ЧОМУ

Я ПИШУ

ПО РУСИНСЬКЫ

Сохташ жити довго в мене ся уробив нидавно – лем на шістдисят шестому годї житя.

Тямлю, близькый родак, директор нашої сїлської ошколы, атеїст Петро Потüшняк ми казав, ош душі ниє.

         Годно быти такоє, ош и в мене ї ниє.

         Айбо так ня инколи тота душа заболить, што зачинаву писати.

         И – пишу !

         Од душі !

         И - з душов !

Ушыткы йсї годы писаня боров им ся за признаніє самым собов себе самого дуже талантным.

         Хоть доста давно м учирькнув слово «дуже», вже ся перо пудняло вбы учирькнути й слово «талантный».

Правда, первый мнов стрінутый живый критик ми вповів, ош талант уд мене удняти ни мош, иппен за тото, ош ниє го в ня.

         Айбо товды – нашто м жив, и так ся каторжно трудив ?!..

         И за пüллу чилядь писав им файно…

         Писав им такі довгі стихы, што вни прикрывали мою бездарнüсть – курті бы на такоє ни валовшны.

         Меже украйинськыма писатилями, а каммай помеже 1закарпацькыма, ганьбив им ся быти талантным, затото меже нима м навхтема быв лем такым, гикой они.

         Писав им книгы з хыбами: помимо орфографичных, много м начинив хыб идеологичных.

         Хоть, гадаву, ош свойыв многолїтньов лїтературнов роботов заслужив им право писати з ошибками, а каммай з идеологичныма.

         Тым бüлше,вшыткы державы, в котрых я существовав, говорили изо мнов из позициї силы, завто в мене вже в кырви – говорити з державов из позициї безсиля.

         У розцвітї сил и опыта м перейшов из украйинського писаня на русинськоє.

         И не лем тому, ош украйинськоє ми домак чужоє: из украйинської азбуквы вшыткы звукы на ня шипіли, гикой гыды - были шиплячыма й гыдячыма, гикой ушыткы днишнї украйинце.

         Нигда м ни хотїв быти схожым на Шевченка, авать на Пушкіна, бо кить сись и хотїв глаголом жеч серця людей, та я иппен сисю фіглю чинив иныма частями бисїды, бога славити, є йих доста.

         Нигда м собі ни приписовав чужі думкі, айбо слова – айно. (И туй так чиню!)

         Тай Бальзак, прощüн бы, так чинив !

         И – Дюма вшыткы троїчко; дїдо, няньо, сын.

         И – йих читалникы.

         Кить замолоду м писав ушытко сам, та в старости вже маву соавтора: пишу из гріхом наспіл.

  А чому бы й ньит ?!.

         Итак им ушыткы свої гріхы увіковічив у слові.

         Ци брехав им ?

         Брехав.

         За нашоє гüркоє житя писав им такыма солодкыма словами, што мухы ся на нї злітали тучами, и обсирали тоты солодощі…

         Нитко ни грыз гранїт наукы из мойых книг, годно изза того, бо там нигда й ни было наукы.

         Айбо мыши йих грызли и іли из смаком.

         Тямлю, мав им мачку, та вна ся втказовала істи тых мыши.

         Мош бы вповісти, ош тоты мыши йüв воняли мойыма книгами, айбо, гадаву собі, ош моя мачка просто ни любила лїтературы.

         А я – люблю!

         Можу вам ся залати на душу, ош я читав ушыткы книгы, што м йих написав!

         Но, дві-три годно быти што й – ньит !

         Віруйте ми на слово!

         Бо пüллый тот писатиль, котрому ни вірувуть на слово.

         А кить я - пüллый, та нашто сьте ся взяли ня читати?!..

         Просто так вам и кажу: я – ни Бальзак.

         Бо, тямлю, кой им быв у Парижи, та зайшов им до хыжі Бальзака, и сїв им за його столиць, та туй такый нараз им ся почуствовав ни на свому стüльцьови.

          Лем на старости м став многообіщавучым писатильом: обіщаву, ош бüлше писати ни буду.

         Лем сисю книгу.

         Пишу ї так, ги м жив и навхтема говорив: по русинськы – де ся ми як буде вдавати.

         Знаву, ош буду славный меже потомками, айбо гонорар – писатильську платню – могли бы ми дати єдночасникы-современникы.

         Ни давуть.        

         Чуствуву ош и ни дадуть.

         Так и вмру.

         И щи єдно чуствуву: за тото, ош им жив, чилядь ся дüзнає лем из мого некролога.

         Айбо докüть ся тот некролог изявить, я, дасть Господь Бог, устигну и сам за себе дашто вповісти.

Давно м порозумів, ош ниє тых слüв, у якых уже умерлый чилянник годен ся впстати такым, якым овüн быв за житя.

         Слова – май ближа до житя матерія – они, гикой зирькала, годны удобразити тото, што щи живый записує.

Айбо читавучый увыйти в тото зирькало ни годен, бüлше того – узяти участь у тых дїйствіях, за котры читать, нияк ни може.

         Русинська бисїда є бисїдов нипризнаного народа – русинüв.

         Писаня-читаня по русинськы зачало ся практиковати лем у послїднї двадцять годüв. И ты, дорогый читалнику, ся мучиш, хотячи вхопити из сих слüв мою мысль. А йсе поправдї трудно.

         Дякуву ти за твої труды..

         Страшно здыхляцька держава – Украйина – окуповала не лем територію Пüдкарпацької Руси, ай угняцкує, утрощує гет из сознания русинüв йих бисїду, йих дух…

         Я – послїдный из русинськых могіканüв – дыхаву, думаву и пишу по русинськы.  

Попозирайте мüй

старый сайт:
http://gafya.narod.ru/

Дзеркало сайта

http://petrovtsiy.ltd.ua/

Tegs:

русинськи русинські співанки писни пісні фигли колядки, іван петровцій, вірші петровція, іван петровцій біографія, русины народ, закарпатские русины, русины на украине, становище русинів у галичині, галицкие русины, карпатские русины, русины фото, русинське радіо, русины, русини, русинська мова, русинский язык, русинська нація, русинська музика, русинська родина, русинськi співанкы, русинськi стихы, русинська правда, русинская литература, русинська література, русинская поэзия, русинська поезія