МАЙДОРОГЫМ, МАЙРÜДНЫМ:

 

 

Нянькови Юрови (прощüн бы),

 

Мамцї Гафійи (прощена бы),

 

братови Юрови (прощüн бы),

 

сестрї Марійи (прощена бы),

 

сестрї Аннї (прощена бы),

 

сестрї Яринї,

 

братови Васильови (прощüн бы)

 

 

 

 

йсю книжку присячуву

из любовльов! –

Иван, автор

           КІВЕНÓВАНЯ

 

Дайте ми ся ýгойкати! Дайте

Уповісти всьо, што вдну болить.

Рот ми пястухом ни затыкайте –

Всьо най говорить!

 

Видите? – я пóловіньов дышу:

Хмары розганяву в небесах…

Инколи, што думаву – запишу! –

Онь ми – страх!

 

Тїло моє довго пломенїло –

Вшытко воплотило ся в слова,

Котры всьый край вд паскуди удмыли!..

Як им збировав?!..

 

Вхожу в світ русинської державы:

Світло! чистота! и – красота!

Віруйте ми: серенча – ни слава…

Серенча – роботы повнота!

 

 

         АЗ ЄСЬМ РУСИН

 

Аз єсьм русин.

Вто мüй Отиць Всевышньый

Вчинив такыма мойых прадїдüв.

Майстаршому из них овüн повів:

–         И ни проси собі вд Ня живüт пышный!

 

Я начинив народüв шилиякых.

Многым из них дав нараз серенчу.

Та попри вшытко маву добру дяку

Явити май великоє из чуд:

 

Даву я душу трепетну русинам,

И волю до слободы, ги оцїль!

Лем дїла того, вбы вы осягли Ня,

Даву вам у житю май тяжу цїль:

 

Прüйти крüзь хаос етносüв чужинськых,

Крозü страшні зненависть, нилюбов

Мадярську, чиську, руську, украйинську…

И – всокотити чистов свою кров!

 

Я вам дав крыла – світлу фану Трüйцї! –

Вна вас веде до серенчливых днüв,

Кой вшыткы вты, што кличуть ся «арійцї»,

Попрячуть ся уд гордых русинüв!

 

Лем – труд! Робота! Каждый динь – робота!

И лем – любов до свого! Лем – любов!

Най студено вам у мойых высотах,

Айбо в серця м вам дав горячу кров!

 

Нилегку русинам судьбу вбираву!

В нилегкі вас продручуву часы!

Та – обіщаву вам свою державу!

И – чисть серед вселюдської красы!

Мüй прадїдо вслухав ся в слова  Божі,

И вповів свойым голосом мüцным:

– Я, Боже, з Твойыв помочив всьо можу!

Исповнять Божу волю русины!

 

 

                 *   *   *

 

Русинська бисїдо, тебе єдну

Я чуву так, гикой гудáк струну.

Я вижу тя, гикой звіздарь звізду.

Солодку, гикой сонце у меду,

Я пю тебе, ги дїти молоко.

Тебе уд мене вже ни взьме нитко.

 

Русинська бисїдо, лем ты єдна

Стойиш, ги нивбаляєма стїна,

Помеже нас – убленных русинüв –

И – жіванськых вкрайинськых говгірьüв,

Што нам – живым! – серця рвуть из груди,

Бо нас ни бічалувуть за люди.

 

Русинська бисїдо, тобі єднüв

Я присягаву сих страшенных днüв,

Ги курагов, пудняти на всьый світ

Духновичом сяченый алфавіт,

И по Духновичом указанüм пути

З русинськым словом до слободы йти!

 

 

    ЄДЕНАДЦЯТА ЗАПОВІДЬ

 

Ни страши ся быти рýсином! – гласить

Заповідь Господня єденáдцята.

Най нитко в души в тя ни згасить

Вто, што вд Мамы з Няньом починає ся.

 

Видить ся: но, што тото – слова,

По русинськых селах проговóрені:

Казка, спüванка у них жива –

Лем Господь Бог знає коли створені…

 

Тот дарабчик рüдної землї,

Што за рüднов хыжов зеленіє ся…

Попуд стріхы пóтята малі,

Што лем по русинськы розумівуть ся…

 

Ци тямиш, кой быв ись щи дїтвак,

Як вяри сь уд Мамкы всьо узвідовав:

–         По якому вто брынить брындáк

Над біжóлмов у садови дїдовüм?!..

 

– Чію воду из рікы веселка пє?!..

– Тко тото у вóзüр градом грявкає!?.. –

Туй навхтема, што лише де є,

По русинськы душу свою вказує.

 

Ты живеш в русинському краю!

Лем позбав ся утиску прийшляцького,

Й будеш жити дома, ги в раю, –

Заповідь сповняти єденадцяту.

 

 

                        *   *   *

 

Ниє тых слüв, котрыма описати

Мож всьо тото, чим є повсюдно – Бог.

Ввüн быв и є – низримый и крылатый.

Лем Ввüн єден навхтема быти змог.

 

Мы жиєме богато и убого –

Тко як лем годен, айбо куртый час

Судив ся нам, обы спüзнати Бога,

И – божыв мысльов врозуміти – нас…

 

 

         Я СЯ МÓЛЮ!

 

Я ся молю, бо віруву в Бога,

В того Бога, што є в небесах,

Што кров двигать у нашых серцях:

Мы без Нього – ани до порога!

 

В молитвах я складаву хвалы

Всього сущого в світї Творцьови,

Всемогущому Богу – Вüтцьови,

Бо м без Нього безмірно малый!

 

Кой ся мóлю, товды м – Чоловік,

Котрый годен для Бога робити,

Котрый годен молитвы творити,

И у них ся впставати вовік!

 

 

      РОЗКРЫТІЄ НЕБЕС

 

Лілóва буря над зеленым садом

Порозпрягáла золоті вітры:

Фігурні хмары, ги овечі стада,

Плывуть у ритмі буряної йгры.

 

Дощ – вто лише білинькоє мотузя,

Што яже хмару и намоклый сад,

Де на деревах довгоє галузя

Горячüма цюлюнками убсыпав сад.

 

Туй бавить ся краса зеленого з ліловым,

Фігурно білого из мокро золотым.

Коли йсе кüнчить ся – грüм ни вповів ни слова,

Без слüв дрыжать косиць повткрывані роты.

 

Сисе всьо видять наші ясны очи.

Йсї звукы йдуть габами нам до ух.

Понадземнá краса на завтра нам пророчить

Розкрытіє небес, де витать Божый дух.

 

 

                    *   *   *

 

Тко бы ми што ни прикáзовав,

Вбы ýйти, нáйде сто лáзüв

Душа моя многоразова

У тїлї мойüм єдноразовüм.

 

Живу, забывавучи душу.

Май бüлше – вгаджáву тїлу.

Я праведным быти – ни мушу,

Та й грішным быти – ни дїло.

 

Живу… дись так – на серединї:

То погрішу, то ся помолю –

Молитву кажу лем по латынї,

А кить грішу, та такоє вдкóлю!..

 

На старüсть жура серце ми сушить:

Ураг мüй, хоть чорні, а має крыла –

Обы убити мою душу,

Стріляє у моє тїло.

 

И тїло моє єдноразовоє

В земли ся навхтема розпáдує.

А душа моя многоразова

Вже иншоє тїло глядає.

 

 

        ДЇДИКÜВ ГЕРБАРІЙ

 

Удкрый, дїтинко, дїдикüв гербарій,

Поникай што там помеже листкüв

Файнїєся? Некрополь ци глосáрій?!..

Котрый з листкüв скрышився, ци зжовтїв?

 

Увідїла сь? Типир бери у ручкы

Фіялочку, цїнтóрію, люляк…

Як пахне чáбрик – мáтерина дýшка!

Гладýшник – зелемóзинь – ростонáст – чистяк!

 

Там чорнослив ся кличе одоляном,

Там брескиня така, ги й зимозїль.

Там – ливлядь, лýскавиць з опойóм пяным,

Там – ýмыч – кислич – искорник и хміль.

 

Касáтник – сáбельник лежить пиля яглýші.

Там бóжа крóвця – йвáныська трава.

Бульбýк, галáпас пахнотóв ня дýшить.

Там крушинá тüйтакый щи жива.

 

Вдыхай, приникуй ся и серцьом слухай

Всї шумы, запахы и кольоры ростин.

Учýй габý йих щи живого духа –

Сяті йим нáзывкы давав русин.

 

Русинська сила дыше в сьому зїлю.

Русинськый дух живе у сих словах.

И ты, дїтиночко, николи вбы сь ни сміла

Забыти йих, бо в них душа – жива.

 

 

                          *   *   *

 

Живоє всьо у тüм, што прозростало

В земли русинськüв так, ги и в души.

Ты дниска йих очима убыймала,

А завтра серцьом убняти спіши.

 

Спіши свому молити ся. Любити.

Уд смерти всокотити провбалуй!

Кить истинно на світї хочеш жити,

Та годна сь жити лем типир и туй.

 

 

                 В  ОСОЙИ

 

Вставуть туй рано. Пóять худобину.

Врядять ся, и – пилýвуть по дїлах:

Гет из сел иде з них половина,

А половина – туй по роботáх.

 

Гнüй возять на дарáбы, розтрясáвуть,

Пак орють, сївуть, дозиравуть. Жнуть.

Плоды садüв на палинку пущáвуть,

Вина натрощать – вечерáми пють.

 

В говіня – постять, у мнясніцї – йгравуть,

В нидїлю – в цирьков, вать у клуб идуть.

Печи на рüжнах солонину знавуть.

На свальбі – чардаш аттакый утнуть!..

 

Туй жоны круглі – в тїлови! – здорові.

Лице – цвіт: пчолы мед из нього пють.

Вдинь похарять, дадуть іду корові,

Вночи и чоловікови дадуть.

 

Туй люблять ся, цюлювуть ся, лїгавуть

Ни  все на постїль, инколи – в траву.

Вто чинять, вд чого дїточкы бывавуть,

Бо лем зза того досьü щи живуть!

 

Бріхньов красивов очи вам заслїплять,

Бріхньов, де ни навхтема розум – пан…

Хоть – книг ни пишуть, та й – скульптур ни лїплять,

Завто – ідять пасулю и токан.

 

 

                  *   *   *

 

Хóжу, брóжу по селóви –

З краю в край туй чистый рай:

Оспüвав його Попович,

Змальовав його Бокшай.

 

Слово, фарба світ сись стрóять,

Звук музычный світлом йде…

Кить ни были сьте в Осойи,

Та ни были сьте нигде.

 

Туй фаттьове, ги дубове,

Туй дьüвкы, ги косичкы!..

И лем я в тяжкі оковы

Заковав свої думкы.

 

Вє ся, бє ся в серци слово,

А ни квітне – хоть вмирай!..

Айбо што?! – я – ни Попович…

Айбо што!? – я – ни Бокшай…

 

 

                  *   *   *

 

Все м пиловáв ся, все м спішив,

Ни личачи рокüв и днüв.

Ни маву радости в души –

Видав я дуже постарів.

 

Мені вже дивять раз по сїм –

Туй нидалеко й сїмдесят.

Ни впознаву вже свüй Осüй,

В якому м быв сто лїт назад.

 

Май рüдных Смирть забрала гет,

Й мене вже скоро забере.

И лем тому, што я – поет,

Имня ми довго щи ни вмре.

 

 

                *   *   *

 

Сам я ýйшов з Осóю,

А в Осüй ня несли…

Што по смерти я стóю?!..

Ци м штось стóйив колись!?..

 

Жити думав им – довго…

Пуд тот дух им – умер…

Всьо в руках є у Бога –

И давно. И типир…

 

 

                            *   *   *

 

Кить спряче ся в кóнарях, вижу впüвока

Русинськоє потя, што зве ся сорока.

Вто потя валовшно новины носити,

Лем иппен ош йих ни валовшно чинити.

 

Из чорнов коров, узимі – никрасиво,

Русинськоє дерево кличе ся слива.

Кой сливы пристигнуть, печуть из них фанкы,

Домак перестиглі идуть на сливлянку.

 

Бывало, кить в ниї поріжу ся – реву,

В русинську траву на имня костерева.

Улїтї, кой нїшто корові вже пасти,

Треба лем дараб костеревы напасти.

 

Николи ни быв и нигде ни є паном

Русинськый фаттьüв, што го кличуть Иваном.

Вто так было досьü. А днись – вать николи! –

Русинськый фаттьüв став газдом свої долї!

 

 

                *   *   *

 

Горы злїва, горы справа,

Меже нима – пішачок.

Пішачком аттым звивавым

В постолах йде дїтвачок.

Дїтвачкови сонце світить,

Лист на корчиках шуршить,

Скомче вітриком го лїто,

Потятко над ним летить.

 

Дїтвачок збирав бы грибы,

Та бойить ся йти в корча –

Шилияка там галиба

Щи напудить дїтвача.

Ввüн из домü уйшов рано,

И вже чує – зза дерев

Кострубата босорканя

У тайстря го забере.

