У БІЙ ІДУТЬ ОДНІ “ДІДИ”

(детектив про детектив)

  Роман-детектив “Manümissio, або Хроніка урмезійовських убивств” у своїй ході від письменницького стола до видавця,

 а згодом і до читача, має свою неповторну, усіяну глогастим терням дорогу.

  Головним поштовхом до написання цього твору було традиційне для Закарпаття (особливо – радянського періоду !) знущання уже “очленених” письменників (тобто членів Спілки письменників)

над ще ”неочлененими” (бажаючими стати членами Спілки письменників) – щось подібне в армії називають “дідівщиною”.

  Головними “дідами” в літературі Закарпаття радянського періоду були: в прозі – Іван Чендей (до речі, зневажливий неологізм “очленитися” належить саме йому), в поезії – Петро Скунць,

у перекладі – Юрій Шкробинець.

  Молодий закарпатський автор однієї чи двох книг мусив, як то русини кажуть, “поцілувати пантофлю папі” – тобто послужити, принести конкретну користь літературним ( а не римським) “папам” Закарпаття: Чендею, Скунцю, Шкробинцю, та, найголовніше – попринижуватися перед ними. Саме тоді бездарні літературні “діди” й почувалися справжніми письменниками.

  До прикладу, безмірно бажаючи “очленитися”, тодішній молодий завідувач відділу сільського господарства обласного радіо,

автор двох збірочок прози Дмитро Кешеля прямо таки грабував радгоспи і колгоспи області, й награбовану сільськогосподарску продукцію машинами завозив додому до літературного ховраха Чендея – той любив мати добрі припаси на зиму, та й не лише на зиму.

  Руками молодих претендентів на “очленення” літературні “діди” розправлялися, як то вони любили публічно казати, з “побратимами по перу”. До прикладу, навіть надзвичайно талановитий молодий поет Микола Матола мусив поплазувати перед літературним “дідом” Чендеєм і виконати його “дружнє побажання ювіляру”:

в ніч напередодні шестидесятиліття порядної людини, письменника Петра Угляренка вся бруківка перед його будинком була пописана висловами на кшталт: “Угляренко – графоман!”,”Угляренко – нездара !”, “Угляренку, їдь додому –

на Україну !” тощо,

  Уранці, в день свого шестидесятиліття, Петро Володимирович Угляренко виходить на вулицю, і – читає “дружноє посланіє”…-

він добре знав, що це “подарунок” від … Івана Чендея …

  Перед тим літературний “дід” Чендей допоміг якнайскоріше зійти в могилу великому, істинному письменникові нашого краю Михайлові Томчанію, домігшися за допомоги свого київського цімбори Миколи Жулинського того, що вже запланований

до шестидесятиліття Михайла Томчанія двотомник дирекція київського видавництва “Дніпро” викинули з плану – першим серед прозаїків Закарпаття двотомник мусив мати Іван Чендей.

  І Чендей таки власний двотомник мав … Але – після передчасної смерті Михайла Івновича Томчанія…

  Про всю оцю літературну “дідівщину” з моїх оповідей знала моя дружина – “москалька”, як називав її Іван Чендей, а фактично: донська козачка (народилася в місті Салську Ростовської області), яка з дідів-прадідів ще й прізвище мала козацьке – Шелест.

  Чесно скажу, що і я не був святим: влітку 1981-го року більше двох тижнів добряче повпирався на будівництві ужгородського палацу Івана Чендея – заробляв рекомендацію до Спілки письменників… Упродовж цього часу, тягаючи величезні геренди

з “живим класиком“, перекопуючи його виноградники та грядки,

із розмов з ним переконався наскільки Чендей малоосвічений, слабо ерудований… - його цікавили тільки плітки з життя письменників області й республіки…

  Як саме тоді я дізнався, оце домашнє кубло Чендея нормальні письменники називали “штабом підлості” – саме звідси, після “нарад” з найближчим товаришем по паскудствах Петром Скунцем, поступали команди: оттого письменника оббрехати, аттого щонайпідліше підставити, а цього взагалі знищити…

  Не цурався Чендей і доносительства. У листі Чендея до Олеся Гончара від 30 грудня 1991 року читаємо:”Певно, доходили до Вас вісті про так зване реакційне русинство на Закарпатті. В цьому активно замішані літератори Іван Петровцій, Іван Долгош, Володимир Фединишинець.”.

