворює чудесні пі­руети довкіл чоловічого. Пряма лінія і лінія арабеска – задум і втілення, несхитність волі, звивистість слова, єдність мети, розмаїття засобів, всемогутній і неподільний сплав генія, – який же аналітик віднайде в собі стільки мерзенної відваги, аби вас розділити й розлучити?

Дорогий Лісте, крізь тумани, через ріки, через міста, де сла­ву вам співають фортепіано, де книгодрукарі тлумачать вашу мудрість, де б не були ви – серед розкошів вічного міста чи в туманах омріяних країв, що їх утішає Гамбрінус, імпровізуючи співи насолод чи ж скорбот нерозрадних, а то й паперу звіря­ючи заобрійні роздуми ваші, вас – оспівувача вічного любострастя й туги вічної, вас – філософа, поета і артиста, у безсмертності вітаю!

 

УПИВАЙТЕСЬ !

Треба бути постійно хмільним. У цім усе: це – єдине зав­дання. Аби не відчувати жахного тягаря Часу, який розчавлює ваші рамена і гне вас до землі, треба упиватися без віддиху.

Чим же? Вином, поезією чи цнотою – чим хочете. Але впи­вайтеся.

І якщо колись на приступках палацу, на зеленій мураві яру­ги, в сумовитій самоті вашої кімнати, опам’ятавшись, ви відчу­єте, що сп’яніння спливло, а то й цілком щезло, спитайте вітра, хвилю, зорю, птаха, годинника на вежі – все, що проминає, все, що страждає, все, що відкочується, все, що співає, все, що говорить, спитайте, котра година, і вітер, хвиля, зоря, птах, го­динник на вежі вам відповідять: «Година сп’яніння! Аби не бу­ти рабами, яких катує Час, упивайтеся ненастанно! Вином, по­езією чи цнотою – чим хочете».

 

ВЖЕ !

Уже стократно сонце вилітало, то променисте, то засмучене, з-за цього неосяжного морського кадоба, краї якого й поглядом ледь ухоплювалися; стократ воно занурювалося знову, то блискітне, то похмуре, у свою бездонну вечірню купіль. Тьму-тьмущу днів могли ми споглядати зворотний бік небозводу і роз­шифровувати небесний алфавіт антиподів. І всі пасажири страж­дали й ремствували. Здавалося, що наближення землі дово­дило їх до нестями. «Коли ж нарешті, – нарікали вони, – на­ші сни не розбиватимуться вдрузки об морські вали, об ревище вітру, об його хропіння, що страшніше од нашого? Коли, нарешті, зможемо ми з’їдати свою порцію м’яса і воно не буде настільки пересолене, як оця гидотна речовина, що нами зараз пожбурює? Коли вже ми спожиту їжу перетравлюватимемо, си­дячи в незрушному кріслі?».

Проміж нас були й такі, що ненастанно згадували домівки, що шкодували за своїми невірними й постійно насупленими дружинами, за крикливим споїм потомством. Усі були настіль­ки схиблені на образі відсутньої землі, що, здавалось, і трави б поїли охочіше, аніж худоба.

Нарешті сповістили про берег; і, наближаючись, ми побачили, що був це розкішний, осяяний край. Здавалося, що первинна музика життя ледь чутним шемрітом зринала з берегів, освіже­них щонайрозмаїтішою зеленню, а на багато миль довкруж роз­ливалися зніжені пахощі квітів і плодів.

Зараз же всі повеселішали, кожен зрікся свого кепського на­строю. Сварки прощалися, провини обопільно вибачалися; умов­лені дуелі викреслювались із пам’яті, злоба одлітала, як дим.

Лиш одного мене обійняв сум, незбагненний сум. Я скидався на жерця, од якого вирвали його божество, і вже не міг без тужливої гіркоти одірватися од цього моря, так страхітливо спокусливого, так нескінченно мінливого у своїй жахаючій прос­тоті, од моря, яке, здавалося, містило в собі і проявляло лише в своїх ігрищах, у своїх порухах, у своїй гнівливості й усміхненості настрої, тугу й екстази всіх душ, що жили, живуть і жи­тимуть!

І, прощаючись з цією незрівнянною красою, я почувався смер­тельно пригніченим; і саме тому, коли мої супутники вигукува­ли: «Нарешті!» – я тільки й зміг, що крикнути: «Вже!».

Однак це була земля, з її шумами, пристрастями, зручностя­ми, урочистостями; це була багата і велична земля, сповнена обіцянок; вона огортала нас таємничими пахощами троянди й мускусу, і саме з цієї землі закоханим рокотанням на нас напли­вала музика життя.

 

ВІКНА

Хто дивиться знадвору у відчинене вікно, ніколи не побачить усього, що бачить той, хто дивиться у вікно зачинене. Адже ж нема нічого глибшого, таємничішого, пліднішого, понурішого й сліпучішого, аніж вікно, зсередини освітлене свічкою. Те, що можна бачити при денному світлі, завжди менш цікаве, ніж те, що проявляється за склом освітленим. В цій чорній або ж опро­міненій ямі живе життя, мріє життя, страждає життя.

Там, понад хвилями дахів, в однім із вікон я бачу жінку, літ­ню, вже зморшкувату, бідну, постійно схилену над чимось, і яка ніколи не виходить з дому По її обличчі, по її одягу, по її ру­ках, по її найневловніших дрібницях я відтворив історію цієї жінки, чи, радше, – легенду, і коли сам собі її переповідаю, то – плачу.

Якщо б це був якийсь бідний старий, я б і його історію від­творив так само легко.

І спати лягаю гордий з того, що я жив і страждав у інших, як у самому собі.

Може, ви скажете мені: «Ти впевнений, що твоя легенда прав­дива?». А що мені до того, чим є дійсність поза мною? Адже вона допомогла мені жити і відчути, що я є і що я таке!

 

ЖАДОБА  ТВОРИТИ

Людина взагалі, можливо, й нещасна, та щасливий митець, якого розпирає жадоба творити.

Я згораю од бажання змалювати ту, котра мені з’являлася так рідко, зникала так швидко, наче щось прекрасне і омріяне, що його неминуче втрачає подорожній, якого всевладно відносить ніч. О, як давно вже вона відійшла!

Вона прекрасна, вона більш, ніж прекрасна: вона – чарівна. А переважає в ній чорне: все, що навіює вона, є нічним і без­донним. ЇЇ очі – два вертепи, в яких незбагненно мерехтить таїна, її погляд осяває, наче блискавиця: це – вибух у пітьмі.