 

Сонце дюгнуло ся в горы,

Загубив ся пішачок.

Босорканя уйде скоро

И подасть свüй голосок.

Час бы йти домü, дїтваче,

Най без грибüв, та – цїлый…

Я, старый, за дньом тым плачу,

Хоть ни плакав им малый.

 

 

                         *   *   *

 

Коли давно щи была в нас корова,

Йüв было Мóнція имня.

Я сам ї на толоку поганяв,

Де костерéва зрóсла превысока,

 

Де цїмборы ся бавили у ножик,

Авать ся кóцкали камінчїком гладкым,

Вать клáли вгинь, и вдгóрі вив ся дым

На вты страшилища похожый,

 

Што м знав за них из дїдовых казок,

Онь им вночи бояв ся уйти з хыжі.

А вдинь тото быв дым, што небо лиже,

И вдгорі досягає до хмарок.

 

А я иннись вже тяжко досягаву

Путями памняти до того дня,

Кой первый раз им ýлїз на коня.

Лем як носив ня по толóцї – памнятаву.

 

А Мóнція ся пасла, гибы нич

Довкола ся такого ни вдбывáло,

Што пак навхтема в памнять ми запало,

Айбо того ниє вже – як ни клич!..

 

Товды  и пса сьме мали, ймня му – Дýнчі.

Ввüн на толоцї ми корову завертав.

Кить видїв мыш в норі, та гавкотáв –

Хоть и ни злый, та дуже быв гавкýчый.

 

Корова у нас была сивовата,

А пес – жовтявый… Но, а за коня

Ни впстало нич у памняти у ня,

Лем: кить лягав дись – сил ни мав устати…

Инниськы сам я тяжко уставу.

Най тяжко, айбо радо споминаву

Як на толоку я корову заганяву,

На сонїчком пропечену траву.

 

Я вижу пса, што бігать и гавчить,

Коня, што льüг и ни бирує встати.

Лем сонце в небесах ни годно стати:

Плыве помеже хмар – в иннишньый динь спішить.

 

 

СПÜВАНКА ЗА ВТО, КЫМ Я БЫВ

 

Ги бызливоє лошá,

Нóсить удуріло

Молода моя душа

Престарóє тїло.

 

Часто динь тїряву я,

Вбы литїв, ги хмары.

И тому ни знаву я

Юноша м, ци – стáриць.

 

Вижу – доста м довго жив.

Та – щи хочу жити.

Хоть ни мало я робив –

Бüлше бы робити.

 

Перехожу земный срок

Доста серенчливым:

Цюльовав им жüночок,

Палиночку пив им.

 

Мав им файных цїмборüв,

Урагüв – щи лїпшых.

В половени м ни згорів –

Пóловенив дышу!

 

В динь всесвітнього дощу

Ни втопила повінь.

Дивну музыку м учув

У русинськüм слові.

 

В світї вижу файнотý,

Файнотý лем чуву.

Я у спüванку просту

З серця душу вдýву.

Вбы м напóслїд ни забыв,

Я ся вам покаю:

До половкы м Авель быв,

До половкы – Каїн.

 

 

СПÜВАНКА МАЙСЬКЫХ ДНÜВ

 

Ярює ярньо яра ярь,

Маює майськый май:

Звіздує звіздяный звіздарь

У небесах каммай!

 

А нüч нüчна ни має нич

Обы горів огинь –

Лем сонцьом небо закосич

И ся розыллє динь!

 

Динь ни єден, ай многі дны.

Гий, што за дны стоять!

Ги в минї кров – усьый збісный! –

Цвіте й щебече сад!

 

А ты што чекаш? – Ни чекай!

Ай сам иди ид ньüв –

Люби її, бо бüлше – знай! –

Такых ни буде дньüв!

 

 

               *   *   *

 

В небі хмара, ги звірятко,

Місяць ся сміє.

Де ты, моє серденятко,

Де типир ты є?!..

 

Чуєш спüванку русинську? –

Спüвать ї звізда!

Я тебе всьый динь инниськы

У селї глядáв…

 

Ни зустрів им тя до ночи

На пути былüв…

Я з звіздов спüвати хочу,

Лем ни маву слüв –

 

Де слова вты, вбы сь учула,

Як мене болить?!..

В небі потятко уснуло:

Ни паде, бо – спить.

 

Я ни сплю – я годен впасти

В смирть ищи до дня…

Лем у твойüв, мила, власти

Оживити ня!

 

 

МАЙ ФАЙНА ДЬÜВОЧКА З СЕЛА

 

Май файнüв дьüвочцї з села,

Што й рóдила ся там,

Онь кüлко в ня в души тепла,

До цяткы всьо уддам.

 

Хоть много файных дьüвочок,

Та мила лем она –

Якоє личко! Голосок!

А óчок теплинá!

 

Коли й куды бы м ни пüшов,

Таку ни ввижу зась:

Моя душа з її душов

Сердечну мавуть зязь.

 

Хоть сигіняшноє вбраня,

Та як в ньüм она йде!

Ги пóтятко-ластüвиня,

З собов мене веде!

 

И я иду – за нив иду! –

И вже близькый тот час,

Кой вєдно відїти будуть

Навхтема обох нас.

 

 

   СПÜВАНКА ЗА АННУ

 

Кой сам из свойыв самотóв

Учора м ýпив файно,

Пак Бог так дав, што вєдно м быв

Из жовтокóсов Аннов.

Ни ликовав голодный так,

Кой в пустї трáфив манну,

Ги я, кой спив медовых благ

З челленых губок Анны.

 

Най владарює по світах

Діктатор окаянный,

А я – лем вбы м мав у руках

Пахкоє тїло Анны.

Фотомодилї, артісткы

Най крутять легкым станом,

Лем я вбы м ни впущав з рукы

Сятоє тїло Анны.

 

Такых фігур ни знав «Плебой»,

Ани французькі Канны…

Та й я товды лише герой,

Коли цюлюву Анну.

Нас, ноче, вкрый свойым шатром,

Сятыми осїянным,

И дай ми янгола перо

Вбы описати Анну.

 

 

ПОСТКРІПТУМ:

 

Най за любов осудять нас

Довічно, нивблаганно!..

Хоть заздрüсникüв озьме фрас,

А я иду до Анны.

Вбы, ги у казцї, ци в кінї,

Ткось дав ми три жаданя,

З ушыткых трьох требá менї

Лем – Анну! Анну!! Анну!!!

 

 

        НАД  РІКОВ

 

Ріка йся иппен сяк текла,

Кой я уєдно з ним былá.

Цвіли косіцї, світ яснїв,

Ввüн за любов казав менї.

 

Кориблик з неба нам спüвав,

Плывли хмаркы над морьом трав,

А ввüн ня брав за пличї,

Й казав ми файні ричі.

 

Дрыжав пуд вітром каждый злак,

Закрыв листками очи мак,

Кой цюльовав ня в губы –

Ввüн быв ми дуже любый.

 

Сїдало сонце, вичüр гас,

Й чинив ся ош ни видить нас

Дубочок шелеснатый,

Што в тимінь ся запрятав.

 

Уд того дня прüйшли рокы.

Мы розыйшли ся у бокы…

Сама я стою над ріков,

Што понесла мою любов.

 

 

                  МАРІКА

 

Она тота, ид кóтрüв йдуть косіцї,

Ни боячи ся, ош изóрве йих.

И лáщать ся ид ньüв, д мойüв Маріцї,

Но, а Маріка читать йим мüй стих.

 

В косицях и стихах ялó бы было жити:

Пуд корч горгіны сїсти в пüзный час,

Маріку обома рукома оповити,

И цюльовати ї за разом раз.

 

Я люблю тя, Маріко, чуєш? – люблю! –

Вто я вд тобі косіцї заганяв,

И вни ня слухали… Ай лем ся гублю

Сперед тобов – де бы м тя ни стрічав.

 

 

                       *   *   *

 

Засливівуть сливы и дичкы здичівуть,

Небо зчелленїє ся домáк.

В звіздах буде стýдїнь – звізды пожовтївуть,

А хыжі укутать склизлый мрак-мокляк.

 

Ты ни знала досьü што такоє осїнь –

Ты и влїтї жила, ги в яри!

И задармо вд сонця теплоты щи просиш,

Лем кить хоч уд мене – нараз ї бери…

 

 

                 *   *   *

 

Середина осени – октовбер

Розылляв послїдньоє тепло.

В тінь уд сонця вітер гет собов вер,

И блаженство з неба потекло:

 

Пáнтликами лучикы сонцьóві

Сповивавуть золоту траву,

Потüчками зрілої любови

Ллють ся мої чуства наяву.

 

Чуву, ош усьо в менї дозріло

И хüснавным чинить ся мüй труд.

Взьму ся сміло за любоє дїло,

Сміло го уддам на люцькый суд.

 

Дáвного ни впóзнати днись в менї –

Быв колись лынгарь, а став – трударь:

Най мої стихы – плоды осїннї,

Айбо як в них дзвüнко дзвонить ярь!

 

Я дüйшов в октовбрї середины,

А в децембрї дüйду до кüнця:

Всї стихы, ги золотисті вина,

Серенчливо дüпю до динця.

 

 

    В ЛЮТЫЙ ВІТЕР

 

Лютый вітер децембрóый

Стýденив убняв дубровы,

 

Уповив страшенным ревом,

Гикой дзиндзилї, дерева.

 

Лютый вітер, многокрылый,

Уд дерев удбирать силу:

 

На ялицю ляже хмара –

Вд хмары ламле ся конáря.

 

Лютый вітер люто лїтать –

Снїгом путь менї замітать.

 

Айбо я ся му ни кóрю:

Йду й на нього ся ни творю,

 

Бо ми душу думка гріє,

Ош увижу ся з Марійив!

 

Вітер – злый, я – терпеливый,

Путь – вд любови! – серенчливый!

 

 

СПÜВАНКА ДЇЛА МАРІКЫ

 

Най велика студїнь – пецигáн.

Та до того што ми, кить я – Йван.

А моя фрайирка – можголá –

Всю роботу переробила.

 

Мéчеме ся снїгом у дворі.

Ни заходять в персты зáпарї,

Бо гурчить горяча в жилах кров,

А из пуд петéчя бє любов.

 

Ий бо я тя люблю, Маріко,

Уднидáвна, айбо – довіку.

Полюби, Маріко, люби ня,

Файного фаттьова – лигіня!

 

 

                    *   *   *

 

Тко тобі дав тüлко власти,

Што лем вздрю тя, и – без слüв! –

На колїна хочу впасти

Сперед тебе, и – єднüв,

 

Лем тобі єднüв казати,

Як ишов им крозü вгинь

Чуства смертної утраты,

Бо – минав без тебе динь.

 

Я типирь ся горну д тобі,

И ты видиш – сыпонить

З тої половіни – попіл…

Айбо й попіл тот – болить!..

 

 

           *   *   *

 

Слово ся твоє світило,

Гикой роса в бутонї.

Ты ми д чолу дотулила

Теплу твою долоню.

 

Навіщовáло розлуку

Тихоє слово смутку.

Чуву смертелну муку,

Де сь дотулила руку.

 

Нашто сисе сь учинила? –

Вбы ся зо мнов розстати?!..

Ты и в розлуцї милов

Мусиш менї ся впстати…

 

 

              *   *   *

           (з Єсєнїна)

 

Ты вповіла, ош Саадї

Цюльовав лем у цицькы.

Зачекай лем, бога ради,

Буду й я колись такый.

 

Ты вповіла, ош в Коранї

Пише ся – врагóви мсти.

Но, пак айбо я з Рязанї,

Де бы м знав законüв тых.

 

Ты спüвала: «За Євфратом

Ружі лїпші, ги дьüвкы».

Кыдьбы быв бы я богатым,

Скалав бы м другі спüванкы.

 

Я порізав бы вто квітя –

Тко бы вд того спер мене? –

Вбы сь была май файна в світї

Лем єдна ты, Шагане.

 

И ни пужай Магометом –

Што менї його запрет?!..

Кить ся вродив им поетом,

Та й цюлюву, ги поет.

 

 

СПÜВАНКА ЗА ЦЇЛИНУ

 

Ци зорáли – ни зорáли –

Зимлю всю попродавáли,

И тому у наші дны

Дуже мало цїлины.

 

А у нас попиля хащі

Цїлины ся впстав дарабчик.

Мала гадку я єдну –

Тко вту вломить цїлину.

 

Мала м хлопця-дїтвачину,

Повела м го пуд хащину,

Указала м: – Туйкы здри –

Цїлину сисю ори!

 

Айбо як йому орати? –

Ниваловшен плуг запхати

У солодку и масну,

В нипробиту цїлину.

 

Я прüгнала кавалїря,

И доднись нияк ни вірю,

Ош дись є такый фаттьüв,

Вбы вто дїло учинив.

 

 

                     *   *   *

 

Любове, як ня ты вфаралловáла.

Хоть и до днись им затямив:

Цюльованя всю нüч было ми мало –

Як я любив!