  До речі, для Петра Скунця, як і для Івана Чендея, у спілкуванні з людьми, у відношенні до людей найелементарніші поняття моральності, порядності не існували взагалі.

  Не відставали від них і створені ними ручні та зручні для них, бо з їх же допомогою “очленені”, себто приручені, молодші письменники.

  Пригадую, наскільки дружину мою Валентину вразив цинізм Василя Кохана, з яким той, приїхавши до Берегова, де я на той час із сім’єю жив, зухвало посміхаючись розказував нам, як оце щойно він одержав чотирикімнатну квартиру в Ужгороді, а свою двокімнатну здав на баланс міськвиконкому, оскільки вже всі члени Спілки письменників квартирно забезпечені.

  “А – я, Василю Івановичу !??..” – вирвалося у мене, оскільки дуже хотів жити в Ужгороді, і вже був на той час “очлененим”.

 “А що тобі туй хибить, Іване, в Берегові !?..” –поплескуючись по округлому черевкові, мовив низькорослий, опецькуватий Кохан – тодішній голова письменницького профкому, який і вирішував питання квартирні…

  Саме ця розмова і була отією останньою краплею у чаші нашого

 з дружиною Валентиною терпіння, яка й дала поштовх до написання роману, який зараз, дорогий читачу, лежить перед тобою.

  Писати зачала Валентина, ясно, що по-російськи. Сперва я це сприйняв за жарт, одначе ентузіазм моєї дружини на пропадав – вона писала !...

  Мушу сказати, що до вступу в Саратовський юридичний інститут (при комуністах - закритого типу) Валентина рік провчилася на факультеті журналістики Ростовського держуніверситету, який з невідомих мені причин полишила…

  Була вона книгоманкою – читала багато, і, маючи вишуканий читацький смак, читала, як оце й радив нам усім Лев Толстой, тільки краще.

  Спрацьовував тут ще один фактор: сім’я наша створилася внаслідок істинно шаленої любові… Хоча, згідно гороскопу Близнюк (я) є абсолютно ворожим Діві (Валентині)… Чесно кажучи, це давалося взнаки: шалена любов перемежувалася щонайдикішими скандалами – здається, ніхто в житті моєму

 не ображав мене так як Валентина, але й … ніхто не любив так.

  Валентина після наших дость частих скандалів говорила мені: “Только я имею право тебя любить. Обижать – тоже. Но, если я увижу, что обидел тебя кто-то другой, поверь, даже я ему

 не завидую”.

  Читаючи перші ж написані Валентиною сторінки, я таки дійсно не заздрив ні Чендею, ні Кешелі, ні Скунцю…

  А те, що в нашому романі ми змалювали саме цих членистих “очленених”, видно й неозброєним оком: Чендей родом із села Дубового, значить він – Дубовий, Кешеля родом із Клячанова, значить він - Клячан, Скунць родом із Міжгір”я, отож він – Міжгірський…

  Цей принцип ми запозичили в самого Чендея, який у своїй повістині “Житіє Антона Кукурічки” досить “успішно” обплював

як “очлененого” Степана Жупанина, так ніколи й “не очлененого” старійшину закарпатського письменства Миколу Івановича Рішка.

  Що ж до фактажу, викладеного в нашому романі “Manümissio, або Хроніка урмезійовських убивств”, то це є результатом мого багаторічного сидіння в секретному відділі нашого обласного архіву, який знаходиться в місті Берегові – листи офіцера фашистської армії Івана Чендея зі Східного фронту, з України, де він з німецького автомата розстрілював як українських партизанів, так і мирних українців, у нашому творі використані частково, але – точно. Щонайточніше – слово в слово ! - подано в романі великий

плач Івана Чендея за померлим у 1953 році батьком усіх народів Сталіном та й інше…

  Написано було роман на одному подиху, але його мозаїчна, майже що новелістична композиція у багатьох місцях потребувала, так би мовити, його цементуючого склеєння, що й творилося досить таки тривалий час у гарячих суперечках.