Я порівняв би її з чорним сонцем, якщо лише можна уявити чорне світило, що проливає світло і щастя. Та все ж більше нагадує вона Місяцівну, бо ж чи не сам Місяць доторкнувся до її чола своїми злопророчими пальцями; але вона не ідилічна Місяцівна, що схожа на холоднаву наречену, вона – згубна й п’янлива, і обличчя її, проглядаючи з глибини неба крізь гро­зову ніч, раз по раз заховується за хмари, що пропливають; ні, вона не мирна й скромна Місяцівна, що навідує сни людей бла­гочестивих, вона – зоря, зірвана з неба, переможена й бентежна, яку Фесалійські Чаклунки щонайжорстокіше змушували танцювати на нажаханій траві!

За її невеликим чолом живуть непоступлива воля і спрага жертви. А там, у нижнім краї цього хвилюючого лиця, де тремт­ливі ніздрі вдихають невідоме й неможливе, спалахує, з бла­годаттю несказанною, сміх великого рота, червоного і білого, і – чарівного, який навіює мрію про диво гордовитої квітки, що розквітла на вулканічнім грунті.

Є жінки, що розпалюють бажання перемогти їх і зазнати на солоди з ними; але оця ось вселяє жадання повільно вмирати в її погляді.

 

ДОБРОЧИНСТВА  МІСЯЦІВНИ

Князівна Місяцівна, втілення самої примхи, задивилася крізь вікно, коли ти спала у своїй колисці, й мовила: «Це дитя мені любиться».

І зійшла вона по східцях, зітканих з оксамитових хмарин, і безшумно пропливла крізь віконні скла. А далі, лагідно лас­кава, наче мати, схилилася над тобою і на личко твоє барви свої пролила. І з тих пір зіниці твої стали зеленими, а обличчя – незвичайно блідим. А ще ж при виді тієї гості зіниці твої дивовижно розширилися; і горло твоє так ніжно стисла вона, що маєш відтоді непроминальне бажання плакати.

Потім, од надміру радості, Місяцівна до країв залила всю кімнату якимось фосфоричним сяйвом, якоюсь світлоносною отрутою; і все оце живе світло думало й говорило: «Ти довіку відчуватимеш владу мого поцілунку. Ти будеш прекрасна моєю красою. Ти любитимеш те, що я люблю і що мене любить: воду, хмари, тишу й ніч; море – неокрає й зелене; воду – однотонну й мільйоннолику; краї, в яких не бути тобі ніколи;  страхітливі квіти; пахощі, що вселяють шаленство; кішок, що умлі­вають на роялях і стогнуть, мов жінки, хриплувато й ніжно!

І кохатимеш моїх коханців, і залицятимуться до тебе мої за­лицяльники. Ти будеш королевою зеленооких, котрим, як і то­бі, я стисла горло ласками нічними; ти будеш королевою зеле­нооких, закоханих у море, у море неокрає, шумуюче й зелене, у воду однотонну й мільйоннолику, у краї, в яких ніколи їм не бути, в жінку, якої ніколи їм не знати, у згубні квіти, що схо­жі на кадила невідомих релігій, у пахощі, що ослаблюють во­лю, і в здичілих і любострасних тварин, які є емблемами їх бе­зумства».

Оце ж тому, о прокляте, о дороге, розпещене дитя, я впав зараз до твоїх ніг й у всім єстві твоїм шукаю відсвіт грізного Божества, твоєї пророчої хрещеної матері, тієї, що отрутою сво­єю вигодовує всіх сновид.

 

КОТРА  Ж  СПРАВЖНЯ ?

Була у мене знайома на ймення Бенедикта;повітря, й те довкіл неї дихало ідеалом, очі ж її випромінювали жадобу ве­личі, краси, слави і всього, що змушує вірити в безсмертя.

А дивовижна діва та була надто красивою, аби жити довго; вона померла через декілька днів після нашого знайомства; я сам і поховав її в день, коли пахощі з кадильниць, якими роз­махувала весна, допливали й до цвинтарів. Я сам і поховав її у домовині з ароматного й нетлінного дерева, у домовині, дуже схожій на ларчик з Індії.

І коли ще очі мої були незрушно прикуті до місця поховання скарбу, несподівано побачив я невисоку жінку, що мала диво­вижну схожість з умерлою, і котра з якимось особливим шален­ством тупала ногами по свіжій глині й, заходячись реготом, ви­крикувала: «Це – я, я – справжня Бенедикта! Я – зухвалиця славнозвісна! І в кару за безум твій, за твою сліпоту ти любитимеш мене такою, як я є!».

Та, розлючено, я відповів їй: «Ні! Ні! Ні!». І щоб сильніше підтвердити свою незгоду, я з такою несамовитою люттю тупнув ступнею, що нога моя аж по коліно встромилася у сві­жу могилу і, наче вовк, що потрапив у пастку, я залишився, вже майже назавжди, прикутим до могили ідеалу!

 

ПОРОДИСТА  КОБИЛА

Дуже негарна. І все ж чарівна! Час і Любов позначили її своїми пазурами, жорстоко наврозумили, що з кожною миттє­вістю, з кожним цілунком неповторно спливають молодість і свіжість.

Вона воістину негарна; вона – мурашка, павук, якщо хочете, скелет навіть; але ж при усім цім вона – захват, чари, чаклун­ство! Словом, вся вона – могутня зваба.

Час невладний був скрушити ні чіткої співзвучності її ходи, ані незрушної вишуканості її постави. Любові не вдалося спо­творити свіжості її дитячого дихання; час не вирвав жодного пасма з її пишнющої гриви, з якої спекотними ароматами дихає диявольська життєва сила французького півдня – Німа, Екса, Арля, Авіньйона, Нарбонни, Тулузи, сонцем благословенних міст, закоханих і чарівних.

Час і Любов намарне вгризалися в неї своїми прекрасними зубами; вони нітрохи не вменшили такої ж незбагненної, як і вічної, принади її отрочих персів.

Обшарпана – це можливо, навіть виснажена – і це мож­ливо, але постійно сповнена героїзму, вона наводить на думку про тих породистих кобил, котрих завжди розпізнає око справ­жнього любителя, хай навіть вони позапрягані у наймані рид­вани чи ж у важкі мажі.

А при тому ж вона така ніжна й гаряча! Вона любить, як люблять восени; здається, що наближення зими запалює в її серці новий вогонь, і покора її ніжності ніколи не буде втом­люючою.

 

ДЗЕРКАЛО

Входить потворний чоловік і дивиться на себе в дзеркало.

«Для чого дивитесь ви в дзеркало, адже ж бачити вам себе гірко!».

Потворний чоловік відповідає мені: «Пане, згідно з безсмертними принципами 1789 року, всі люди рівні в правах; отже, я маю право дивитися на себе в дзеркало; а вже чи охоче, чи з гіркотою – це стосується тільки мого сумління».