 

Дьüвчат и жüн нифайных я ни відїв –

Ани єдну м ни пропустив!

Жаданым гостьом быв я у сусїдок –

Што м там творив!

 

Кой на красу жüночу позираву

У днишнї дны,

Уже лем жадно слину промыкаву –

Сумный.., пüсный…

 

 

                          *   *   *

 

Достойинства чилянника – дїла

Тоты, што йих валовшен учинити.

Я всьо тямлю: щи сила в ня былá,

Лем треба было мало менше пити.

 

Гуляти было треба з головов,

А не по дурости житя пустити.

Кым быв я, кой им стрітив ся з тобов?!..

Тко знав, ош вд тої стрічі будуть дїти!?..

 

Типирькы вто называть ся – сімя.

Хоть я став удüвцьом – живу без тебе…

Най уднидáвна пити лишив я,

Гуляти лишив… – Та кому вто треба?!..

 

Я став порядным. За мої дїла

Нитко ни вповість, ош они – достойні.

Без серенчі м. Та й сила утекла…

Тко я типирь? – Битанга богобойный…
СПÜВАНКА ЗА ЧЕСНÜСТЬ

 

Я свою половину

Точно маву уд Бога:

Сперед нив им ни винный,

Та й сам ни ношу рогы.

 

Копійкы, што йих маву,

Заробити щи можу:

Гроши ни позычаву,

Айбо й сам ни попрошу.

 

Ни слуга им никому,

Й сам слуг я ни маву.

Твоє – най йде по твому,

Моє – сам вбараняву.

 

Я сумный, ци шаленый,

Туй – кому што до тóго?!..

Бо кить нико за мéне,

Та и я – ни за кóго.

 

 

           ВАРЫСЬКІ  ВЕНЕРЫ

 

Уповіш ми, як им годен быти мýдрым,

Кой на йих тїлá пüздрю крозü шовкы:

Ходять тóчні персонажі з Камасутры,

Просто – варыські Венеры – дьüвочкы.

 

Я дуріву, вбы ня Бüг, домак дуріву,

Кой пüздрю на туго вбтягнуті зады.

Побіжу за нив, ги пес, й тüйтакый выву:

Кüлько рокüв бы м ни мав, я – молодый!

 

Пиля ниї скачу, ги збісный чїковик.

А она ся чинить, ош ни знає нич

Нашто бігать пиля ниї сись фаттьовик,

Тарканистый хвüст розпущать, ги павич.

 

Розуміву, ош я – жертва у гетеры,

Не лем я – тüйтакый каждый файный хлоп.

А кой ми пуддасть ся варыська Венера,

Та товды вже после нас хоть и – потоп!

 

 

                      *   *   *

 

Коли давно дьüвкы менї давали

Свої серця, я ймак ни торговався,

Бо вшыткы сьме товды цїну йим знали –

Рубиль и двадцять.

 

Я гривню двадцять дав бы м хоть и нараз,

Айбо инфляция грызе иннишнї гроші.

Та попри вшытко є щи й инша кара –

Вже ни давуть…

Та я й ни прошу…

 

 

ШЕСТА ЗАПОВІДЬ

 

Худа, суха, потлива, блїда,

Нифайна тыв нифайнотов,

Коли никотрый из сусїдüв

Ид ньüв бы й плáтно ни пüшов.

 

Дияволу дала бы душу,

Най убдарýє сренчив,

Вбы шесту заповідь нарушив

Ткось – туй – из нив!

 

 

                   ЧОТЫРИНКА – І

 

                          *   *   *

Нич пüллого ниє в бетярствя и лынгáрстві –

В них дыше истинна любов:

Села русинського прекрасноє курвáрство

Розогріває в жилах кров.

 

                          *   *   *

Дьüвочко файна, ты серце вд ня вкрала,

И, як лем хочеш, так ним володáриш.

Айбо вповім: серенчї бы сь ни мала

Хóтячи вкрасти мüй будїлáрош.

 

 

                         *   *   *

– Як заздрüсникüв зграю вглáю врáжу? –

У дїда звідаву, што вже нимало

Навідїв ся в житю. А ввüн ми каже:

–         Роби так всьо вбы завідїли й дале.

 

                        *   *   *

Я жив нидовго… Айбо м відїв

Зачаток плоду, слїд гнитя…

Люди – у щастю ци у бідах…

И м полюбив втовды житя!

 

 

              БУДУ МАНАХОМ

 

Кой им файно пофрайирив, полынгáрив,

Потоптав, ги чудо-цвіту, дьüвочок,

Кой им в битках ни єдного в пысок вдарив,

На свальбинах ни єден погар промок.

 

Кой по світу м находив ся до втруцáчкы,

Через потüк ни єдну вломив им бирь,

Удказáв им ся уд злóбы, уд гарнáчкы,

И рішив им ся пüти ув манастырь.

 

У майстаршого манаха прийму пóстриг,

И манашеськоє вдїву убраня.

Най нитко ми там ни каже обы м пóстив –

Ни буду порзнóго істи ани дня.

 

Я молити ся там буду на колїнах.

И поклоны буду бити до землї.

По газдüстві манастирськüм вшытко вчиню.

И ни буду в голов брати мыслї злі.

 

Я – манах. А йсе для мене много значить –

Вчиню вшытко вбы ми всохла тота плоть,

Што уд жüн чогось порзнóго карандáчить,

И по світу розсыпає єдно зло.

 

И товды менї дозволять сповідати

Не лем грішникüв, а й – грішниць каммай злых.

Буду легко я гріхы йим утпущати,

Бо щи й сам иннись им серед аттакых.

 

У манáшестві ся я наманахýву,

Ги сятый, у каждоденных молитвах!..

Ай лем докü йсе нитко ни знає и ни чує,

Прüмкну палинкы и – пüду по дьüвках!

 

 

           *   *   *

 

Живу та й живу собі,

И доста м уже звык,

Ош пиля мене бüлше

Мертвых, ги живых.

 

Живу та й живу собі…

А мüг им жити – тобі…

Лем ты пüшла вд иншому,

Што мав серенчу в судьбі.

 

Живу та й живу собі…

А мüг им жити – усїм…

Кыдьбы ни чорт самолюбія,

Што ми в души засїв.

 

Живу та й живу собі…

А кыдьбы быв им – ни жив?!..

Пив, гуляв, лынгáрствовав… –

Такый, ги вшыткы, м быв.

 

 

                ТРИНКА

 

                  *   *   *

Ты ся мóлиш, молиш й дóсьü!..

Прошу тя – ни будь слїпа:

Вто, што ты уд Бога просиш,

Мош просити уд попа.

 

                 *   *   *

Легко збити ся з путя

Тым, тко рушать у житя.

Правда, в тому случайóви,

Кить они йдуть по путьови.

 

                 *   *   *

Мене вже никому ни ймити

Ни днись, а ни в ближных часах:

Я бüлше ни хочу жити –

Я топлю ся в небесах.

 

 

      НОЧНЫЙ НИСПОКÜЙ

 

Нüч. А я в хыжи сижу сам-самéнный…

Всї, кого мав им у дїтинстві – сон? –

Нитко из них ни чекать вже на мене –

Вни перейшли за зéмный рубікон.

 

Товды у чому смысл житя земнóго?

Кой мав им всьых – ни думав им за вто.

Й лем нынї, кой ни маву вже никого,

Ни йде ми з гадкы рüдноє гнїздо –

 

Вта хыжа, у котрüв ходила Мамка…

Там Нянько быв єдинственный – газда…

Браты и сестры – были… Днись нивтямкы

Коли и як вни ýпали з гнїзда…

 

Типир я – сам. Для кого – я и – докü?

За вызором – нипüзнані світы.

Переливаву спокüй у ниспокüй…

А небо сыпле звізды, ги хресты…

 

 

СПÜВАНКА ЗА БЕЗСМЕРТНÜСТЬ

 

Нич ся ни минать задáрьмо:

Час, а житя в ньüм – каммáй:

Кажуть: судьбу, авать – карму

Хоть бы сь ни хóтїв – приймай!

 

Сам я ни знаву удкóли

Вшытко, што м порозумів,

Тїло розрывать бóльом,

Душу ввергає в гнїв.

 

И призираву типирькы

Што й де на часу ріцї:

Бüль собі плавле звирьхы,

Гнїв гуркотить по динцї.

 

Вто, што горі – ни загойиш.

Вто, што дольü – ни вгасиш.

Кить годен ись – ходиш геройом,

Ни годен – ги кóвдош, сидиш.

 

Минать ся час, а з часом

Втїкать живüт люцькый –

Уд смерти ни бывать спасу…

Безсмертнüсть? – Пусті байкы…

 

 

              *   *   *

 

Тото, што Час

Убивать нас,

Мы дуже добре знаєме.

Лем вбы ввüн – фрас! –

Ся вд нас ни спас –

И мы його вбиваєме!

 

 

             *   *   *

 

Я жив. Я мав сімю.

Типир – ни маву.

Я пив. Типир – ни пю –

Страдаву.

 

Быв Няньо й Мама в ня,

Браты и сестры.

Тко йих уд ня удняв?

В души – перéстрах…

 

А де моя жона? –

Рокы лежала,

Бо была битїжнá…

Й її – ни стáло…

 

Гий! В чüм житя секрет,

Його хüснáвнüсть?!..

Смирть ходить, ги скелет,

Сміхує з нами…

 

Кить я йих ни тямлю,

Мене тко втямить?!..

Ты – любиш… Я – люблю…

Вмер – всьому – амінь.

 

Бог много менї дав,

Бо жив им – довго.

Тко й де вто записав?

Ниє – никого…

 

 

               *   *   *

 

Я є – народ. И я живу

Нищáсно, сигіняшно:

Я – чилядь, што ість лем траву,

В хворотах вмирать страшно.

 

Я – серенчливый… лем – у снах,

Бо каждый динь – голодный…

Є чилядь – дуже битїжна,

А йти в коргаз – ни годна.

 

Я є – народ. А што – народ

Аттому говгірьóви,

Што свüй коштіль и свüй завод

Вчинив на нашüв крови?!..

 

Здрю як парламентськый говгірь

Стоптáв закон звірино –

Куды ми втїкнути типир

Уд тебе, Украйино?!..

 

Вбы мош, та бы м на пличї взяв

Усю Русь Пüдкарпатську,

Й понüс туды, де Бог бы дав

Нам вшыткым цятку щастя.

 

Лем нашто край лишати мüй,

Пуддáти ся обмáну?!..

Най прийшлякы идуть домü –

Вкрайинце й галичане!

 

Кой пüдуть гет – догдаєдéден! –

Всї галицькі паскуды,

Свобüдно заживе русин,

И серенча в нас – буде!

 

 

    РУСИНСЬКІ ШТЫРІЇ

 

Сусїд ми завісив ся на городинї –

Мóтуз му шию онь перервав.

Сонячный динь быв на Украйинї,

В радійи файно Попович спüвав.

 

Дїда старого за кражу имили –

Істи ни мав што, сигінь, та крав.

Сонце світило Вкрайинї милüв,

Парламент в Кыйові голосовав.

 

Вродила дьüвка тайно дїтину,

И – задушила… Бідна… – сама…

Динь фестивалю быв на Вкрайинї –

Сам прізідент в ньüм участь приймав.

 

Брат убив брата – пяні, ги свінї! –

Вба без роботы… – тко всудить йих?!

Динь низалежности быв на Вкрайинї –

Поет во ї славу написав стих.

 

Няньо лишає жону и дїтину –

Йде за гатара – вбы штось заробив…

А Бог бы побив сяку Вкрайину!

Ни пüбє Бог?..

Ты, русине, бий!

 

 

                     *   *   *

 

Кой дїточкам ниє ся в што одїти,

Кой місяцями хлїба в них ниє,

Йим мýсай вту Украйину любити,

Што жити йим по люцькы ни дає.

 

И тко бы, де и кüлко ни дüймáв ня,

Ош русин є украйинцьови – брат:

Украйина – паскýдна босорканя,

Што поідає голых русинчат.

 

Косичко моя! Рýсинська дїтино!

У серце спряч! навхтема ся навчи:

Лем кой будеш слободна вд Украйины,

Лише товды зазнаєш серенчі!

 

 

        ВЕРТАНЯ

 

Тьма рокüв пронесла ся…

Вижу – ни так я живу…

Кить житя ни вдалося,

Кажуть: – Пüчни сперву.

 

И я, такый, ги єм им,

Спущáву ся в глыб часüв,

И там, де была темінь, –

Світло прожитых рокüв.

 

Што? Чим? Як? – починати?

Ци – ткось за ня пüчне?

Никать на мене мати –

Ни впознає мене.

 

Няньо прохóдить мимо,

Брат – ни слова в отвіт…

Як тото я, низримый,

Ступив у рüдный світ?

 

Сéстро, ты што там шиєш?

Ни молода – мала…

Де твüй рубиць на шийи?

Ты щи ся ни вддала?

 

Четверо – твої дїти –

Ци йих ищи ниє?

Ты – чоловіком бита?

Ци тя уже ни бє?

