СЛАВМО КНИГУ

І

ХВАЛІМ ЧИТАЧІВ

  Кор.: - Ваші стосунки з книгою…

  І.П.: - Розпочинаються від дня мого приходу в цей світ.Ну, почнемо з того, що моя Мамка – Гафія Іванівна – мала шістнадцять сестер і братів: дід мій був дуже віруючий, а Біблія аборти забороняє – скільки зачалося, стільки й народилося. Мамка моя народила нас лише шістьох. Родина в нас була воістину патріархальна – дуже вірували у всілякі забобони, ворожки… Коли 1937 року народився мій старший брат Юрій, перше, що йому втиснули до рук, був саморобний дерев’яний хрест… Це і визначило усе його подальше життя – як йому не перечив мій Батько, Юра все-таки поступив у Луцьку духовну семінарію, і став священником…Сестрі Марії, 1940 року народження, Мамка найперше втиснула до рук кольорові нитки, голку і гарний шмат білої матерії – Марія – царство їй небесне ! – усеньке своє життя вишивала… Що було втиснуто до рученьок моїй сестрі Аннї, не знаю – вона померла від тифу дворічною за рік до мого народження… Мені Мамка втиснула до рук молитовну книгу, з якої молилася щодня – “Хлїб души” Александра Духновича… Це й визначило усю мою подальшу долю – скажу по-сучасному: книга - це та зірка, яка й донині спрямовує моє життя.

  Кор. – Ваша перша книга…

  І.П. – Оповідання Альберта Мальца, подаровані мені Дідом Морозом у грудні 1955 року, де каліграфічним почерком мого дядька, директора нашої школи Петра Михайловича Потушняка було написано, зокрема, “ за відмінні успіхи в навчаннї…”, а наступного року мій рідний старший брат Юрій на честь свого вступу до Луцької духовної семінарії подарував мені Біблію , перекладену українською мовою П.О. Кулішем, І.С. Левицьким і Пулюєм. До речі, саме ця книга й стала моїм першим підручником української мови – я дуже тонко відчував: мова, яку користають мої Батьки, мої односельчани, і мова цих книг – це мови різних народів…

  Кор.:- А далі…

  І.П. : - А далі всі гадали, що я оберу шлях священника, бо вже дев’ятилітнім на богослужінні в церкві читав “Апостола”… Мій батько жартував: ”Я можу грішити скільки хочу, адже молити ся за мене є кому: мій брат Василь – піп, син Юра – піп, ще й Іван піде на попа ся вчити…”

  Та не так ся стало… До речі, Батько мій, чоловік практичний

 і скептичний, не одобрив бажання мого брата стати священником: пам’ятаю, Юра переховувався від Батька у хліві на сіні, де підчитував потрібну для вступу в духовну семінарію літературу. Якщо сюди ще додати радянську заборону релігії державою, то я вважаю, що старший мій брат Юрій здійснив подвиг, ставши священнослужителем. Як пам’ятник після себе (помер Юрій 2004 року), він залишив заснований ним монастир в урочищі Кам’янка за нашим селом Осій на Іршавщині…Монастир діє !

  Кор.:- Ваші подальші стосунки з книгою…

  І.П.: - Начитавшись радянських політичних брошур, яких повсюдно було вдосталь, я – десятилітнім ! – вирішив опанувати великих класиків Маркса і Енгельса: о, як поетично для мене звучав “Маніфест Комуністичної партії”: “Призрак бродит по Европе – призрак коммунизма…”, адже до оповідей про всілякі призраки я звик з наших вечорниць – відьми, ворожілі, босоркані… - саме ці персонажі оточували мене з самого дня народження… Отож, “Маніфест комуністичної партії” мені сподобався, а от надмір пузаті три томи “Капіталу” я догриз десь до середини другого тому,

 І облишив це непосильне для дїтвака діло.., адже саме тоді я відкрив для себе у багатій бібліотеці Федора Потушняка поезію Сергія Єсенїна…

  Кор.: - Значення бібліотеки Федора Потушняка у вашому житті…

  І. П. : - Гадаю, що і вирішальне, і визначальне… Почну з того,

 що Потушняки наші близькі родичі: мати мого Батька, і мати Федора Потушняка – рідні сестри… Потушняківська оселя в Осої знаходиться десь метрів за двісті від нашої хати, правда, через потічок… Як відомо, після закінчення 1935 року навчання на філософському факультеті Празького університету Федір Потушняк кілька років працював у центральній бібліотеці міста Брно, звідки й перетягнув додому в Осій велику кількість різноманітних і різномовних книг: білогвардійські видання Парижа, Лондона, Берліна, Праги..., аналогічні видання українських націоналістів, нашу русинська література, зокрема, періоду Івана Гарайди… - це те, на чому я у своєму селї виростав змалку.