Якщо все це виміряти здоровим глуздом, то правда на моєму боці; але коли дотримуватись усіх норм закону, то прови­ни ніякої не має і він.

 

ПРИСТАНЬ

Пристань – принадний прихисток душі, що натомилася в жит­тєвих битвах. Небесна просторінь, рухома архітектура хмар, мінливі кольори моря, мерехтіння маяків – ось призма, диво­вижно витворена для того, аби тішити очі, не втомлюючи їх. Стрункі форми ускладнено оснащених кораблів, їх рівномірне, з хвилями співзвучне, погойдування зміцнює в душі жадання рит­му і краси. А ще ж, і це – головне, є втіха особливого, арис­тократичного гатунку для тих, у кому вже не жевріють ні ціка­вість, ні честолюбство; це – втіха, лежачи на згір’ї чи на молу і спершися на лікті, споглядати метушливість усіх отих, хто від­пливає й припливає, хто ще сили має для прагнень, жадобу – до подорожувань, а то й до збагачення.

 

ПОРТРЕТИ   КОХАНОК

У чоловічому будуарі, тобто в кімнаті для куріння одного елегантного ігорного дому, курили і пили четверо мужчин. Не були вони вкрай ні молоді, ні старі, ні красиві, ні негарні; та незалежно од їх віку на кожному ледь зримо лежало тавро ве­терана втіх, оте несказанне щось, отой холоднуватий і глузли­вий смуток, що так яскраво промовляє: «Ми добряче пожили, а зараз прагнемо лише того, що могли б любити й шанувати».

Один з них повернув розмову на жінок; хоча було б філософічніше не говорити про них зовсім; однак, і серед розумних людей трапляються такі, що, будучи напідпитку не нехтують балачками банальними. У подібних випадках оповідача слуха­ють так, як слухають лише танцювальну музику.

«Всі чоловіки, – сказав він, – перейшли через вік янгольської цнотливості: це – пора, коли через нестачу дріад, обнімають, і то без будь-якої огиди, й дубовий стовбур. Це – перший сту­пінь кохання На другому ступені вже стають вибагливішими. Хоча здатність вибагати вже є ознакою занепаду. Саме об та­кій порі потребують єдино – красу. Що ж до мене, добродії, то я кладу собі в заслугу те, що ось уже довгий час, як сягнув періоду переломного – того третього ступеня, на якому сама по собі краса вже недостатня, якщо вона не приправлена аро­матами, оздобами і тому подібне. А ще зізнаюся, що починаю передчувати якесь нове невідоме щастя, можливо, це й буде четвертий ступінь, на якому я сягну супокою доконечного. Та упродовж усього мого життя, оминаючи, безсумнівно, пору ян­гольської цнотливості, я був аж надто, більше, ніж будь-хто інший, чутливий до дратівливої дурості, до нервуючої посеред­ності жінок. Що мені в тваринах подобається особливо, так це їх сумирність. Тож посудіть, прошу вас, скільки страждань прийшлося мені зазнати од останньої коханки.

Вона була побічною донькою якогось князя. Красуня, це – безсумнівно; інакше – навіщо б мені її брати? Лише отаке ось неповторне достоїнство псувала вона бридотним, аж непри­стойним честолюбством. Була то жінка, що ненастанно прагла сповняти обов’язки чоловічі. «Ви не мужчина! Ось якби мужчи­ною була я! Та й так з-поміж нас двох чоловічого більше в ме­ні!». Отакими були нестерпні приспіви вуст, з яких, праглося мені, мали б злітати лише пісні. Щодо якої-небудь книги, пое­ми, опери, які викликали моє щире захоплення: «Ви, певно, вважаєте, що це дуже сильно? – резонерствувала вона тут же. – Та чи здогадуєтесь ви, що таке сила?» – І далі йшли дово­ди.

А одного прекрасного дня вона схибила на хімії. З тих пір між моїми і її вустами невідсувною перепоною завжди траплялась якась склянка. А до цього усього додавалася ще й ота її над­мірна манірність. Чи, бувало, од мого несподіваного та щонайзакоханішого доторку вона зсудомлювалась як погвалтована мімоза...

– І як же все це скінчилося? – спитав один із трьох слуха­чів. – Великої терпеливості за вами я щось не завважував.

– Господь, – одвітив він, – у саме пекло заклав і ліки від нього. Одного дня я запопав оцю Мінерву, вічно спраглу сили ідеальної, наодинці з моїм служником, і то в такій позі, що я враз же непомітно вийшов, аби не змушувати їх червоніти. То­го ж вечора я спровадив їх обох, видавши належну платню.

– Щодо мене, – повів далі розмову той, що перепиняв опо­відь першого, – я можу скаржитися хіба що на самого себе. Щастя само приходило до мене, та я не розпізнав його. В не так уже й далекий час доля дарувала мені в користання жінку, що була найніжнішою, найпокірнішою і найвідданішою з-поміж усього жіноцтва роду людського, до того ж, без усякого там сюсюкання, завжди готова віддатися! «Я хочу цього, бо вам це приємно», – такою бувала її звична відповідь. Вдаряючи пали­цею по тій от стіні чи канапі, ви доможетеся більше зітхань, аніж з грудей отієї моєї коханки щонайшаленішими любовними пориваннями. Опісля року сумісного життя вона зізналася, що ні разу не зазнала зі мною втіхи. Мені набрид оцей нерівний поєдинок, і незрівнянна діва вийшла заміж. Уже пізніше спало мені на гадку відвідати її, і вона сказала, показуючи мені шістьох своїх прекрасних діток: «Так ось, мій дорогий друже, оця заміжня жінка є ще цілком незайманою, такою ж, як була й ваша коханка». В особі цій нічого не змінилося, і я інколи шко­дую: все-таки треба було з нею одружитися.

Усі голосно засміялися, а третій повів розмову далі.

– Добродії, я зазнав утіхи, якою б ви, певне, знехтували. Я говоритиму про смішне в коханні, про смішне, яке, однако ж, не виключає захоплення. Моєю останньою коханкою я милував­ся сильніше, аніж, гадаю, ви ненавиділи чи ж любили ваших. І всіх вона чарувала так само, як і мене. Коли ми входили до ресторану, то вже за кілька хвилин усі забували про свої наїдки і неприховано поїдали очима її. Навіть офіціантки й касирша віддавалися цьому заразливому захватові настільки, що забува­ли про свої обов’язки. Словом, якийсь час прожив я наодинці з цим живим чудом природи. Вона їла, жувала, пережовувала, пожирала, але все це з легковажним і найбезтурботнішим у сві­ті виглядом. Отак у захваті й протримала мене досить довгий час. І вміла якось так ніжно, мрійливо, певне в англійській чи й романічній манері, говорити: «Я голодна!». Вона повторюва­ла ці слова вдень і вночі, не забуваючи при цьому похизуватися своїми найкрасивішими в світі зубками, які вас і зворушували, і забавляли одночасно. Я б міг розбагатіти, показуючи її на ярмарках як чудо ненажерливості. Годував я її як слід, і все ж вона мене кинула...