 

Вд Мамы и Няня старшый,

Я йих словом задїв:

– По похоронах вашых

Вы такі молоді…

 

 

Хожу в роках бывалых.

Спокою – ани цят! –

Вже ми йсе навновáло:

Йду у свüй час – назад…

 

Як уже м жив – так жив им…

Най ся житя ни вдало…

Нашто ми быти щасливым,

Кить щастя ня убыйшло?!..

 

 

                НЕКРОЛОГ

 

Я відїв як вмер динь, кой сонце сїло

За горы, што умерли в темну нüч –

У мене на руках лежало тїло

Низримоє й нивáжачоє нич.

 

У теміни м ни відїв нич живого.

Ни віровав им, ош я – ниживый.

Кой всьо мертвоє – нич ниє страшного,

Хоть мовчкы будь, хоть з упырями вый.

 

Я відїв смирть – з удкрытыма зубома

Ушытко промыкала, што могла.

У тинитові м чув ся, гикой дома –

Покрüвцьом на ня мертвота лягла.

 

Я відїв кониць світа – безтїлесні

Там тїнї ся молили, ци кляли

Того, тко йих в житю вбманув облесно,

И йих мертві тїла в гробы лягли.

 

Я відїв много. Врозумів им мало.

Туй вшытко єдно: тко в тя – втиць, тко – сын.

Лем дух думкы тїлесні ни лишали:

Я и по смерти чув, ош я – русин.

 

Там, де ся небо из землив бороло,

Де смирть чинила чорну мертвоту,

У пекло м вер написаный некролог,

И врозумів, ош вчиню штось и туй

 

Такоє, што є русинам хücнавно:

Зязáв им язанку пекелных й райськых сил,

И вер на зимлю – там ї взяв мüй правнук

И чинить вто, што я нидочинив.

 

 

     ФЕРТАЛЬ ЧАСУ

 

Дуже пересычено и вяло

Вичüр ся опущать на село.

В церкви до вичüрнї ся упстало

Рýно фертáль часу, й, ги на зло,

 

Авать на серенчу: двирї вткрыты

В Церкви – тко лем хоче, най иде.

Тот, ко має з Богом говорити,

Молитвы до Нього напряде.

 

Гóлосно удáрив дзвüн церковный:

Щи є ферталь часу – поспішіть! –

Зайде в цирьков ткось сятый, духовный,

Авать зайде – злодїй и бандіт…

 

 

                       *   *   *

 

Я ни пилýву ся никýды, бо я всяды

Уже ся запоздив – лишила ня

Кішáссоня Серенча товстозада –

Ни мала часу вчути ми й имня.

 

Дись там уже Смирть держить косу остро,

Лем я д ньüв ни пилувучи ся йду –

На світ я дниська позираву просто:

Ни вижу Гораздý, та й ни виню Біду.

 

Біда навчила ня ся радовати всьому,

Што сигіняшнüв чиляди дарує Бог:

Де маєш впасти – пудстели собі солому,

А впав ись – сам устáнь! – не жди вбы ткось помог.

 

И, ни пилувучи ся, цáбай дале,

Вбома здрячками здри на Божый світ.

Й никому ни кажи, ош жив ись дуже мало,

Бо в сьому світї меншый вд всього твüй живüт.

 

 

                 *   *   *

 

Я памнятаву файну днину,

Кой в нашüв хыжи за столом

Всїдала ся уся родина,

Щи й доста тїсно нам было.

 

Та тко на вто товды творив ся –

Сидїли сестры и браты,

И Няньüв-Мамин голос лив ся,

Ги в горах потüк золотый.

 

Мы іли – пили – щебетали,

Єдно другого дразнячи…

А дале – зза стола сьме встали…

А дале… што было й за чим?!..

 

Гикой бы йшли наперегоны,

Летїли за ночами дны…

Тяженні похоронні дзвоны

Трощили наші файні сны…

 

Де Нянько? Мамка? – В тинитові…

Браты и сестры – иппен там…

И я туды вже йти готовый…

Єден, ги перст. У хыжи – сам…

 

 

СТРІЧА З ВАЛЕНТИНОВ

 

Я відїв тебе. Відїв! Ни у снї

Я говорив з тобов.

Лем што казала ты менї,

Я всьо забыв.

 

Там, на Калвáрійи, горі

Твоя могила.

А ты зо мнов туй, у дворї,

Днись говорила.

 

Без тебе йде моє житя –

Бüль каждоденный.

Я часто думаву за тя.

А ты – за мене?

 

Житя – вто кываня? Слова?

Думкы – про тебе?

Я тя у зимлю закопав…

А ты – на небі?!..

 

Кить є там рай, та ты – в раю! –

Я твердо знаву.

Бо в пеклї – в нашому краю! –

Я сам бываву.

 

Мы жили вєдно у любви –

Лем было жити.

Та ти завáдив смерти змий

Дїти вшорити.

 

Я, Валентино, йих шорю,

Чиню, што можу:

И чесно чиню, и дурю –

Онь лїзу з кожі.

 

Я з честив тя похоронив.

Мене – тко спряче?!..

Бо и над мойыв головов

Вже ворон кряче…

 

 

          *   *   *

 

Я бы м хотїв на світї

Жити так, ги жиє

Сонця лучик улїтї,

Што житя всьым дає.

 

Я бы м хотїв хосенно

Жити куртый живüт,

И в дїлах каждоденных

Свüй утвердити хüд.

 

Я бы м хотїв умерти

Така, ги вмирать роса –

Из травы слїд свüй стерти:

Всьо –живе!.. Я вмер – сам…

 

 

                  ДУБ

 

Судьба-розбüйниця взяла

Вітрüв у цїмборы,

И дуба-фйóтола знесла

З высокої горы.

 

Дуб лем рости розпочинав –

Нüс кóнарї в вирьхы.

Кой грüм на нього розтирьхав

Тяжкі свої тирьхы.

 

Кому смирть дуба на хосен,

Што згнив серед косиць?!..

Стою сперед горы єден –

Чекаву свüй кониць.

 

 

          НА ПОРОЗЇ СМЕРТИ

 

Докü щи ходиш по земли – видять тя люде.

Кой будеш лежати в земли – сам будеш.

На земли ищи видиш небо, дощ чути,

А пуд землив хыба лем червак тя

годен за перст утнýти.

 

И тому докü слово «живый» щи ся вд тобі прикладать,

Будь дыханію каждого божого созданія радый.

Кить тя путь вфаралловав, на кáміня можеш присїсти.

Кой закüнчиш роботу – рукы помый – иди істи.

 

Айбо кить йсе житя домак тя уфаралловáло –

Што бы ти в рукы ни йшло, ушыткого буде мало,

Ушытко буде ни вто для серця світу запертüм.

Иппен сися пасочка світла и зве ся порогом смерти.

 

 

                 *   *   *

 

Я віруву, ош скоро вмру,

Бо довго жити,

Вто, ги страпáчу на вітру –

Скрипіти й гнити.

 

Я віруву, ош прийде смирть

Паскунным кипом –

Я оглашу всьый живый мир

Послїдным хрипом.

 

А дале – двирї в нибытя,

Й слїд мüй – зчорнїє!

Всьо! – дофайнїло ся житя! –

Смирть – ся файнїє.

 

 

ЧОМУ СЯ СЕРЦЕ РОЗÜРВАЛО

 

После смерти ниє каятя.

Ни страшить русина смирть убога:

В ритмі чардаша скаче житя

По русинськых дорогах.

 

Море бід на нас гонить габу,

Што нас топить попуд лиха берег.

Я ни знаву тко ýбрав судьбу

Вту, што стала житю напоперек.

 

Уповіш ми, што значить слыза

У житєйськüм страшнüм океанї?

Ты – руснак – ищи нич й ни казав,

А тобі вже в лице летить камінь.

 

Вбы сь мовчав – говорити ни смів!

А кить вповіш, та лем – по вкрайинськы…

Маву рот – повный русинськых слüв…

Маву серце – розüрвато дниськы.

 

 

УЛИЦЯ ДО ТИНИТОВА

 

Улиця – ги улиця. В цвіту

Над шанцáми кóрчї и дерева.

Вдинь – свою докаже правотý,

Уночи – страшного повна рéву.

 

Што дись є май правоє, ги путь,

Котрый нас веде до тинитóва?!..

Вдинь – по сьüм путьови люде йдуть,

Уночи – изїсти нас готовы:

 

Чорні псы, мачкы, босоркуны,

В цуравому плáтю босорканї,

Нидонóскы, мыши, пацкуны,

Упырї, намісячникы пяні –

 

Улицив сив бігать, ги збісна,

Живнüсть, што живе из тинитова –

Чорт из пекла йих сюды загнав

Пужати нас пуд нüчным покровом.

 

Так нас пужавуть, што стыне кров:

Спрятали ся в темінь, и – чекавуть…

Я вже ид ньüв близько пудыйшов,

И – на вшытко очи закрываву…

 

 

ПОХОРОННА ПРОЦИСІЯ

 

Я знаву тко й што буде говорити,

Коли ня повезуть у тинитüв:

Йолáнї доста пысок утворити,

Упóвість де май файный виндиглüв,

 

Ферко – за вріхы, а Митьо – за сливы,

Марія – за корову нидüйнý,

Тямить Юрко якый быв сренчливый,

Кой дїдо му вüх казку за войну,

 

Тко й де инниська робить за гатаром,

Гузкá – в котрóї, в кóтрого – малый…

Андрій розüбє лем єдным ударом

Чотыри в шор поклáдені тиглы…

 

Весела бисїда, ги вітер, свище.

У лїтный динь тврдый в тинитüв путь.

А я спокüйно лежу в дервищи,

И думаву – коли вже загребуть.

 

На світї жити было файно, мило…

Ай туйкы пüп махнув свойым кадилом,

И впóвів, позїхáвучи: «Амінь!».

Курвы подумали за ня: «Вто быв лигінь!».

 

 

           ГОЛОС УТТÜТЬ

 

Де много нас, впокóєных смертями,

Влегли ся правдено и бüлше ни грішать,

Рости з землї дрüбныма косичками

Мене моя примушує душа.

 

И я росту: косіцї-перископы

Менї давуть взбзріти днишньый світ:

Читаву часу вашого тайнопис,

И вижу вашого простору хüд.

 

Менї дано увідїти што буде

Из каждым з вас до смертного часу.

Та нич ни годен вповісти м вам, люде, –

Никого з вас ни вд чого ни спасу.

 

Я жив давно. А вы жиєте дниська,

Й ни чуствуєте крутизну житя:

Я вд вас – далеко, вы до мене –  близько.

И в сьому – всьо: всьых тайин сповитя.

 

 

                  *   *   *

 

Пüвнüч. Сад. Там, де наша хыжа,

Пуд возóрами – тайні тїнї,

Гикой ягоды, звізды нижуть,

И несуть вту низанку вд менї.

 

Донизáли всї звізды з неба,

Цорконять ними, ги жилїзом.

Видко, йим темноту йсю треба,

Лем ни знаву нашто йим звізды.

 

Я – дїтвак. Я ся бою тїньüв.

Лежу, спрятаный пуд покрóвиць,

Звізды – в очох, ги при ангінї:

Сріблорогі, горячі, здорові…

 

 

 МУЗЫЧНОЄ ВІДІНІЄ

 

Музычный быв темп такый,

Што крозü його ручай

Я відїв середнї вікы,

И в них – мüй русинськый край.

 

Хыжкы всі – соломняні,

На двирьох замкüв – ниє,

Возоры – ни склянчані…

В селови – бубнарь штось бє…

 

Цирьковця – серед села,

Ид ньüв ся чомусь зыйшла

Вся чилядь – у постолах…

Тяжкі в них якісь дїла.

 

В селї й за селом – снїгы,

Видко зима – тверда,

Вбняли село берегы,

Вбняла село нужда…

 

Там мої прапрадїды

Ходили, робили –были.

У небесах – звізды,

Землив – йих дїла плывли.

 

 

         ВЫПИСКА З АННАЛÜВ

 

В анналах ся пише: в Боржавськüв долинї

У селах, котры и доднесь ся упстали,

Поеты, як в мирні, так в грüзні годины,

Балады и спüванкы файні складали.

 

В русинські слова вповивали любовно

И рифмы, и ритмы звучні, вдохновенні.

Вплывали в тоты спüванкы молитовно

Гафії, Марії, Йоланы, Олены… –

 

Вто были йих Музы – для них ся творили

И храмы величні, и розписы в храмах,

Котры, слава Богу, додниська дожили,

Хоть многі пропали, убиті роками.

 

В баладах дзиньчїли ножі из балтами,

А в спüванках пахли солодко вина.

И каждого року в Осойи стихами

Змагала ся вшытка Боржавська долина.

 

Три дны ся гуло, танцьовало, спüвало,

Казали ся епосы з давної днины…

В кüнци шомайлїпшому Дар уручали –

Великый бужéный дарáб солонины.