  Зрештою, вирішили не подавати російського варіанту твору,

 бо це несло з собою певні видавничі проблеми, а перекласти його українською мовою, що, само собою, довелося робити мені, як письменникові, який уже мав досвід перекладу “Малих поезій в прозі” Шарля Бодлера, більш ніж п’ятисотсторінкового роману Гейзи Гардонія “Зірки Егера”, книги літературних казок Клари Біхарі тощо.

  Але сам процес перекладу став для мене істинним пеклом – Валентина по кілька разів перечитувала кожну перекладену мною сторінку, люто чіплялася – у багатьох випадках несправедливо ! – майже що до кожного речення…

  Завершивши переклад, у присутності Валентини, я вголос

поклявся більше ніколи не перекладати твори живих авторів –

ще дві-три такі роботи, і матиму інфаркт…

  22 травня 1989 року я додрукував чистовий варіант роману українською мовою, того ж таки дня надіслав його до видавництва ”Карпати” в Ужгород, звідки рівно через місяць одержав категоричну відмову: у рецензії, підписаній завідуючим редакцією художніх видань та директором видавництва, зокрема, зазначалося: “…само собою, що в наш, перебудовний, час дозволено писати

щонайвідвертіше, щонайрізкіше і щонайвикривальніше, але ж

 не до такої міри !..

  Київське видавництво “Радянський письменник” та львівське “Каменяр” обійшлися звичайними відписками…

  Ми розуміли що написали, і за всяку ціну хотіли видрукувати наш твір.

  Надсилати до серйозного видавництва другий чи третій примірник було неетично, та й серйозні видавництва розглядали тільки перші примірники, а передруковувати більше ніж триста сторінок машинопису бодай би ще раз я вже не мав сил фізичних.

  І спало мені на думку поїхати в Угорщину до мого друга, письменника з міста Вашарошнамень, Міклоша Антала: міркував

я собі, що може отаку гостру річ видрукують угорці – Україну, Радянський Союз вони не люблять, а в нашому романі знайдуть багато чого співзвучного їхнім нинішнім настроям…

  В той час для мене поїхати до Угорщини було набагато простіше, аніж до Ужгорода. Адже від Берегова до кордону рівно шість кілометрів, ну й від кордону до Вашарошнаменя не більше десяти – всього шістнадцять кілометрів.

  Мав я на той час “Москвича-21-41”, на якому вже побував і в Румунії, і в Польші, само собою, в Словаччині й Чехії, а Східну Угорщину об’їздив усю: возив різний товар, торгував – тобто годував у голодний перебудовний час сім’ю.

  Вклав рукопис у папку, папку засунув під сидіння, і вже через півгодини був на митному переході “Лужанка”.

  Наші прикордонники вліпили мені в паспорт свій штамп, а далі треба було пройти наших митників. Не розумію чому, але до мене підійшов сам начальник митного поста Григорій Лойф, завжди веселий, завжди в доброму гуморі - хитруватий єврейчик. Дружина моя, як адвокат, колись допомагала йому виплутуватися з якихось напівкримінальних дебрів, а зі мною він лише здоровався.

  Поздоровався й тоді, і спитав: “Що везеш ?”. – “Нічого,” – чесно відповів я йому, і саме це його найбільше насторожило: як може бути так, що нормальний берегівчанин їде до Угорщини, тратить свій час і бензин на дорогу, а не провозить нічого !..

  “Можна, я огляну машину ?” – хитро спитав Григорій. “Не сміши, Григорію – ти тут начальник, а не я – дивися,” – відповів я, а серце моє стислося: нам у спину ще дихали радянські закони з їх всезаборонністю…

  Григорій мав нюх пошукової собаки – він одразу посягнув рукою під моє сидіння, витягнув папку, відкрив, почитав, і каже:

“Іди і подякуй дружині твоїй за те, що вона з мене тоді

не взяла ні копійки, а я тобі у віддарунок не роблю проблем сьогодні з оцією ось писаниною…”.

  Вернувся до Берегова, зайшов до дружини на роботу й кажу: “Отой жидяра Лойф мене завернув…”.

  А Валентина дуже спокійно каже: “Так є ж іще два переходи до Угорщини. Спочатку спробуй через Косино”.