      Ради якогось постачальника харчів, без сумніву?

              Приблизно щось таке, ради якогось інтендантського службовця, котрий з допомогою лиш йому відомих махінацій постачатиме сердезі разовий пайок кількох солдатів. Принаймні, я так гадаю.

              А я, – сказав четвертий, – стерпів жахаючі страждання, і якраз од зворотного отому, за що, звичайно, корять жіноче се­белюбство. І саме зате вважаю, що ви, аж надто щасливі смерт­ні, не маєте права нарікати на недосконалість ваших коханок!

У дуже серйозному тоні було це сказано людиною сумирною й солідною, з обличчям майже клерикальним, з обличчям хво­робливо осяяним світло-сірими очима, сам погляд яких каже: «Я хочу!», чи. «Потрібно!», або ж: «Я не вибачаю!».

– Якщо б при вашій нервозності, яку за вами, добродію Г.., знаю, чи ж при полохливості й легковажності, що притаманні вам обом, добродії К... і Ж..., ви були б зв’язані з однією зна­йомою мені жінкою, то ви або повтікали б, або повмирали б. Я ж, як бачите, вижив. Уявіть собі особу, нездатну помилятися ні в почуттях, ні в розрахунках; уявіть нестерпно прозорливу вдачу; відданість без кривляння і бундючності; покірливість без слабості; силу без шаленства. Історія мого кохання подібна до нескінченної подорожі по чистій і відшліфованій поверхні Дзер­кала, паморочливо одноманітній, яка відображає всі мої почут­тя, всі рухи з глузливою точністю моєї ж власної совісті, так що я не міг дозволити собі ні безглуздого руху, ні безглуздого почуття, бо одразу ж помічав німий докір нерозлучної зі мною примари. Отже, любов була для мене наче б опікою. Скільки дурощів мені вона перешкодила накоїти, і нині, повірте, так шкодую, що їх не було. А скільки боргів сплачено без моєї на те згоди. Вона позбавила мене всіх благ, які могла мені при­нести моя особиста безрозсудність. Холоднуватим, незапереч­ним порядком оточила вона всі мої примхи. На довершення оцих жахів навіть не вимагала вдячності, коли небезпека минала. Скільки разів переміг я в собі бажання здусити її за горло й закричати: «Ти, підлянко, стань же, нарешті, недосконалою! Аби я міг кохати тебе без муки й без гніву!». Упродовж кіль­кох літ вона була мила моєму серцю, сповненому ненависті до неї. І все ж я не помер від того!

      Ах! – разом вигукнули співрозмовники. – Значить, по­мерла вона?

       Так! Далі це продовжуватись не могло. Любов стала для мене вис­наж­ливим кошмаром. Перемогти або померти, – як каже Політика, – таким був вибір, що його передвіщала доля! Якогось вечора, в якомусь лісі... край якоїсь трясовини... опі­сля якоїсь невеселої прогулянки, коли її очі віддзеркалювали всю тишу неба, а моє серце... моє серце зсудомлювалося од пекельних мук...

       Що!

       Як!

       Що ви хочете сказати?

       Це було невідворотно. В мене надто сильне почуття спра­ведливості, аби я міг вдарити, важко образити або спровадити бездоганного служника. Але треба було узгодити це почуття з жахом, який вселяла в мене ця істота; звільнитися од цієї істо­ти, не зрушивши поваги до неї. А що ви собі думаєте, що я міг з нею зробити, раз вона була досконалою?

Три інші співрозмовники звели на нього здивовані й трохи розгублені погляди, наче б удаючи, що не зрозуміли, і тим са­мим, не дуже явно зізнаючись, буцім, щодо їх, то вони не по­чувають себе здатними на такий суворий, хоч і достатньо з’я­сований, вчинок.

Потім було звелено принести нові пляшки, аби убити Час, який триває так довго, і щоб прискорити Життя, яке тече так повільно.

 

ГРЕЧНИЙ   СТРІЛЕЦЬ

Проїжджаючи в ридвані лісом, він звелів зупинитися побіля стрільбища й сказав, що йому було б приємно випустити кілька куль, аби убити Час. Убивати оце страшидло, чи жне є то найбільш постійним і законним заняттям кожного? І люб’язно простягнув руку своїй дорогій, чарівній і ненависній жінці, оцій таємничій жінці, якій завдячує стількома втіхами, стількома болями, а, можливо, й поважною долею свого генія.

Декілька куль вдарило оддалік визначеної цілі; одна ж на­віть потрапила в стелю; та коли це миловидне створіння шале­но зареготало, беручи на глузи незграбність свого чоловіка, він рвучко повернувся до неї і сказав: «Подивіть-но на ту ляльку, там, справа, на ляльку, що так пихато задирає носа. Так ось, янголе мій, я уявляю, що це – ви». І він зажмурив очі, і на­тиснув на курок. Голову ляльці знесло начисто.

Тоді, схилившись перед своєю дорогою, перед своєю ненавис­ною жінкою, перед невідворотною й немилосердною Музою і шанобливо цілуючи їй руку, додав: «О янголе мій дорогий, як я вдячний вам за мою майстерність!».

 

СУП  І  ХМАРИ

Моя маленька шалапутна кохана подавала мені обід, а я ди­вився крізь відчинене вікно їдальні на всю оту рухливу архітек­туру, що її Бог витворив з єдиної пари, на оті дивовижні спо­руди з недоторкуваного. І, споглядаючи їх, казав: «Усі ці фан­тасмагорії такі ж прекрасні, як і очі моєї коханої, моєї малень­кої шалапутної гидоти із зеленими очима».

І раптом я відчув нагальний стусан п’ястуком у спину, і тут же вчув, як задзеленчав хриплуватий і чарівний голос, істерич­ний і, наче од горілки, осиплий голос моєї дорогої маленької коханої, який голосив: «Думаєте ви братися до вашого супу, гидотний ошуканцю, хмароторговцю?».

 

СТРІЛЬБИЩЕ  І  ЦВИНТАР

«Цвинтарний краєвид. Шиночок. Чудна вивіска, – мовив про­хожий, – однак, цілком придатна, аби розпалити спрагу! І то вже, певно, що власник цього кабаре поціновує Горація та по­етичних учнів Епікура. Навіть, можливо, що він знається на глибокій вишуканості старожитніх єгиптян, в яких жодна учта не обходиться без скелета чи без якоїсь іншої ознаки швидко­плинності життя».