 

Міняли ся власти, напасти, державы…

Єдно ся ни мінять, и – вмерти ни сміє:

Русинські пісні, ги вода у Боржаві,

Течуть и нас поять русинськов надійов.

 

 

   ВÜЧАРЬ – БОСОРКУН

 

Єден, самый, ни видячи никого,

Тко довкола стояв й на нього здрів,

У постолах при вгньови дрüботїв –

Творив молитву свойым танцьом Богу,

 

Авать – Дияволу, бо в нього в очох

Такі пекелні плавали звізды,

Вать – свастикы, што в небо чорный дым

Из них ся рвав, и ревом кровоточив…

 

Попасовав цїлый динь вüцї в горах,

А кой зыйшлися вд ватрї вüчарї,

Ввüн уйшов, роздувавучи нüздрї,

И, трясучи руками, гикой хворый,

 

На цїмборüв очима вер низрячо,

Штось зачав говорити из огньом!..

А дале учинив ся, ги фантом,

Што збішено доокüл ватры скаче!..

 

Тото была молитва, а ни таниць –

Хрестив ногами зимлю й небеса.

Слова, ги искры, из зубüв кресав –

Вты искры были врунї з небесами.

 

Слова были русинські – вни ся впстали.

Ритм танцю быв русинськый – ввüн ся впстав.

Так танцьовати – дниська час настав!

Так говорити – днись часы настали!!!

 

 

ДВОЯКІ БОСОРКАНЇ

 

Знаву не лем уд няня –

Каже й казка люцька:

Хащова босорканя

Ни така, ги сілська.

 

Хащову ни споганив

Світ, што тяжко жиє.

А в сілськüв босоркани

Много гаміства є.

 

Хащу – вітер голубить,

Пестить – потячый спüв.

А в селї ходять люде

Меже свойых страхüв:

 

Голод, холод, хвороты,

Щи й злыденство само,

Каждоденні роботы,

Ги тяжкоє ярмо.

 

В хащи – свіжі косіцї,

Зеленаві корчї,

В небо вперті яліцї –

До серенчі ключі.

 

Як туй мож быти злому,

Ци – чинити біду?!..

Всьо ни так, ги в сїлському

Каждоденнüм аду!

 

Туй біда лїзе в хыжу,

Гикой гыд у нору, –

Не лем чилядь покрышить:

Й – босорканю стару.

 

 

И тому босорканї,

Што живуть на селї,

Навхтемашно поганї,

Гамішливі и злі.

 

В хащи – з ночи й до рана! –

За біду бы сь й ни вчув:

Ворожить босорканя

Лем єдну серенчу.

 

Як вночи, так и рано

Нигда йти ни сохтуй

Ид сїлськüв босоркани –

З хащовов цїмборуй.

 

 

       НАМĺСЯЧНИК

 

Уснув. А місяць му загнав

Из неба луч свüй першый.

З очима запертыма встав,

И йде – за луч ся держить.

 

Крüзь возüр вдопертый прüйшов,

Из возора – на стріху…

Там – конарь яблинкы найшов…

Из яблинкы – на вріха…

 

Ни має й цяточкы страху

З запертыма очима

На дереві, ни на даху…

Лем вбы ткось ни загримав,

 

Авать вбы штось му ни вповів,

Бо пробудиться, й – впаде…

В саду ся прüйде по траві…

Упят до хыжі зайде…

 

Зазвідай го на другый динь,

Ош што вночи з ним было,

Овüн на тебе здрить, ги пинь, –

Ушытко ся забыло.

 

Колись Бодлер щи написав:

Йсе врозуміти можеш,

Лем Ты, тко йих такых создав,

Великый, вічный Боже!

 

 

               НÜЧНИК

 

Злый дух, што вдрüк ся уд люди –

Примкнув ид сонму бісüв! –

Удинь ся, гикой всї, трудив,

Вночи – став духом лїсу.

 

Став духом зла и темноты,

Яка й йому ниясна:

Лем душу чисту му найти,

И туйкы вбє ї страсно.

 

На перепутю, на межи

Страшенну має силу:

По хащи, гикой вовк, біжить,

Ги птиця, має крыла.

 

Из ним ся стрітиш, та – гаткуй:

Його ни побируєш…

Лем троян-зіля, тимян туй,

Авать чистиць хоснує.

 

Щи – кить сяченый маєш нüж,

Авать багнийт – сяченый:

Хоть куды бий, коли го, ріж,

И – впстанеш ся спасенный.

 

Ни руш у путь без осторог.

Но, а нüчник в чüм винный? –

Його такым напрастав Бог,

И туйкы нич ни вчиниш…

 

 

                   ВОВКУН

 

Нüч небо вкрыла темным шовком,

Та ввüн ни мüг ся вкрыти сном:

Начаданый в планету Вовка,

Быв – мусїв быти! – вовкуном.

 

Лежав на постели зомлїлый –

Дві в грудьох дуркали серця! –

Кой туй ушытко його тїло

Взяло ся шерстив до кüнця.

 

Де в ротї были зубы білі,

Там нагло уросли клыкы.

А на дворі вовкуны выли –

Ид собі звали – родакы!

 

Ввüн скочив сурітно у возüр,

Ги вни, по вовчому завыв,

И всьых, тко быв йим на дорозї,

Вать настрашив, авать убив.

 

Село напужено мовчало,

Кой бїгла зграя вовкунüв.

Вни зборище у хащи мали.

И каждый не лем біг – летїв.

 

Про што ся вни там совіщали,

За вто лем в небі місяць знав.

Кой розходили ся – ревали,

Так выли, што всьый край дрыжав.

 

Вовкун домü біг вфараннїлый,

Натрафив нагле вадасüв.

Єден вадас из пушкы стрілив,

Попав, и – вовкуна убив.

 

 

Вадас гадав, ош вовка вбили.

Й кой притягли го у село,

Пуд хыжов на дворі лишили…

Айбо лем сонїчко зыйшло,

 

Ймак там, де вчора вбили вовка,

Лежав убитый чоловік:

У грудьох – рана, гет пожовклый,

Ушыткый кровльов чорнов стьüк.

 

Псы перепужено мовчали.

В хыжах щи плакала дїтня…

Над вовкуном жона стояла,

В слызах, го кличучи на ймня…

 

 

             ХУМБАБА

 

Мüй дїдо казав менї строго,

Кой вчиню даякоє зло,

Ош вд бабі вдведе ня, малого,

Што в кóрчах сидить за селом.

 

Хумбаба, вать – смолава баба,

Якüв, тко даштось завинив,

Вклонити ся мусай у лабы,

И – поцюльовати ся з нив!..

 

А смолї из бабы онь висять:

Из носа, из рота, из ух… –

Обы утирати драглисті,

Йüв за жеболóвку – лопух.

 

Тому знав им крüтко сидїти,

Ни чинячи жáднї баї…

Хоть нигда вту м бабу ни стрітив,

Айбо все м бояв ся її!..

 

 

ПІЦЇРĺЦЬКЫЙ БОСОРКУН

 

Піцїріцькй босоркýн:

Рüст – двадцять два центы.

А шікóвный, ги бігун:

На гору – моментом.

 

Лем ись вздрів го на горі,

Й такый, пуд клїп ока,

Вже забіг у мочарї,

И – камай глубоко.

 

Бывать, хащов собі йдеш,

Пüллого ни чекаш…

Й туйкы – раз! – на тя паде

Претовстá смерека.

 

Што сисе за чортüвня?!..

Як сисе ся стало!?.

Й видиш – з бáлтов пиля пня

Босоркун бывалый.

 

Вать ись грибüв назбирав,

Й став перепочити…

Раз лем – тко вд тя грибы вкрав?! –

Босоркун сердитый.

 

Тко коньови вдорвав хвüст,

Цапу вдломив рогы?

Двадцять и два центы в рüст –

Босоркун стоногый.

 

Може ногы лише дві,

Ай – шіковно бігать:

Ковнув тя по голові,

Й зза пня ся натїгать,

 

Гибы каже, ош сисе

В нього такі фіглї,

И уд сміху ся трясе

Босоркун забіглый.

 

Што туй вчиниш?  Ввüн туй – царь,

И при тüм – файтовый!..

Сиї хащї володарь

Двадцятьдвацентовый.

 

 

ДОЖДЬОНОСНОЄ ПОТЯ

 

Щи коли м быв дїтвачатьом,

Відїв на дарабі

Потя з пірьом кострубатым

И – на єднüв лабі.

 

Памнятаву: спека была –

Онь зимля горіла.

Потя дзьоб страшный удкрыло,

И – загелготїло.

 

Вбы сьте відїли што нараз

Довкола ся стало! –

В чистüм небі хмарок пару

Уткüть ись загнало.

 

Были хмары сперву – білі,

Дале – почорнїли…

Вдарив грüм, заблискотїло,

И – зацяпонїло!

 

Дощ жаданый, гикой манну,

Жадно зимля пила.

Лем вто потя – нивпознане! –

Кудысь ся подїло.

 

Вже ни мош было видати

Нигда на дарабі

Потя з пірьом кострубатым

И – на єднüв лабі.

 

 

             Я  И  ЧАС

 

Житьом убитый, мало жив я.

Житьом убитый, я – умер.

Хрест надмогилный розтрощив ня,

Й – час памнять по менї розтер.

 

Час віє, кывать ся пространство.

И лем – ни кываву ся я…

Тко оцїнить моє уддáнство

Тым, тко быв хытрый, ги змия,

 

Тко з ня цїдив житя по цятцї,

А кой доцыргав до кüнця,

За мене нич ни мав й на гадцї,

Днись – ни вповість за ня й слüвця.

 

Я жив – айбо лише для мене.

Для нас – я нигда и ни жив.

В мої часы – час быв зеленый.

В ваші часы – час побутїв.

 

 

          Я  И  ПУСТОТА

 

В сьüм світї я – ни раб, й – ни царь.

В сьüм світї я – пустый погар,

Котрый є Вирьхньыма забытый,

Тому нич в нього ни налито.

 

Там, де я є, усе – глотá.

Поникаш в мене – пустота.

Хоть схожых погарüв туй – густо,

Айбо у каждому з них – пусто.

 

Я – ни пророк, я – ни віщун…

Такый, ги всї – піняк, рябýн…

Бо так ся Богови хотїло,

Обы м без Божества мав тїло.

 

Аттак им жив, аттак живу –

Іду, ги вта маржина, жву.

А того, што ся кличе сяткы,

Ниє у тїлї в ня ни цяткы.

 

Быв Нострадамус, Ленорман,

Быв Калїостро… Став Иван

Петровцій жити в сорок пятüм –

Прийшов до другої вже даты,

 

А йтак ничого ни вчинив…

Ни знаву я ци хоть им жив…

Най и пуста моя дорога,

Айбо и вна, ги всьо, – уд Бога!

 

 

      ПРО ЗАРАТУСТРУ

 

–         Прийде час, кой буде пýсто

У жебáх и на души, –

Так упóвів Заратýстра,

Чим ня страшно насмішив.

 

Пльüв слова, ги лáйбик з вóвны.

Та зазвідав им го пак:

–         А коли в нас было повно,

В тых, тко вд віку є бідняк?!..

 

В русинüв и дниська пусто…

Жви, што кажеш, Заратустро!..

 

 

СТАВУ  НА  БОЦЇ  ДЕМОКРІТА

 

Кой просївавуть крозü сито

Нипозачесані думкы,

Ставу на боцї Демокріта,

Што усміває рüд люцькый.

 

Коли властьми домак побитый

Нарüд стає, ги хлїб гливкый,

Ставу на боцї Демокріта,

Што усміває рüд люцькый.

 

Коли менї путї закрыто,

Куды проходять службакы,

Ставу на боцї Дмокріта,

Што усміває рüд люціькый.

 

Кой рана в серцьови удкрыта,

И – ни надходять ся лїкы,

Ставу на боцї Демокріта,

Што усміває рüд люцькый.

 

Коли вся палинка допита,

И мüй широкый жеб – пустый,

Ставу на боцї Демокріта,

Што усміває рüд люцькый.

 

 

                 СИМОНЇД

 

Иннись поета, ги простого хлóпа,

Валовшного на чинїня стихüв,

Покликав на гостину дужый Скопа,

Што в олїмпійськых змáгах побідив.

 

Быв Скопа тот газдище фессалійськый,

Урвитош гамішный и наремняк.

Пив на гостинї вина сіцілійські,

И на поета звирьхы здрів – гордяк!

 

Читав стихы там Симонїд Кеоськый,

И, Скопу славлячи, напомнянув

За Кастора из Поллуксом – геройськых! –

Уповів похвалу йим ни єдну.

 

Змийриговав ся Скопа – став похмурый:

–         Тко, Симонїде, платить за стихы?!

Ци Кастор из Поллуксом – Дїоскуры,

Ци – я, из кого чиниш ты сміхы?!..

 

Кить надвоє в стихах ты дїлиш славу,

Товды й платня ся дїлить наполы:

Я сурітливо договüр міняву –

Часть плачу я, а часть – тоты орлы.