  Я таки вкинув до машини якийсь товар: гадаю - хай його конфісковують, аби лише папку перевіз !...

  На переході “Косино” вийшло все як у казці: наш митник узяв

 з мене слово, що як їхатиму наступного разу, то завезу йому текст моєї русинської “Співанки за солонину”, а начальник угорського митного поста Йовжі Пинтек, крім усього щей власник ресторану в недалекому від нас місті Кішварда, де ми з ним не раз пиячили, не відпустив мене доти, доки не розказав з десяток свіжих анекдотів.

  До Міклоша Антала я в робочий час уже не встиг, і пішов до нього додому.

  Те, що він розповів, просто вразило мене. Міклош більше трьох років працював над перекладом угорською мовою роману

російського письменника Бориса Можаєва “Мужики и бабы” (більше семисот сторінок тексту !). Була домовленість

з будапештським видавництвом “Сийп іродолом”, що вони видрукують переклад оцього так жваво сприйнятого читачами Радянського Союзу роману. А, значить, Міклош матиме добру копійчину.

  Але домовлялися більше трьох років тому, а на час нашої

з Міклошем стрічі угорці так близько сприйняли радянську перебудову, що вже почувалися настільки вільними від нас, що навіть чути не хотіли ні про яку радянську літературу з культурою разом – Угорщина інтелектуальна повністю переорієнтовувалася на високоінтелектуальний Захід.

  Отож, три роки каторжної перекладацької роботи Міклоша пішли коту під хвіст - як то в нас тоді казали, такі реалії дня.

  Щоб видрукувати наш роман – і мови бути не може ! – все, що йде від нас, зі Сходу, для угорців воняє радянщиною !

  “Єдине, Іване, що можу для тебе зробити, так це відксерю твій роман. Скільки примірників тобі треба ?” – спитав мій справжній друг Міклош Антал. І хоча я ще тоді не дуже й розумів що таке ксерокс, але дійшло до мене, що Міклош хоче розтиражувати мій рукопис, І я сказав йому своє чарівне число: “Двадцять два !”

  “Прийдеш через тиждень,” – сказав Міклош, і ми розпрощалися.

  Якийсь добрий диявол вселився в мене, і, гадаю собі, подразню я жидяру Лойфа – повернуся додому в Берегово через Лужанку.

  Йшлося під вечір, і Григорій був легенько “під мухою”. Побачив мене, похитав головою: “Таки перевіз !..”. На що я йому: ”Таки-так, Грицьку ! Твій перехід у нас не єдиний… І на відміну від тебе

ще десь і порядні люди є !”. Лойф розлючено: “Тобі це, Йване, так просто не минеться…”.

  Минулося.

  Уже через тиждень ми з Валентиною розкладали наш дорогоцінний роман по примірниках – рівно двадцять два !

  Оскільки основні видавництва в Україні були опробовані з абсолютно негативним результатом, ми вирішили вдаритися на успішно тоді “загниваючі” Захід і Заокеання.

  Десь у себе на роботі Валентина знайшла великі конверти – великі, бо в кожен було потрібно втиснути більше трьохсот сторінок машинопису. І ми зачали їх заадресовувати, благо я мав адреси більшості українських видань зарубіжжя.

  Найперше я заадресував до любої мені Франції у редакцію газети “Українське слово”, у Німеччину в газету “Неділя”, яка видається в місті Ашаффенбург, до Риму в “Українську Газету

 в Італії”, до газети «Європейський українець», яка виходить в Іспанії, Португалії, Італії, Франції, Греції, Німеччині, Польщі,

а також до США у щомісячний культурницький і політичний журнал української еміґрації "Сучасність" та в газету “Наше життя”, до Австралії у видання “Вільна думка” та “Українець в Австралії”…

  Аби повисилати ці важкенькі бандерольки, я поїхав до угорського міста Дебрецен, де й поштові збори нижчі, аніж у нас, та й надійність, що мої послання дійдуть до адресатів, стовідсоткова.

  Як не дивно, але відповіді одержали з усіх видань – то просторі, то коротенькі, але звідусіль – негативні, ще й причина у всіх майже що одна – брак коштів на видання…

  От тобі й західні та заокеанські багатії !..