І ввійшов, і, ставши обличчям до могил, випив склянку пива, й сповільна викурив цигарку. Після йому спало на гадку спус­титися на цвинтар, де трава височіла так звабно, де владарю­вало таке щедре сонце.

Там насправді світло й спека були настільки несамовиті, що, здавалося, п’яне сонце впало і на всю свою довжину розпрос­терлося посеред килима, вкритого пишними квітами, відгодова­ними тліном. Повітря повнив якийсь ненастанний стугін жит­тя, – вирування нескінченних малостей, що через проміжки рів­номірні переривалося потріскуванням рушничних пострілів із сусіднього стрільбища, яке відлунювало, наче бахкання корків з шампанського, посеред гудіння оцієї ледь чутної симфонії.

Тоді під сонцем, яке плавило його мозок, крізь густоту пеку­чих пахощів Смерті, з-під могильної плити, на якій він сидів, до нього долинуло шелестіння якогось голосу. І голос той ка­зав: «Хай прокляті будуть ваші мішені й ваші карабіни, ви, непогамовні живі, хто так мало піклується про нас, покійників, про наш божественний спокій!

Хай прокляті будуть ваші честолюбства, хай прокляті будуть ваші розрахунки, о ви, нетерплячі смертні, хто осягає мисте­цтво вбивати побіля вівтаря Смерті! Якби знали ви, як легко виграти приз, як легко потрафити в ціль, яке все нікчемне, за винятком Смерті, ви б настільки не виснажувалися, о робо­тящі смертні, і не турбували б так часто сни тих, хто давно вже потрафив у Ціль, в єдину справжню ціль мерзенного життя!».

 

ВТРАТА  ОРЕОЛУ

            Ах! Як! Ви, і – тут, мій дорогий? Ви, в такому жахаючо­му місці! Ви, хто спиває тільки вишуканості! Ви, хто вкушає од­ну амброзію! А й справді є чому дивуватися.

            Друже любий, вам знаний жах мій перед кіньми й рид­ванами. Й оце щойно я переходив бульвар і, в раптовім поспі­ху, чалапаючи через оту багнюку, через отой живий хаос, де з усіх боків одночасно смерть мчить на вас навскач, од раптово­го й різкого пересмику мій ореол зіскочив мені з голови на оту от багнисту бруківку. А підібрати його мені не стачило від­ваги. Я й вирішив, що не так прикро втратити свій символ не­звичайності, аніж мати переламані кістки. А ще, мовив я собі, нема лиха без добра. Тепер я можу прогулюватись інкогніто, коїти ганебні вчинки, не обмежуватися в розпусті – як і прос­ті смертні. І ось я – в усьому схожий на вас, як бачите.

            Та ж ви бодай оголошення дайте про втрату ореолу, або ж, принаймні, в поліцію замельдуйте.

            Е, ні. Мені добре й так. До того ж ви – єдиний, хто впі­знав мене. Та й сан отой високий надокучив мені. Потім, думаю, з радістю, що якийсь бідолашний поет підніме його і зухвало зодягне на голову. Дати комусь щастя, яка то втіха! Особливо ж, якщо я матиму привід посміятися з подібного щасливця! Ну, згадайте хоча б X, або ж Z! Леле! Як то буде кумедно!

 

ПАННОЧКА   БІСТУРІ

При світлі газових ліхтарів я виходив уже на край перед­містя, коли відчув, як чиясь рука просковзнула під мою, і коло мого вуха пролився шепіт: «Ви – лікар, пане, правда, ви – лікар?».

Я озирнувся; була то висока, кремезна дівчина, з широко від­критими, злегка підфарбованими очима, волосся її, разом зі стрічками чепчика, тріпотіло на вітрі.

            Ні, я не лікар. Дозвольте пройти.

            О! Так! Ви – лікар! Я ж бачу Ходімо до мене. Ви буде­те мною задоволені. Ходімо ж!

            Я прийду до вас, це безсумнівно, але трохи пізніше, після лікаря, достобіса!..

            Ха-ха! – зайшлася вона, все ще висячи на моїй руці і про­довжуючи реготати, випалила: «Ну й жартівник же ви, лікарю, я вже стрічала таких. Ходімо».

Я божевільно закоханий в тайну, бо завжди сподіваюся збагнути її. Отож, дозволив я себе повести цій зустрічній чи, вірні­ше, цій нечеканій загадці.

Полишаю опис її халабуди: його стрічаємо в багатьох старих французьких поетів, добре відомих. Хіба одна деталь, що її не помітив Реньє – два чи три портрети уславлених лікарів висі­ли на стінах.

Як мені догоджали! Яскравий вогонь, тепле вино, цигарки; і, гостячи мене всіма цими приємнощами, сама навіть припалю­ючи мені цигарку, ця кумедна істота промовляла: «Будьте як вдома, друже мій, влаштовуйтеся зручніше. Це нагадає вам лі­карню і милі часи юності. Ах! Де ж це ви встигли посивіти? Ад­же цього не було ще зовсім недавно, ще коли ви були інтерном в Л... Пригадую, що це ви асистували йому при складних опе­раціях. От де був чоловік, що обожнював різати, кроїти, крем-сати! Це ж ви подавали йому інструменти, нитки, губки. І, бу­вало як операція закінчувалася, подивляючи на свого годинни­ка, він гордовито казав: «П’ять хвилин, панове!» О, я скрізь буваю. І добре знаю цих панів».

А вже за кілька хвилин, починаючи мені «тикати», вона пов­торювала своє заклинання: «Ти – лікар, чи ж не так, мій ко­тику?».

Цей незбагненний приспів зірвав мене на ноги: «Ні!» – роз­лючено закричав я.

            Значить, хірург?

            Ні! Ні! А якщо й так! То лише для того, аби відрізати то­бі голову! Ісуса-Христа-сина-Пана-Бога-преблагого!

            Зажди, – перепинила вона, – зараз ти побачиш.

І вийняла з шухляди паку паперів, а то було не що інше, як зібрання портретів славетних лікарів того часу – літографії, виконані Мореном, які можна було бачити виставленими упро­довж кількох літ на набережній Вольтера.

            Дивись! Ось цього впізнаєш?

            Так! Це – X. Знизу, між іншим, виписано ім’я хоча я знаю його особисто.

            Так я й гадала! А тепер глянь сюди! Ось – Z, той, що на своїх лекціях казав про X: «Це – почвара, на обличчі якої про­ступає вся чорнота його душі!». І все це тому, що X не підтри­мав його думки в якійсь там справі. А як в школі з нього смі­ялися тоді! Пригадуєш? А ось – К.., який доносив урядові на заколотників, що лежали в його лікарні. Це були часи бунтів, чи можливо, аби такий красивий мужчина був настільки без­сердечним? Ось, нарешті, – W…, уславлений англійський лікар, оцього я підловила під час його подорожі до Парижа. У нього вигляд молодої панни, чи ж не так?