 

На йсе поет му ни вповів ни слова,

Ай дочитав стихы…

Кой зза колон

Йому вповіли: – Тамкы два фаттьовы

Вас, Симонїде, кличуть уйти вон.

 

Поет в двüр уйшов, обыздрів обшаря –

Нигде никого – щез и проводырь!

И туйкы – раз! – гикой бы грüм ударив

У хыжу газдüську – дольü льüг вирьх:

 

Втворили ся, гикой долонї, стїны

И пуд собов всьых в хыжи погребли.

Щи порох покурив ся из руїны

И вмовкли йойканя, што там были.

 

Быв Симонїд ид сьому ни готовый…

Здорова думка удогнала страх:

Гордыня газдüська ни внизить слово

Кой є оно в поета на устах.

 

 

                 ТРИСТА

 

Настýпать Ксеркс. Мы – лакедемоняне –

Ни личиме, ош кüлко є врагüв.

Хоть знаєме: нитко живый ни впстане –

Мы свойых ни шкодуєме житьüв.

 

Уєдно з Леонїдом нас є триста.

А урагüв супроты – тьмы, тьмы й тьмы:

Они в свойüв ниправдї – гонористы,

Побожні й смілі в свойüв правдї – мы.

 

Вни ся надївуть: легка задарьмизна

Йих чекать на збойованüв земли.

Мы кажеме: умерти за отчизну

Нам легко й славно, бо мы є – людьми.

 

Мы є нарüд, котрый ни взьме чужого,

Та й прийшлякови свого ни уддасть.

Иннись нас триста стало на дорогу

Безсмертности. Хоть смирть вже вткрыла пасть.

 

 

               ДЕМОСФЕН

 

Што годен чоловік из ся вчинити,

Хоть бы стояв сперед судьбы єден,

Сисе нам доказав афінськый ритор –

Великый муж – славетный Демосфен.

 

Овüн быв, сигінь, гыкавый уд роду –

Ни каждый звук уповісти умів –

Та в риторами славного народу

Ввüн красномовцьом быти захотїв.

 

Ишов у хащу, пуд язык клав камінь,

Тирады довгі мінтом проказав!..

И так – динь-нüч!.. Й лем надовго – з роками,

Ги камінь, бисїду удшліфовав.

 

Мав щи біду – пудмаховав плечима,

Кой згорячіло дашто говорив.

Менї онь страшно – муками якыма

Сисю у себе звычку загасив:

 

Брав два мечі, и вішав над собов йих

Так вбы, коли ся дрыгає плече,

В самоє тїло каждый меч колов го –

И ймак ни бай, ош кров з нього тече…

 

А вбы надовго вд людьом ни входити,

Ай – вчитися, овüн ся раз имив,

И половину головы побрытвав!..

Так днями и ночами ся учив.

 

Ни мüг нитко так файно говорити,

Вдыхнути дух в народ, ги Демосфен.

Якым трудом ся мüг того добити,

На всьому світї знав лем ввüн єден.

 

 

               КАССАНДРА

 

Дав Аполлон доньцї царя Пріама

Великый дар – предвідїти біду.

Кассандров звали дьüвку молоду,

Котра троянцьüв пужала бідами.

 

Бывало, што Кассандра ни вповість,

Ушытко вто троянцям ся ни любить.

Бо так ишло, што кажда її вість

Когось уковдошить, авать погубить.

 

Кой Тройи враг коня в подарок дав,

Удну домак вояками набитый,

Кассандра всьым казала: – там – біда!.. –

И рвала ся сама го запалити –

 

Зоперли ї… Пак ся самі кляли…

Вна ни хотїла вбы на Полїксенї

Ахілл женився… – впят йüв ни дали

Біду исперти, а прийшла – страшенна!..

 

Кой Трою убалили,

                                  босорканю,

Ги здобыч, Агамемнону дали.

Она му віщовала, ош ни впстане

Живый в Мікенах – так дїла й пüшли.

 

Кассандра віщовала людьом правду.

А йим ни правды треба – горазду.

Лем як давно, так и иннись, де зайдеш,

Устрітиш навіщовану біду.

 

 

            МУЦІЙ СЦЕВОЛА

 

Вфаралловався Рим вести вüйну

З царьом етрускüв, дикым, нипоблажным.

Сенат заганять войина в стан вражый,

Вбы ввüн царьови голову зüтнув.

 

Тот смілый войин Муцій мав имня.

Пуд плащ етруськый римськый меч испрятав.

Кой му вдало ся близь вд царьови стати,

Ввüн… ни царьови голову истяв.

 

З убийцї плащ етруськый истягли,

И римлянина в ньому бічалувуть –

По пыску бють, катувуть – ни шкодувуть,

Ай пак го уд царьови пудвели.

 

Ни цят страху ни мав сперед царьом –

В половінь свічкы всунув лїву руку,

И, терплячи страшну, пекелну муку,

Ввüн зачав говорити заразом:

 

–         Я – первый з меже триста воякüв,

Што загнаны сюды, обы тя вбити.

Повіруй, царю, ты ни будеш жити,

Кить мирно уццьüть ни пüдеш домü.

 

Долоня дошкварчала онь на шкрум.

А Муцій сміло здрів царьови в очи…

Тот, перепуженый, аттакый тої ночи

Домü повüх вüйська.

И вже по сьüм

 

Рим радовався, ош ураг втїкав!

Рим до героя справдї благоволив:

Вдтовды прозвали Муція – Сцевола –

Так по латынї лїва є рука.

 

 

       КВІНКЦЇЙ  ЦЇНЦЇННАТ

 

Усьый живüт свüй Римови служив

Сенатор славный Квінкцїй Цїнцїннат.

Кой му годы пüшли за шістдисят,

В село, подале вд Рима ся вдалив.

 

Жив так, ги живе чилядь на селї:

Ишов за плугом, виноград ростив,

Худобу дозирав, ги всї, ходив

На гулянкы селянські веселі…

 

Ай туй сабінцї з еквами яли

По варварськы на варыш нападати –

Топтати, руйновати, убивати –

Вüйськаа Минунція облогов облягли…

 

Нарüд ся спудив, и загнав послüв

У далноє село до Цїнцїнната,

Обы тот в Рим вернув ся, ги диктатор,

И вд варварüв нарüд ослободив.

 

А тот каммай орав. Кой вчув йих біды,

Стер порох из лиця, убрав ся в тогу,

И туй такый пустив ся у дорогу:

Сперва – до биток, дале – до побіды.

 

Держала вта вüйна шішнадцьить днüв.

Шішнадцьить днüв быв Цїнцїннат диктатор.

А дале – тогу звер, и впят – орати…

Упят вернув ся до сїлськых трудüв.

 

Я дниська здрю на мüй русинськый край.

И вд русинам ся файно призираву:

Тко з них є тко – я днська щи ни знаву,

А завтра – всьый йих світ узнає – знай!

 

 

  ГАННЇБАЛОВЫ СЛОВА

 

Щи нидавно говорив мечами,

А типирькы гримотить словами:

– Гий, воякы, ни зчиняйте гвалт –

Слухайте што каже Ганнїбал.

 

Двадцьить годüв били сьме ишпанцьüв,

Ни єден исьме пробили панцирь.

Йшли сьме в битках через сто геєн,

Вбы быв сренчливым Карфаген.

 

Як мы з вами Сагунт осаждали!

Ебро без мостüв перебрыдали!

Світ ушыткый чудовався тым,

Ош йдеме обы стребити Рим.

 

Позад нас – высокі Піренеї,

Сперед нас – патриції й плебеї,

Што ся прячуть на тüм боцї Альп –

Нас из вами нигда йим ни жаль.

 

Говорять, ош Рим – столиця світа.

Кажу я: там ненависть процвітать.

Мы йдеме – вту ненависть вбєме,

И у гораздї зажиєме!

 

Альпы упиравуться ув небо –

Нам из вами перейти йих треба,

Й буде битый римлянин-вандал! –

Я сисе вам кажу – Ганнїбал.

 

Так, гикой инниськы на русина,

Зза Карпат позирать Украйина,

Рим на Ганнїбала позирав –

Мийригашно смерти му жадав.

 

Білі были Альпы, ги Карпаты,

Йшли нафаралловані солдаты,

Ганнїбал ишов, ишли слоны

В пысок нинажерної войны.

 

 

                ЛОЙОЛА

 

Заради истинної віры в Бога,

Яка и тїло й душу вознесе,

Ни шкодовати нам нигде й никого,

Себе ни шкодовати – над усе!

 

Молити ся, трудити ся, и – мати

У серцю сперед Вышньым Богом страх.

А думка – за врагüв позабывати –

И є на днись мüй май великы враг.

 

Прйимаву твої принципы, Лойоло.

Єдно в тя ни приємлю: тото – страх.

Любов моя, гикой дїтина, гола,

Та віра в ня крылата, гикой птах.

 

Я віруву, ош я – русин уд віку,

Уд прадїдüв, и – на єднüв земли.

Я вижу днись: врагüв у ня без лїку! –

З планеты ня, ги порох, бы змели.

 

Любов моя, у віру оповита,

Нинавистив удганять урагüв:

Ты учинив быв орден єзуїтüв,

Я дниськы чиню орден русинüв.

 

Мы – русины! – любім єден єдного,

Пуддержуйме в бідї и в гораздї.

Душов и тїлом ся горнїм до свого,

И будьме в нашых замірах тверді.

 

Ты, русине, ни бüй ся єзуїта –

В русинстві свому сам будь єзуїт.

Нитко нас ни згирить из сього світа,

Бо русины самі свüй творять світ.

 

 

                ЖАК де МОЛЕ

 

У изирь триста чотыринадцятому годї,

У мартї місяци чотрыринадцятого дня

В Парижи славному при вшыткому народї

Жак де Моле стояв серед огня.

 

Кынути ся ни мüг, бо вд сулаку го приязали,

А рот заткати му майже ош ни могли,

И чули вшытки, што там довкола стояли,

Як говгірьüв словами віщыма палив:

 

«Днись май великого гросмейстра тамплїєрüв

Згирити жажде король Франциї Филип

У ракаши из папом римськым нинажерным,

Завто на вбох них заганяву сто галиб –

 

Из сього сулака йим смертный вырок прорікаву:

Я, ними сýженый, и йих засýжуву на смирть.

Хоть я инниськы тїлом туй сконаву –

Мüй дух у дны прийдиншні полетить.

 

У двадцять первüм віцї я ся убявлю в Карпатах –

Там я поведу до слободы русинüв!..» –

Ни встиг ни слова бüлше ввüн казати –

В страшеннüв половени догорів…

 

Прüйшло лем сорок днüв, и – вмер король франзуцькый,

За ним и папа римськый поготüв…

Туй двадцять первый вік у груди нам подуркав,

Й покликав до слободы русинüв.

 

 

           ЛЕНОРМАН

 

У потоцї другого часу,

Ни того, што го нам Бог дав,

Житя ни стариться, ни гасне,

Хоть як бы сь дуже го тїряв.

 

Прийдешньоє из прüйшлым яже,

Гет удмітавучи убман,

В свойых пророцтвах правду каже

Марія-Анна Ленорман.

 

Вна знає карты, видить числа,

Читає лінії рукы,

В котрüв букет косичок стисла

И – тягне нам через вікы.

 

Я беру вд ниї вты косіцї

Я чуву запах давнины:

Моя косичка – команиця

Закоманичила ми дны.

 

Як Пестелю навіщовала,

Аттак на вішелници вмер.

Її при смерти споминали

Марат, Сен-Жюст и Робеспєр.

 

Йüв Жозефіна довіряла,

Повіровав йüв Бонапарт!..

Прийдиншні дны й дїла читала

Из ліній рук, из чисел, з карт…

 

Я Ленорман днись прославляву –

Благодарю иннишньых днüв

За навіщовану державу,

Што чекать славных русинüв.

 

 

            ДУХНОВИЧ

 

Тот, ко має уха, най учує,

Тот, ко має очи, най увидить:

Русинам Духнович днись вінчує

И віщує – серенча вд нам прийде.

 

Буде в русинüв своя держава –

Каждоденно ся борім за ниї! –

Бо украйиниць ни дасть нам права

Там, де ввüн всї має привілиї.

 

Дух Духновича нам світ убновить,

Лем бы треба вбы сьме вшыткы мали

У серцях – духновичово слово,

У дїлах – русинські ідеалы.

 

Тот, ко изничтожити нас хоче,

Нигда русинüв ни изничтожить –

З нами єсь, Духновичу-пророче! –

Ты нам наші силы дниська множиш!

 

 

                      МУРАНІЙ

 

Гий, Иване Мурáнію – Йване Бростянику,

Лишив ись ми не лем радüсть, а й журу велику:

 

Радуву ся, ош была в тя в наші слова віра –

Товмачив ись по русинськы самого Шекспіра,

 

Нашов бисїдов писав ись писма у Сорбонну,

Проза, фолклор – вшытко в тя йшло нашым лексиконом.

 

Славный быв ись математик, ученый-астроном,

Цїмборовав из чилядив: ни знав што вто – гонор.