  А вирішив усе сліпий випадок.

  На Закарпаття париїхав відпочивати Валентинин однокурсник по Саратовському юридичному інститутові, який на той час працював слідчим у МУРі (у Московському кримінальному – по-російськи уголовному – розшуку).

  Гостюючи в нас удома, Валерій Юдашев у розмові

 з Валентиною дізнався про наші видавничі митарства, і попросив один примірник твору, пообіцявши показати його своєму доброму другові, письменникові Юліану Семйонову.

  Через два тижні десь годині об одинадцятій вечора на наш квартирний телефон у Берегово подзвонив сам Юліан Семенович. Розмовляв він з Валентиною.

  Як я чув з їх бесіди - перемовлялися обидвоє чистою українською мовою.(Те що Валентина розмовляла українською, мене не дивувало, адже на той час вона до всіх тонкощів опнувала

як українську, так і мою рідну русинську мови). А от українська Юліана Семйонова мене дуже подивувала: коли ж він встиг, так багато сил, енергії віддаючи своїм багаточисельним романам !?..

  Виявляється Юліан Семйонов має в Києві Українське відділення Московської штаб-квартири Міжнародної асоціації детективного та політичного роману (скорочено – УВ МШК МАДРП), яке знаходилося на вулиці Перемоги, 10. І якщо ми, автори,

не заперечуємо, то він приступає до публікації нашого роману,

з яким ознайомився, і який йому дуже сподобався сміливим підходом до висвітлення сучасних проблем і добрим літературним стилем.

  Паперові угоди Юліан Семенович не визнає, і якщо є наша усна згода, він дає команду друкувати роман.

  Ясно, що після стількох безплідних пошуків благодатного видавця, наша згода була блискавично позитивною !

  І хоча перше видання нашого роману-детективу датоване 1991-им роком, сигнальні, примірники ми одержали рівно на Різдво,

 6 січня 1992 року.

  Тираж роману був для нас приголомшливим: п’ятдесят тисяч примірників !.. На закарпатський облкниготорг поступило тридцять тисяч примірників, решта – двадцять тисяч – розійшлися по Україні.

  Восени 1992 року нашого роману в книгарнях області вже знайти було неможливо – за півроку тираж розійшовся повністю.

  Але преса мовчала: головні “герої” нашого твору впізнали себе.

  А вплив на обласну пресу Чендей, Скунць, Кешеля мали вирішальний, отож вони й вирішили боротися з твором, де про них

була написана чиста правда, випробуваним радянським методом – замовчуванням.

  Долучилася до них не менш активна у всілякому паскудстві й брегівська адвоката Тетяна Логойда, яка в романі проходила як Тетяна Гарайда.

  Одначе, як би твір не замовчували, він говорив за себе сам – сам себе пропагував !

  Ми ж найперше порозсилали наш видрукуваний окремою книгою роман до всіх видавництв – і українських, і зарубіжних –

які нам свого часу делікатно відмовили.

  І хоча десь щось і промайнуло в тодішній пресі про наш твір,

по правді кажучи, хотілося чесного, розумного аналітичного слова від якогось дійсно компетентного в літературних справах автора.

  І наше чеканя увінчалося успіхом: більш ніж через десять років після його виходу, на наш роман звернула увагу вже на той час мешкаюча в США, воістину талановита письменниця Оксана Кішко-Луцишина. Її розлога стаття-роздум “Жіноче обличчя закарпатської прози. (Роздуми над романом “ Manümissio, або Хроніка урмезійовських убивств ”)” була розміщена в інтернеті й видрукувана у кількох солідних виданнях.

  Оце зараз, перевидаючи наш з дружиною роман (через двадцять один рік після його першого виходу у світ !), я хотів роботу Оксани Кішко-Луцишиної повністю подати в цьому виданні як післямову.

  Одначе, “озброївши” оце – друге ! – видання власною передмовою, вирішив тут навести лише кілька витягів з роботи Оксани Кішко-Луцишиної:

  “Повість Валентини Шелест-Петровцій “Manümissio, або Хроніка урмезійовських убивств” у співавторстві з Іваном Петровцієм вийшла у 1991 році – отже, дванадцять років тому. Закарпатською критикою по-справжньому помічена не була, що, зрештою, не так уже і дивно…”.