І коли я доторкнувся до перешнурованої паки, виставленої тут же на столику: «Трохи зачекай, – сказала вона, – отут, це – інтерни, а в цій ось паці – екстерни».

І вона розгорнула, наче віяло, безліч фотографічних карточок, на яких були зображені значно молодші обличчя.

            Коли ми побачимося знову, ти даси мені твій портрет, прав­да ж, любий?

            Ну, звідки це ти взяла, що я – лікар? – сказав я, вже ви­кладаючи свою надокучливу думку.

            А тому, що ти такий люб’язний і такий добрий у повод­женні з жінками.

            Дивна логіка! – сказав я сам собі.

О! Тут я рідко помиляюся, адже знаю їх дуже багатьох. І люблю цих панів настільки, що іноді, не будучи навіть  хворою, заходжу до них, аби з ними побачитися, тільки побачи­тись. Є й такі, що кажуть мені різко: «Та ж ви анітрохи не хворі!». Але є й інші, котрі розуміють мене, бо у мінливих ви­разах мого обличчя прочитують мою душу.

            А, може, вони все-таки тебе не розуміють?

            К бісу! Якщо я їх потурбувала задаремно, то на каміні залишаю десять франків. Вони такі добрі й люб’язні, ці люди. Я віднайшла в лікарні Милосердя одного молодого інтерна, як янгола милого, вихованого, працьовитого, бідолаху! Його друзі сказали мені, що він не має ні копійки, бо батьки його – зли­дарі, і не можуть йому нічого надсилати. Оце мене й підбадьо­рило. До того ж я дівчина досить гарна, хоча, звичайно, вже немолода. Я сказала йому «Заходь до мене! Заходь частіше! І не церемонься зі мною – в грошах я потреби не маю». Але ти зрозумій, що я йому лише натякала на це в мільйон способів, бо не могла ж я сказати навпрост; я так боялася принизити йо­го, це миле дитя! Отож! І повір, що я маю ще й незвичне праг­нення, про яке не наважуюся йому повідати! Я хочу, аби він зайшов до мене зі своїм ящиком медичних інструментів, у своє­му робочому фартусі, хай навіть у трохи закривавленому знизу!

Все це було сказано так щиросердно, наче б якийсь аж над­то чутливий чоловік сказав актрисі, яка йому дуже подобаєть­ся: «Я хочу вас бачити у тому платті, яке ви зодягали у тій, славетно вами створеній ролі».

А я, все ж домагаючись свого, перепитав: «Ти можеш пригадати той час і той випадок, з якого в тобі зародилася оця жага, настільки незвичайна?».

Насилу я їй розтовкмачив своє питання. Але тоді вона мені відповіла якось дуже сумно, навіть, наскільки я зараз прига­дую, відвівши очі вбік:

            Не знаю... Не пригадую...

З якою лише дивовижею не стрінешся у великому місті, коли наперед знаєш, де прогулюватись і що спостерігати! Життя ки­шить безневинними почварами. Господи, мій Боже! Ти, Творець, ти, Владика; ти, хто створив Закон і Свободу; ти, Всевишній, по волі якого все твориться; ти, Всепрощаючий Суддя; ти, хто сповнений задумами й причинами і хто, напевно, вклав у мою душу потяг до жахливого, аби серце моє перетворити, начеб зцілюючи його, в лезо ножа; Господи, зжалься, зжалься над оцими божевільцями й причинними! О Творче! Невже можли­во, аби існували потвори в очах Того, Хто єдиний знає, для чо­го живуть вони, як вони стали такими і як могли б такими не стати?

 

ANY WHERE OUT OF THE WORLD

КУДИ  ЗАВГОДНО,  ЛИШ  ГЕТЬ  ІЗ  ЦЬОГО  СВІТУ !

 

Це життя – лікарня, в якій кожен хворий марить перейти на інше ліжко. Оцей-о хотів би страждати побіля грубки, ось отомугадається, що видужає лише побіля вікна.

Я ж собі думаю, що мені було б хороше лише там, де мене нема, а ще до всього – питання переїзду призводить до незлі­ченних суперечностей, які постійно виникають між мною і моєюдушею.

            Скажи мені, душе моя, бідна, охолола душе, що ти ду­маєш про те, аби у Лісабоні оселитись? Певно, там тепло, і ти б там, наче ящірка, помолоділа. Це місто на морському узбе­режжі; кажуть, що його звели із чистого мармуру, а народ там так ненавидить рослинність, що геть вириває всі дерева. Так оце ж він і є, пейзаж твоєї мрії, пейзаж із світла й мінералів, а для їх віддзеркалення – ще й з води.

Душа моя ні слова не зронила.

            Оскільки надто кохаєшся ти в супокої і у видовищах ру­хомих, чи схотіла б ти у Голландії оселитися, на цій землі щастедайній? Може, й розважилася б ти в цьому краї, образ якого тебе так часто вабив у музеях. Що б сказала ти про Роттер­дам, ти, хто кохається у лісах щогл і в кораблях, причалених до підніжжя будинків?

Душа моя ні слова не зронила.

            А, може б, привітніше тобі Батавія всміхнулась? А втім, лише звідтіль на нас війнув би дух Європи, повінчаний з тро­пічною красою.

Душа моя ні слова не зронила.

            А, може, ти умерла, моя душе? Чи дійшла ти до тієї межі оціпеніння, коли радість знаходять лише в стражданнях? Якщо це так, то тікаймо в краї, що Смерті рівні. О душе моя бідна, я відаю, що ми робитимемо зараз! Нас жде дорога до Торнео. Або ще й далі – до найвіддаленішого краю Балтики, аби пода­лі, подалі од життя, якщо це тільки можливо; ми оселимось аж на полюсі. Там сонце доторкає землю лише навскісним промін­ням, а повільні зміни дня і ночі настільки зменшують розмаї­тості і посилюють однотонність, що це є дійсно край напівнебуття. Там зможемо ми подовгу у темряві купатись, а щоб роз­важити нас, північне сяйво посилатиме нам час од часу свої снопи рожеві, схожі на відсвіти майстерно розведеного вогню самого Пекла!

Нарешті душа моя вибухає і мудро каже мені:

– Куди завгодно, аби лиш геть із цього світу!