 

Та прийшли ид нам совєты, украйинські зайды,

Вбили сперву цїмбору ти – Ивана Гарайду.

 

Пüшов и ты за Гарайдом гет до тинитова…

Упсталося для русина лише твоє слово.

 

Твойых записüв фолклору, товмацтва а прозы

Натирьхали и повезли онь три тершні возы.

 

У Рахові на фабрицї вшытко вто згирили –

Кажуть: «рукопис ни горить…» – а твої спалили.

 

Та й из того, што ся впстало, й враг узнати мусив:

Ты быв истинный Будитиль и великый русин.

 

Гий, Иване Муранію – генію народный,

Свойым словом ты й иннись нас пробудити годный!

 

 

           ПОТÜШНЯК

 

В селї казали иппен сяк:

Ферко – имня,

Но, а писав ся – Потüшняк.

 

Мигаль – отиць му –

Трічї в Америцї быв –

На добрый фалат землї заробив.

 

Сїльськый бирüв

Дав трьох сынüв в науку –

З помеже них Ферко быв каммай ýкый.

 

Писав стихы,

Записовав народні фіглї.

Вбы ся возив – купив му втиць біціглї.

 

На попüськüв доньцї

З Бычковав ся вженив,

И до кüнця житя у Ужгородї жив.

 

Щи до совєтüв

Написав даз сорок книг.. –

Онь чудуву ся – як такоє встиг.

 

Бо при совєтах

Майже нич и ни писав –

По вкрайинськы до смерти нич ни знав.

 

Быв русин –

Федüр Потüшняк:

И говорив, й писав лем так,

 

Як мама й няньо

Говорили!..

За вто украйинце го й били:

 

Ферко быв

«Формалїст», «космополїт»… –

Умер в розцвітї творчых лїт…

 

Ферка й по смерти

Ни пошкодовáли –

Його труды по вкрайинськы переписали…

 

Всьо ним вчинéноє

За кýртоє житя,

Ба ци воскресне з украйинського смітя?!..

 

 

                   ЧУХРАН

 

Ни лїз дьüвкам николи пуд сукман –

Самі сперед ним сукманы здыймали

Лем за тото, што ввüн –поет Чухран! –

И вто, што й ни просив, йому давали.

 

Овüн всьо брав, нич ни дялазовав.

И нич ся з того ни позабывало,

Бо што типир бы, споминавучи, писав?..

А пише, слава Богу, днись нимало.

 

Из Кірайгазы родом сись буян,

Интелигентом урüс, ерудитом:

Проштудовав талмуд, йогу, коран… –

И вшытко у стихы змüг перелити.

 

Ни в чому ни валовшный на убман.

Кить дись иде, та раз позирать мапу.

Кыдьбы Чухран пüшов у Ватїкан,

Та тамкы бы го убрали за папу.

 

У Франційи овüн бы быв пейзан.

Дись на Сіцілійи – авторитетом,

Што представляє мафіозный клан…

А в русинüв Чухран – король поетüв!

 

 

                ЧУЧКА

 

Овüн єден – велика кучка.

Його талант – близькый усьым.

Поет-корчмарь фіглярный Чучка

Ни бывать нигда пяный в дым.

 

На світ позирать лем тверезо.

На гроші здрить, гикой на рай.

Його робота – вто трапеза.

Його девіз: – Лем наливай!

 

Над ситуаційов русинськов

Ввüн розчепарено стойить:

Єднов ногов – вд русинам близько,

Другов – вд Украйинї біжить.

 

Кым є ввüн днись?!.. Кым буде завтра!?..

Нам важно, што його стихы

Навхтема йдуть в русинську тайстру,

И – крывуть всї його гріхы.

 

 

                         ЧОРІ

 

З помеже вшыткых слüв май файны вты,

Што йих народ нивстанно повторяє:

В пословицях, у коломыйках закріпляє,

И тот, ко володїє нима, є – сятый,

 

Вать –убраный изгорі, гикой Чорі,

Котрому Бог дав низемный талант

Вбробити слово, гикой бріліянт,

Й нам даровати у безсмертнüм творі.

 

Ги чілінговы, цорконять слова:

Проспüвані – русинські! – нивбиєнні!

Для тебе Юрій Чорі и для мене

Йих навхтемашны дны подаровав.

 

 

           ПИЩАЛНИК

 

Стихы сотворює Пищалник,

Русинські пестячи слова:

Чудесник, гладїлник, ималник –

Убвита нїмбом голова!

 

Хлопчище з файної родины,

З села иршавського – з Білок.

У пüст – ни кывать солонину,

В мнясніцї – кывать лем дьüвок.

 

Ввüн на дьüвок вд малого никав –

Глипнути знав й пуд пондьолüв.

Зростав и урüс – хлоп великый:

Иннись – мукачüвськый фаттьüв.

 

Обы в житю май чув ся ипно,

Бог му талант поета дав:

З тых пüр ввüн пише ниусыпно –

Вже много й файно написав.

 

Простый робочый – ни началник! –

Уд тому щи й – сімї глава! –

Стихы сотворює Пищалник,

Русинські пестячи слова.

 

 

                      СИТАРЬ

 

Товмач русинськый – славный Ситарь

Уд няня, вд мамы є такый:

По любомудрію книжкы

Заглýблено вд дїтинства читать.

 

Премудрый, гикой Соломон,

Ввüн добре знає цїну слова –

В його писмі ниє половы:

Його товмáцтва – еталон.

 

Ввüн творить, пише дуже мало.

Лем вто, што пише, – цїнно є:

В словах русинськых уддає

Живу красу оригінала.

 

В товмацтві ввüн слова русинські

Возносить на такі вирьхы,

Куды й поникати – страхы!

А ввüн несе йих по лигінськы.

 

Тать будь и дале лигіньом,

Премудрый Ситарю Иване,

Обы й товды, кой нас ни стане,

Гордив ся світ твойым имньом!

 

 

                       КЕМІНЬ

 

В житю, в стихах Михайил Кемінь

И має, й мав єден сохташ:

У нього темінь – ймак ни темінь,

А світло – дивна яснотá.

 

Русинськый майстер посивілый

Ни затупив своє перо:

У нього пüллоє – ни пüлло,

А доброє – щи май добро.

 

В бідї быв – никого ни кликав.

Най тяжко – дожив до сивин.

Овüн – поет, поет – великый.

Овüн є истинный русин!

 

 

            НЕЙМЕТЇ

 

Высока Нейметї Маряна,

У свойüв творчости высока:

На днись в товмацтві єдинока

По пýнтошности бездоганнüв.

 

В ньüв дух русинськый нивмирáвый

Через слова себе являє.

Вна свою силу добре знає,

Тому и ни живе в ньüв зависть.

 

Ямилна, у дїлах шікóвна,

Хоть годна быти й зкруснена…

До всього схüпна, файна, вблéнна…

Для ниї стих – вто хлїб духовный.

 

 

                      БЕЛЕНЬ

 

Здрю на вчинéноє рукóма Михайила,

И чуствуву: живе у ньому Бог –

Яка у скульпторови пульсовала сила,

Таку – ги Бог! – у твüр вдыхнути змог.

 

Овüн пудниковав як потята лїтавуть,

Як плавлють рыбкы, як живуть слова…

Ввüн мармур брав, и, гикой бы ся бавив

Из пластїлїном – увивав з нього дива.

 

Ввüн Ужгород Духновичом прикрасив,

Й Мукачову Духновича вчинив.

Втямім ся, чиляде, – помеже нами класик,

Трудам якого вже ниє цїны.

 

Бо вни – безцїнні, а овüн сам – вічный,

Ги Мікеланджело, вать ги Роден!

Ото, што в серцю свому Белень пüчне,

Вчинити годен лем овüн єден!

 

И ввüн го чинить! А типир щи й – пише:

Вд його малюнкам попросили ся стихы,

И Белень пише – легко, гибы дыше! –

Слова русинські пуднимає на вирьхы.

 

Обы втпочити, скульпторську серсаму

Міняє на поетово перо,

Й думкы свої ушорює словами,

В якых – дух Божый, сила и – добро.

 

 

              В ЧОМУ ДЇЛО…

 

Ни чиню нич кить за тото ни плáтять.

Хоть што учиню – най лем заплатять.

Бо здрю на тых, што довкола богаті,

Й так заздрю йим за йихню благодать.

 

Хоть вни нам блага нигда ни дали бы:

Йих психологія – тото лем благовзять.

Хотїв бы м знати, ош котра галиба

Поклала меже ними й нами гать.

 

На тому боцї гати – всї богаті,

На сьому боцї гати – біднякы.

Никому нич ни годен им казати,

Бо уд народжіня самого єм такый.

 

Кить датко бы ня годен додївати,

Ош як дїла, ош де туй благовзять,

Я уповім, ош вшытко дїло в гáтях,

Што не на нас, ай – меже нас стоять!

 

 

             ЧОТЫРИНКА – ІІ

 

                    *   *   *

Тко з нас лїпшый, тко з нас гüршый… –

Так уже сь ми навновав,

Што ни дам ти мої вірші,

Вбы сь ми свої ни читав.

 

                   *   *   *

Олеся Гончара николи м ни читав,

И Загребельного до рук нигда ни брав.

Айбо журити ся м сим перестав, чесноє слово,

Кой им узнав, ош ни читав йих и Духнович.

 

                  *   *   *

Порозумій мене, мüй враже:

Мы на Вкрайинї жиєме,

Й бріхню єден другому несеме,

Бо пüлло туй тому, тко правду каже.

 

                 *   *   *

Вчать в украйинськüм аду

Красти каждоденно:

То вд державы я краду,

То держава вд мене.

 

 

                         МУКА

 

Я набрав ся довгüв, ги вüця колячок.

Ба ци годен буду уддати вшытко в срок?!

Заробляву я – мало, а трачу – файно!..

И тому днись на гадцї я маву єдно:

Што ни вддам – вто ни вддам…

Як ся завтра промучу,

Кить на хлїба дарабчик упят ни позычу?!..

 

 

                     *   *   *

 

Тот, што на прапорї у нас,

Ревав мидвідь русинськый в хащи,

Бо пробудив ся в зимный час,

А щи до того ввüн быв нáще.

 

Тот, што у варыши й селї,

Нич ни реве уснулый русин –

Проголоднїв ся, онь зомлїв –

Терпить біду… Айбо – ци мусить?!..

 

 

                  *   *   *

 

Чилянник, што имня му «вы»,

Тото – мüй Няньо, авать Мама.

Хоть каждый з них вже ниживый,

Они в житю суть мüй фундамент.

 

Чилянник, што имня му «ты»,

Тото суть мої дїти, внукы,

Тото суть сестры и браты –

Вни при бідї дадуть ми рукы.

 

Чилянник, што имня му «мы»,

Тото суть вшыткы русинове –

Йдуть з украйинської тюрмы,

И серенчов нам світ обновлять.

 

 

                     *   *   *

 

Тко

Є май бüлшый з русинüв сонько

 

днись,

Кой слобода русинська є близь,

Лем за дїло, русине, узьмись!..

 

Йди,

Най старый ись, ци щи молодый,

Ты на битку страшну ся лади,

Й прüбєш чорні вкрайинські льоды!

 

Знай –

Ош ни нараз сотвориме рай,

Лем прочистиме вд пáскуди край!..

 

Ты

Будеш в душах русинüв сятый!

 

 

ЗАПОВІТ ДУХНОВИЧА

 

Я хочу відїти вас, люде,

Тых, ради кого я живу.

Умру, та й фрац за ня забуде.

А днись на вас ся кличу, зву:

 

Уголосїться, русинове,

Котры готовы йти на смирть

За нашу віру, зимлю,  слово,

Што убивавуть йих типир.

 

Нас украйинце зничтожавуть,

Пуд корінь ріжуть всьых живых.

Як вбранити ся – ни знаву…

Як удєднати ся уд них?!..

 

Ни так давно, в часы радянські,

И йих трощили мацкалї…

Забыли вто панове панські:

Днись нам они – фашисты злі.

 

Днись нас украйиниць грабує,

Културу нищить… А у них

Гийп украйинськый ни фунгує,

Свободолюбный дух утих.

 

За што такі сьме в Бога грішні,

Што вер нас в галицькый казан?!..

Нам треба жити окремішно

Уд паскудотных галичан.

 

Жива нинависть до чужинцьüв

Єднає вшыткых русинüв –

Нам у мерзотных украйинцьüв

Ни треба быти за рабüв.

 

Вбы серенча єдна на вшыткых,

Гет повганяйме прийшлякüв:

Здыймай ся, русине, на битку –

Так нам Духнович заповів.

 

 

ДОМÜ ЙДЇТЬ, ГАЛИЧАНЕ!

 

Де наші фáйні косичкы?

Де наші ипні дьüвочкы?

Гикой морозом влїтї,

Зничтожині, убиті!

 

Домü йдїть, галичане!

Домü йдїть, галичане,

Туда – за перевала! –

Вбы туй вас нич ни впстало!

 

Де наші фáйні роботы?