  “Проте на складному шляху становлення закарпатської прози повість В. та І. Петровціїв без сумніву – одна з важливих міт”.

  “Елементи самобутнього світобачення притаманні повісті у значній мірі. За машкарою детективу проступає правда про жінку-сучасницю, жінку, життя якої так безпросвітно схоже на реальність.., жінку, яка не соромиться дати собі ради у своїх істинних почуттях і окреслити межі свого світу… У своїй монографії “Дискурс українського модернізму в українській літературі” Соломія Павличко звертає увагу читачів на те, що сфера сексуальності взагалі “не існувала для патріархальної культури”, а “перша в українській літературі сцена фізичного кохання” належить перу Ольги Кобилянської, письменниці “нового”, ”модерного” світогляду. Табуйованість теми сексуальності і тілесних переживань прослідковується також у такій культурній галузі як художній переклад. О. Забужко описує казус із перекладом шекспірівського сонета № 130, у якому кохана жінка замальовується не “богинею”, а цілком земною істотою…”.

  “Повість “Manümissio, або Хроніка урмезійовських убивств”, попри сюжетну розгалуженість, містить також асоціативні відступи, життєві історії, високохудожнє переповідання особистих переживань і досвіду, коли автор “перевтілюючись” у свою героїню або героя, показує нам “душевний портрет ”персонажа…”.

  “Як на мене, одна з найцікавіших героїнь повісті – адвоката Тетяна – колега одного із слідчих. Змальована різко саркастично як пристосуванка, Тетяна полюбляє гроші і використовує вигадку про “генетичну тінь Шенборна” для облагородження свого родоводу. Однак Тетяна насамперед - жінка, причому жінка, яка

 до безуму … “любить власне тіло”. (Не забуваймо: повість написана ще в радянські часи !). Очевидно, у наміри авторів не входило змалювання відвертої “тілесності” цієї героїні як риси позитивної, однак ця тілесність, описана не у традиційній, зглажео-ескізній манері (“стан гнучкий”, ”білі руки) з наголосом на абстрактній “красі”, а – індивідуалізовано, зосереджуючись на рисах зовнішності, притаманних конкретній жінці…”

  “У “Manümissio…” героїня (до речі, одна із жертв злочинців, задіяних у повісті), яка живе серед цілого моря чоловічої брутальності, влучно підсумовує спекрт задоволень, доступних жінці у світі патріархальної моралі: “вдало сходити заміж за чергового фізичного або морального імпотента”. Про одного із своїх колишніх чоловіків висловлюється так: “статевий акт виконував як горобець”, “ліз до мене зі своєю жирною, спітнілою любов’ю”. Героїня відверто проговорює свій справжній досвід, справжні, а не підказані ідеологією, почуття. Як бачимо, порушення цієї табуйованої раніше теми у нашій літературі – незаперечна ознака істинного новаторства твору В. та І. Петровціїв”.

  І хоча Оксана Кішко-Луцишина й поціновує наш роман як повість, в чому автори из нею абсолютно незгодні, проте вона вловила дух твору, його викривальну настроєвість.

  Друге видання роману-детективу виходить на сьомому році від дня передчасної смерті головного автора (усього півтора місяця не дожила Валентина до свого п’ятидесятип’ятиліття: народилася 16 вересня 1951року – померла 9 липня 2006 року), і це перевидання її головного прозового твору є даниною нині ще живущого співавтора справжньому письменницькому талантові, який Господь Бог дарував Валентині Георгіївні Шелест-Петровцій.

Попозирайте мüй

старый сайт:
http://gafya.narod.ru/

Дзеркало сайта

http://petrovtsiy.ltd.ua/

Tegs:

русинськи русинські співанки писни пісні фигли колядки, іван петровцій, вірші петровція, іван петровцій біографія, русины народ, закарпатские русины, русины на украине, становище русинів у галичині, галицкие русины, карпатские русины, русины фото, русинське радіо, русины, русини, русинська мова, русинский язык, русинська нація, русинська музика, русинська родина, русинськi співанкы, русинськi стихы, русинська правда, русинская литература, русинська література, русинская поэзия, русинська поезія