 

ПОБИВАЙТЕ  ЖЕБРАКІВ

Упродовж п’ятнадцяти днів не виходив я зі своєї кімнати: обклався книгами, що саме в моді були (років тому шістнад­цять чи сімнадцять); я згадую книги, в яких мовиться про мис­тецтво зробити народи щасливими, мудрими й багатими за два­дцять чотири години. Отож, я перетравив – проковтнув, хочу сказати, всі ці плоди копіткої балаканини борців за всенародне благо, котрі радять всім злидарям стати рабами і котрі тут же цих злидарів запевняють, що всі вони – повержені королі. Хай нікого не подивує, що був я тоді в такому душевному стані, який межує вже із запамороченням чи з отупінням.

й здалося мені, що десь отам у найглибшій глибині свого ро­зуму відчув я тьмаве зародження якоїсь ідеї, вищої од усіх отих бабських рецептів, словник яких я щойно перебіг Та було це не що інше, як ідея ідеї, щось нескінченно тьмаве.

І з дому я вийшов, маючи спрагу незмірну. Тому, що прист­расний нахил до безладного читання породжує відповідну пот­ребу чистого повітря і освіжуючого питва.

Уже побіля входу в шинок якийсь жебрущий простягнув ме­ні свого ковпака, пронизуючи мене одним із тих незабутніх поглядів, якими можна б повалювати тропи, коли б дух рухав матерією, а погляд магнетизера прискорював дозрівання вино­граду.

В ту ж мить я вчув голос, що шептав мені на вухо, і відразу впізнав його – це був голос доброго Янгола чи доброго Де­мона: він супроводжує мене скрізь. Якщо Сократ мав свого доброго Демона, то чому б свого доброго Янгола не мати мені, чому б і мені не удостоїтися шани, як Сократ, одержувати влас­ний патент на безумство, підписаний проникливим Лелю чи надобережним Байярже?

Між Дияволом Сократа і моїм та відмінність, що Сократів Диявол з’являвся йому лише для того, аби забороняти, попе­реджати, перешкоджати, а мій зволить мені й радити, спонука­ти, умовляти. Бідолаха Сократ мав Демона-Заборонця; у мене ж Демон-Стверджувач, Демон дії, Демон боротьби.

А голос його шептав мені таке: «Тільки той є рівний іншо­му, хто це доведе, і тільки той гідний свободи, хто її вміє вибороти».

Негайно ж я накинувся на жебрака. Першим же ударом п’ястука я підбив йому око, що тут же розпухло, як великий м’яч. Я зламав собі ніготь, поки вибив йому два зуби, а, від народ­ження будучи тендітним, та ще й до боксу я ніколи не прилучав­ся то не відчував у собі сил задосить, аби цього діда збити од­разу ж; отому й схопив я його однією рукою за комір, а дру­гою – за горло і зачав щосили ударяти головою об стіну. Му­шу признатися, що ще на початку я єдиним позирком ока оки­нув усю околицю і переконався, що передмістя цілком безлюдне і що я знаходитимусь досить довгий час поза межами досяж­ності поліцейських чинів.

А далі – ударом ноги в спину, якраз настільки сильним, щоб перетовкти йому лопатки, я збив цього ослаблого шестидесятилітнього старигана на землю, схопив товстенну гілляку, що тут же валялася на землі, і зачав його ударяти з таким завзяттям, з яким деякі куховари добивають до останнього ступеня ніжності свої біфштекси.

Враз, – о, диво! О, радість для філософа, який переконуєть­ся в перевагах своєї теорії! Я побачив, як оцей прадавній кіс­тяк перевернувся, випрямився з силою, якої я й не сподівався з цієї машини, так удивовиж потовченої і, з розлюченим погля­дом, – що видалося мені доброю прикметою, – перестарілий волоцюга накинувся на мене, одразу підбив мені обидва ока, ви­бив мені чотири зуби і тією ж гіллякою рясно відмолотив мене. Своїм енергійним лікуванням я повернув йому гордість і життя.

Тоді я всіляко почав йому подавати знаки, з яких він мав зро­зуміти, що я вважаю нашу суперечку скінченою і, піднявшись, втішений, як софіст з Портика, я сказав йому: «Пане, ви мені рівня, отож прошу вас ласкаво розділити зі мною вміст мого гаманця; і нагадайте собі, якщо ви справді філантроп, що до всіх ваших собратів, коли вони проситимуть від вас милостині, треба застосовувати теорію, яку я щойно з болем випробував на вашій спині».

Він заприсяг мені, що осягнув мою теорію і мої поради спов­нятиме.

 

ДОБРІ   ПСИ

Панові Джозефу Стівенсу

Не червонів я ніколи, навіть перед наймолодшими письменни­ками мого століття, через своє захоплення Бюффоном; та не до душі цього оспівувача розкішної природи я нині благаю о по­мочі. Ні.

Набагато охочіше звернувся б я до Стерна і сказав би йому: «Зійди з небес чи з полів Єлісейських до мене, піднімися і на­дихни створити пісню на честь добрих псів, бідних псів, пісню, гідну тебе, о, баляндраснику сентиментальний! О, незрівнян­ний жартівнику! Зійди до мене верхи на уславленім ослі, який повсюдно супроводжує тебе в пам’яті нащадків; і – найголов­ніше! – аби цей віслюк не забув прихопити свою безсмертну макаронину, яка з його губ звисає так делікатно!».

Геть, музо академічна! Не маю я що робити з оцією постарі­лою манірницею. Я кличу музу домашню, музу – мешканку міста, сповнену життя, аби вона допомогла мені оспівати доб­рих псів, бідних псів, бруднючих псів, тих, що їх кожен відга­няє від себе, як чумних і вошивих, кожен, крім бідаря, якому вони спільники, кожен, крім поета, який дивиться на них по­глядом брата.

Я гидую цими дженджикуватими псами, цими четвероногими фатуватими датчанками, спанієлями, моськами чи болонками, настільки закоханими в себе, що нахабно кидаються під но­ги чи на коліна відвідувачеві, навіть не думаючи про те, що й вони можуть комусь не сподобатися, – непогамовні, наче діти, безтолкові, як лоретки, часом сварливі й зухвалі, як слуги. Особ­ливо ж я гребую цими четвероногими зміями, постійно тремт­ливими, постійно бездіяльними, що їх звуть левретками, в за­гострених рильцях яких немає нюху навіть для того, аби віднайти слід собі подібного, а в їх плескуватих головах бракує розуму навіть для гри в доміно.

До бісової конури всіх оцих набридливих паразитів!

Хай вони забираються у свої м’яко вистелені, затишні кону­ри! Я оспівую брудного пса, бідного пса, безпритульного пса; пса-гультяя, пса-дурисвіта, пса, в якого інстинкт, як і в бідаря, цигана чи блазня, дивовижно вигострений лиховісною нуждою – цією доброю матір’ю, цією справжньою покровителькою щонайменшої кмітливості й тямущості.