Де суть началственні посты?

Всьо заняли обманом

Паскудні галичане.

 

Домü йдїть, галичане!

Домü йдїть, галичане.

Туда – за перевала! –

Вбы туй вас нич ни встало!

 

Де наші дивні спüванкы?

Де наші звычаї, казкы?

Натыкує прийшлóта

Нам свою паскудóту!

 

Домü йдїть, галичане!

Домü йдїть, галичане,

Туда – за перевала! –

Вбы туй вас нич ни впстало!

 

Тых, што нас душать и давлять

Ледвы вытерплює зимля.

А нам чому – терпіти?! –

Вставáйме пáскудь бити!

 

Домü йдїть, галичане!

Домü йдїть, галичане,

Туда – за перевала! –

Вбы туй вас нич ни впстало!

 

 

         ВМИРАЙТЕ, РУСИНЫ…

 

Убняти бы м хотїв, та рукы ми вдрубали,

Вповісти бы м хотїв, та голосу ниє,

Зязали ногы ми украйинські вандалы,

Лем душу ни вдняли, бо серце ми ся бє!

 

За што? за што? за што таку смертелну муку

У край наш принесли вкрайинські говгірї?

У грудьох в русина лем передсмертні звукы

Клыкочуть, та вже й йим командувуть: «Умріть!».

 

Вмирайте, русины, – украйинце вас нищать,

У зимлю пхавуть вас прокляті прийшлякы,

Бо кажуть, ош уд нас они всї расов «вище»,

Тому в них право є на геноцид такый!

 

Вмирайте, русины, – в свою лїгайте зимлю –

Як легко приймать нас прадїдüська зимля! –

Лем, каже, вкрайинцьüв до себе ни приимлю,

Бо йих усьых давно сам господь Бог прокляв!

 

Проклятый народе, вкрайинцї нисусвітні,

Хоть нас вбиваєте, а ýздыхаєте – вы!

Сьому пудтвержіньом – історія всесвітня:

Усьых нас ни вбєте – пüздріть – я щи живый!..

 

 

                        *   *   *

 

Свальба не лем – палинкомыйка,

И – палинкопийка… Є в ньüв такый момент,

Кой вы сперву учуєте лем коломыйку,

А дале – вкрайинськый акомпанемент.

 

А свальба – русинська! Што чинити,

Обы молодый, а за ним и – молода

В сись динь серенчливый русинами могли побыти,

Хоть ся вд ним и лїпить вкрайинська біда…

 

Біду бы з ся замолоду изверичи треба.

А вкрайинце – пáскудь! – ни бывать гüрш!

Щи й кить на твойüв свальбі сміхує з тебе,

Та як жити дале, русине?! Вповіш!

 

Гудїм коломыйку! Чардаш играйме!

Цїмболы, гýслї, бáсы берім!

Лем ся вкрайинцям вчаловáти ни дайме!

А кить нас вчалýвуть, та лїпше – умрім!

 

 

                            *   *   *

 

Ввüн, ги філософ, ймав глубоку гадку

У чаши роздумüв, што повна онь з вирьхом.

Ввüн, ги пяниця, повпивав до цяткы

Усю посуду з палинков й вином.

 

Ввüн, ги філософ, лишив сьому світу

Загадку бытія, котру ни розгадав.

Ввüн, ги пяниця, так вчинив, што пити

Ни годны сьме,

бо сам всьо повпивав.

 

 

СПÜВАНКА ЗА БОВТОСЬКУ ПАЛИНКУ

 

Што сь, цїмборе, сумный?

На децу в тя ниє?!

Туй бовт палинчаный

Нич задарь ни дає.

 

Цїны, прапали бы,

В фраца на рогах!

Бовтоська палинка

Страшно дорога.

 

Кить хоч – на пяц попри:

Штось туньшоє найдеш…

Дїбровську ни бери,

Бо вд ниї и умреш.

 

Цїны, прапали бы,

В фраца на рогах!

Бовтоська палинка

Страшно дорога.

 

Кить є за што – купуй,

Айбо єдно затям:

Май туньшоє днись туй

Русинськоє житя.

 

Цїны, прапали бы,

В фраца на рогах!

Бовтоська палинка

Страшно дорога.

 

 

                *   *   *

 

Убтéр им губы рукавóм,

Кой дéцу м пропустив –

Мüй рот, пропахлый чисноком,

Вхопив щи й запах слив:

 

Сливлянка была, ги огинь,

Кышкы всї пропекла –

Так хытро здзюркала в онинь,

Онь в душу протекла.

 

Душа вблизала ся, ги кüт,

Челленым языком,

И попросила щи  й собі

Сливлянкы з чисноком.

 

И  почало ся всьо сперва:

Сливлянкы смак – мняккый!

Душа выливать ся в слова,

Слова – у спüванкы.

 

А спüванкы понад селом

Несуть, ги курагов,

Густый смак слив из чисноком,

И пяных – нас з тобов!

 

 

КОЛОМЫЙКА  И  СПÜВАНКА

 

Як май дáвно, так типирькы

Тко ми серцю май близькый?

Вы – русинські коломыйкы,

Вы – русинські спüванкы.

 

Днись вы – всьо богатство моє,

Што м за всьый живüт зüбрав:

Слово каждоє – живоє.

Каждоє м – переспüвав!

 

Як бы дале й што ни было –

Йшло житя и буде йти:

Я вже ляжу у могилу,

А вы будете цвісти,

 

Ги горгіны на фірганцї,

Ги чиришнї у саду,

Гикой спомины по мамцї,

Ид котрüв уже я йду.

 

Можуть вкрасти уд нас зимлю.

Вать газдüство изгорить.

Айбо спüванку Бог тримле:

Вна – уд Бога говорить.

 

Говорить нам пісня наша:

–         Зимлю свою вслободїть,

Побідїть урагüв вашых,

И – щасливо заживіть:

 

Пüдкарпацька Русь – держава,

Русины – її народ!

В спüванках йим – слава! – слава!

В коломыйках – з роду в род!

 

 

У ТЕХНЇЗОВАНÜМ СВІТЇ

 

Мої думкы – моторбіцїглї:

Біжать, падуть и цорконять.

Мої чутя, ги панські фіглї, –

На сýпермоторах литять.

 

За вызором зüрвав ся вітер,

Гикой пекелный дінаміт.

Надїя, серенчов ни вгріта,

Тріщить, ги трактор трощить льüд.

 

Моя робота каждоденна

При перевірцї в ВеТеКа,

Гикой з пса кожа излуплéна,

Ни варта днись и мідяка.

 

Ангары, бойнї, космодромы –

Ушытко технїков тріщить…

Я днись ся бою уйти з дома,

Обы ня гийп ни затрощив.

 

Та кой ся вродив им поетом,

И йсю м идею в риму вдяг:

Світ вшыткый вижу интернетом,

Што повный золота й смітя.

 

 

                     *   *   *

 

Кой плакали русинські гуслї,

Из неба цяпали слызы.

Было менї на серцю пусто…

Лем коломыйка, ги призыв,

 

 

Ид чому сь вічному вела ня,

Хоть ся противила судьба:

Якась паскудна босорканя

Ни лишила ми ни слїда

 

Уд того, што му ймня – серенча,

Уд того, што му ймня – хосен…

Та й тот час, силами майменшый,

Навікы будь благословен!

 

Будь, спüванко, благословенна,

Бо ты русинськый дух несеш,

Всьоможна и усьоспасенна,

Живу – тобов! Ты – в мнї живеш!

 

 

МОЇ СТИХЫ, ШТО ЙДУТЬ У СВІТ БЕЗ МЕНЕ

 

За вызором ткось голосно гугнявить

Мої стихы, які м щи й ни писав.

Я боязно за возüр позираву,

И звідаву: – Тко тя сюды загнав?!..

 

И – дїла чого? Што сим уповісти

Хотїв бы сь?!.. Ош всьо знаєш навперед!?..

Я ни чекав иннись ни вд кого вісти…

Тко вдкрыв тобі мüй завтрашный секрет?!.

 

Ги комары на скло, слова ся лїплять

На памняти ясноє полотно…

Я позираву в темноту ослїпло,

Онь очом ми трывожно й студено.

 

У студени слова ни паскуднївуть.

В низнамости я загубив ся сам.

Нüч. Я мовчу – нич вповісти ни сміву,

Вбы м ни завадив йти у світ стихам.

 

 

МОЄ ПИСМО – РУСИНСЬКОЄ

 

Тобі ся вто ни любить, што я пишу,

И як я пишу – ни тобі на смак.

Писати м  начав, кой им быв дїтвак,

Й лем як умру, товды писати лишу.

 

Ты кажеш, ош я пишу по русинськы,

А днись по вкрáйинськы писати бы ялó…

Повіруй ми: писмо – ни ремесло,

Ай – тайинство, што бог нам дав з дїтинства.

 

Його вд народжіня дала ми Мама.

А Мама, як и Бог, у ня – єдна!

И што бы сь ни казав, навхтема знай:

Я є русин, и – уццüть моя драма.

 

Знай: петровцїзм колись увыйде в моду,

Бо я любовльов рятовав свüй край!

Ни любиш моє – другого читай.

Я пишу – для русинського народа.

 

 

                 *   *   *

 

Стихы ни годен им читати,

Ни годен слухати стихы –

Вто вшытко єдно, што збирати

Мої затаєні гріхы.

 

А я є грішный, и – ни мало:

Кить жив им, значить им – грішив.

Та й нич ся доброго ни впстало

У мóйüв зчóрненüв души.

 

Я вже ни віруву у чуства.

Уд сбе жену гет думкы –

Навколо мене дуже пусто,

Тому й пусті в стихах рядкы.

 

Кить пустоту в ся запустити,

Вна понесе тя за страхы,

Бо нам дано на світї жити

Лем докü любиме стихы.

 

 

                   *   *   *

 

Кой вповів ись, ош я в віршах

Слово рüдноє згубив,

Я на тя поникав гüрше,

Гикой быв бы м тя убив!

 

Жили йсї слова до мене –

Божый дух у них живый:

З слüв безсмертных сотворені

Всї русинські молитвы.

 

 

    СТИХ – МОЛИТВА

 

То слабі, то силні –

На житя моє схожі – стихы,

Вы у мене єдні,

Ги чеснóты мої и гріхы.

 

Кüлко тых є чеснот? –

Раз.., два.., три… – и вже всьо м зраховав.

А гріхüв – повный рот! –

Най при людьох бы м го й ни вдкрывав.

 

Тихо шепчу стихы –

Каждый так, ги молитву нову!

Ци замóлю гріхы?!..

Докüть молю ся – дотüть живу.

 

 

               КНИГЫ

 

О, книгы прастарых часüв,

Як трепетно вас беру в рукы!

Я быв дїтвак ни дуже ýкый,

Кой первый раз им вас уздрів.

 

Я памнятаву вто тепло,

Што м го спытав, кой вас им дюгав:

У тїло, в душу – остро! туго! –

Якоє щастя ми текло!

 

Ньит! книга не лем цїмбора,

Не лем учитиль, ай штось выше –

Вна має душу й духом дыше

Сятым!.. – хоть бы яка стара.

 

О, книгы прастарых часüв!

Товстенні томы Гёте, Гейне,

Што сьте товды вчинили з мене,

Такый им у иннись прибрüв!

 

Вы – мüй сятый духовный хлїб!

У вашüв скупаный любови,

Я, осїянный вашым словом,

Изыйду в навхтемашный грüб.

 

 

  ЦАРСТВО КНИГЫ

 

Учинив я хыжу з книг,

И – живу в тüв хыжи:

Половінь, што пю из них,

Онь ми срце лиже.

 

Най вта половінь – чужа,

Лем ї упю – моя:

В ньüв и тїло, и душа

Куплють ся обоє.

 

Ткось за царство ми казав –

Я за ним ни бігав:

На земли м собі создав

Своє – царство книгы.

 

В них всього м себе спалив:

Вд смерти я ни втечу –

Вмру, й най грüб ми ни землив –

Книгами замечуть.

 

 

 БАНОВАНЯ ЗА ОСОЙОМ

 

Николи вже ни буду я в Осойи

Ногами босыма топтати пішачкы –

Чужый нарüд живе у хыжи мойüв,

Давно суть у могилах дїтвакы,

 

З котрыма я, у вшыткому йим руный,

Попасовав корову, рыбу ймав,

Косіцї крадені у возüр клав красуни,

Котру м пак нигда й ни поцюльовав.

 

Осою мüй, сятый, благословенный,

Ты выше вшыткых сїл и городüв:

Туй чилядь – золота, робüтна, вбленна!..

Лем я ся в тобі сперти ни зумів!..

 

Пудманутого гамішнов примаров

Вела ня в старüсть фалешна звізда:

Нитко ни знає што тото за кара

Пüти навхтема з рüдного гнїзда!..

 

Най спрячуть ся Швейцариї й Канары

Супроты мого рüдного села,

Котрому Божый рай лише до пары!

                                        Котроє й смирть уд мене ни взяла!