Я оспівую злиденних псів, тих, що самотньо блукають звиви­стими улоговинами великих міст, тих, що мовлять до всіма по­кинутої людини: «Бери мене з собою і ми з двох наших лих, можливо, створимо якусь подобу щастя!».

«Куди біжать пси?» – запитував давніше Нестор Рокплан у безсмертному фейлетоні, вже, безперечно, забутому і ним са­мим, про який лиш я та ще Сент-Бев, можливо, згадуємо сьо­годні.

Куди біжать пси, кажете ви, люди малоспостережливі? Вони біжать у своїх справах.

Ділові зустрічі, любовні побачення. Крізь туман, по снігу, по багнюці, в години найкусючішої літньої спеки, під залив­ними дощами відбігають, прибігають, шмигають, сновигають попід ридванами – це їх підганяють блохи, пристрасті, нестатки й обов’язки. Як і ми, вони з раннього ранку на ногах – у них така ж, як і у нас, гонитва за прожитком, за втіхами.

Одні переночовують у якихось звалищах передмістя і щодня у визначений час прибігають випрошувати свою пайку перед дверима котроїсь із кухонь Пале-Рояля; інші цілими ватагами пробігають по п’ять і більше льє, щоб поділити між собою їжу, милосердно приготовану їм якимись шестидесятилітніми дівами, що незайняті серця свої дарують цим тваринам, та й то лише тому, бо оті гидотливі мужчини вже не бажають їх.

Ще інші, мов негри-втікачі, побожеволівши од хіті, іноді й на декілька днів, тікають з-під поліцейського нагляду, аби збігати до міста і, бодай би лише годину, пострибати довкіл прекрасної сучки, може, й недбалої до своєї зовнішності, але гордовитої і вдячної.

І тут вони всі надзвичайно точні, хоча не мають записних книжок, вузликів напам’ять, портфелів.

Чи знана вам лінивиця Бельгія, чи милувалися ви, як свого часу я, оцими кремезними собацюрами, позапрягуваними у візки м’ясника, молочаря або ж пекаря; оцими собацюрами, що сво­їм тріумфуючим гавкотом засвідчують гордовите задоволення од суперництва з кіньми таким чином?

А ось два пси, що належать до середовища ще цивілізовані­шого. Дозвольте, я ознайомлю вас із кімнатою блазня, допоки його нема вдома. Пофарбоване дерев’яне ліжко без завісок, спо­ганена блощицями ковдра, що зісковзнула на підлогу, два со­лом’яні стільці, чавунна грубка, один чи два недоладні музичні інструменти. Жалюгідне умеблювання! Та, гляньте, прошу вас, гляньте на ці дві розумні істоти, на яких нап’ялено одяг, лахмітний і розкішний водночас; причесані, наче трубадури, чи ж на­че солдати, вони зосереджено, мов якісь знахарі, пильнують безіменне вариво, що поволі вже дозріває на розпеченій грубці і з якого стирчить довга ложка, застромлена туди, наче повіт­ряна щогла, яка звістує, що будівництво завершено.

Та воно так і має бути, аби перед тим, як пуститися в дорогу, ці два витівники понабивали свої шлунки густим, поживним супом. Тож чи не вибачите ви цим бідарям деякий надмір чут­ливості, бо ж цілими днями їм доводиться мужньо стерплювати байдужість юрмища й несправедливість директора, який зав­жди більшу частину заробленого забирає собі, та й супу він один з’їдає більше, ніж чотири собаки.

Скільки разів спостерігав я, усміхнено й розчулено, за цими четвероногими філософами, за цими приязними рабами, покір­ними й відданими, яких республіканський словник успішно міг би віднести до розряду службовців, якби лише республіка, що аж занадто піклується про щастя людей, мала часу потурбува­тися і про собачу честь!

І скільки разів думав я, чи не існує десь (зрештою, хто знає?), аби, можливо, хоч якось винагородити цю відвагу, цю терпе­ливість і такий виснажливий труд, чи не існує якийсь осібний рай для добрих псів, для бідних псів, для бруднючих і невтіш­них псів. Запевняв же Сведенборг, що є окремий рай для тур­ків і такий же – для голландців.

Пастухи Вергілія і Феокріта одержували як винагороди за співи на змаганнях добрий сир, флейту, вирізану вправним майстром, чи ж – козу, з дійками, набряклими молоком. Поет, який оспівав бідних псів, одержав у віддяку прекрасний жилет, на якім переплелися одночасно крикливі й побляклі кольори, і тому цей віддарунок навіває думи про осіннє сонце, про кра­су зрілих жінок, про другу молодість.

Жоден із завсідників таверни по вулиці Вілла-Гермоза не за­буде, як рвійно художник зірвав із себе жилет і віддав його пое­тові; й кожен зрозумів, яка то благородна і почесна справа ос­півати бідних псів.

Так у добрі, старі часи величний італійський тиран дарував божественному Аретіно то кинджал, оздоблений дорогоцінними каменями, то придворну мантію за вишуканий сонет чи за ціка­ву сатиричну поему.

І тепер щоразу, коли поет зодягає жилет художника, він, безу­мовно, поринає в думи про добрих псів, про псів-філософів, про другу молодість і про красу перезрілих жінок.

 

ЕПІЛОГ

О серце! Ти мене на верх такий знесло,

З якого місто все видніє дуже ясно:

Лікарня, каторга, чистилище, кубло –

 

Там непомірності квітують повсякчасно.

Дозорець моїх бід, мій непомильний Біс,

Лиш він один би міг засвідчити безстрасно,

 


Що в місті я не лив ніколи марних сліз:

Мене розпуста вабила та блудні втіхи –

Це ж їм я молоді літа у дар приніс.

 

Чи ти дрімаєш за фіранком ранку тихо,

Соплива й хмура, чи на крилах золотих,

Тобі вечірній час нове приносить лихо,

 

Гидка столице, я люблю тебе! Й гидких

Твоїх бандитів, проституток – це ж бо з ними

Я насолод зазнати марив неземних.



[1]Сповідь (лат.)

Попозирайте мüй

старый сайт:
http://gafya.narod.ru/

Дзеркало сайта

http://petrovtsiy.ltd.ua/

Tegs:

русинськи русинські співанки писни пісні фигли колядки, іван петровцій, вірші петровція, іван петровцій біографія, русины народ, закарпатские русины, русины на украине, становище русинів у галичині, галицкие русины, карпатские русины, русины фото, русинське радіо, русины, русини, русинська мова, русинский язык, русинська нація, русинська музика, русинська родина, русинськi співанкы, русинськi стихы, русинська правда, русинская литература, русинська література, русинская поэзия, русинська поезія