  Кор.: - І про любов…

  І.П. : - Маючи п’ять років, я закохався у дружину директора нашої школи, мого родака Петра Потушняка – Марту Іванівну. Народилася Марта Іванівна у Франції, в сімЇ наших русинів, що туди виїхали на заробітки. До сімнадцяти років розмовляла лише французькою – русинську й українську опановувала вже як – сімнадцятилітньою – приїхала сюди. Працювала в нашій школі вчителькою. Я закохався в неї з першого погляду.Ходила до школи через наше обійстя, і я щоранку чекав її, залізши на грушу, й кидав їй до ніг найкращі грушки…Згодом, після навчання на французькій філології в УжНУ, я два роки працював учителем французької мови в школі мого рідного села,

 і ми з Мартою Іванівною ділили класи, я питав її: “Марто Іванівно, а ви хоч розумієте, що я вас любив !?..”. ”Аякже, Іванку, - ти ж мені тоді найкращі грушки скидував…” . Саме Марта Іванівна й дозволяла мені, потай від свого чоловіка, перебирати багатющу бібліотеку вже на той час покійного Федора Потушняка…Більше того: багато потушняківських книг, навіть деякі рукописи Федора, з дозволу Марти Іванівни перекочували до моєї особистої бібліотеки…І саме це й було щастям як для осійської частини бібліотеки, так і для рукописної спадщини Федора Потушняка…Зараз уже можна сказати правду: п’яний Петро, Федорів брат, прийшов увечері додому, заснув із запаленою цигаркою – спричинена цим пожежа спалила всю хату вщент – ледве мешканці залишились живі.., а Федорові книги й рукописи згоріли, за винятком тих, які я з допомогою Марти Іванівни вкрав… Вони й зараз в мене.

  Кор.: - Маєте ще якісь рукописи наших давніших письменників ?

  І.П.: - Найціннішими вважаю два рукописи проповідей Александера Духновича, ще досі ніде не друковані… Ну, й уже працюючи у моїй книгарні “Файні книги”, викупив дванадцять рукописних зошитів Феодосія Злоцкого, русинського письменника, народженого 1846 року в моєму рідному селі Осій, маю цілу папку листів Юрія Гойди та Дмитра Вакарова до Василя Сочки…

  До речі, вже цього року я видав фототипно книгу “Троє з Осою”,

де передрукував єдину книгу Ф. Злоцкого, 1923 року видання, першу книгу Федора Потушняка, 1934 року видання, і – мої вірші про рідне село…

  Кор.: - Наскільки мені відомо, ваша особиста бібліотека багатомовна…

  І.П.: - Жахливо боявся іноземних мов… Але саме життя кидало

 у чужомовні середовища: три з половиною роки провів у Дрездені – дійсна військова служба – там, було, непогано вхопив німецьку..., п’ять років стаціонарно навчався на французькій філології в УжНУ – тривалий час стажувався в Парижі .., двадцять років прожив у Берегові, де в редакції працював навіть перекладачем з угорської…Але найстаріші книги у власній бібліотеці маю французькою мовою – це ще з бібліотеки Федора Потушняка…

  Кор.: - Ви працювали…

  І. П.: - Трудова книга - у двох томах… Однак, лише на старість –

 в пенсійний вік ! –знайшов улюблену роботу: як приватний підприємець, маю власну книгарню “Файні книги” в Ужгороді на площі Шандора Петефі, 47, де сам стою за прилавком і з любов’ю дивлюся на кожного, хто зайде в мій бовт: якщо людина зайшла до книгарні – їй треба вклонитися, адже вона зайшла у храм книги (їх нині – мало !), а не в пивнушку (їх нині – багато !). Та коли ця людина ще й книгу купила– її треба хвалити, превозносити до небес – що я й роблю… Ну й, Боже мій, як багато дають мені розмови з людьми, які до книгарні заходять ! А – повторюю ! – заходять до книгарні лише розумні люди, і в розмовах з ними сам розумнішаєш…

  Кор.: - Вас виключили зі Спілки письменників України…

  І.П.: - В останній день 2008 року один із моїх заклятих “друзів” подарував мені черговий номер “Літературної України”, де на першій сторінці

в перших рядках офіційної інформації зазначалося, що закарпатського письменника Івана Петровція виключено із членів НСПУ “за участь у русинстві, яке є антиукраїнським…”. Я тоді набрав домашній телефонний номер голови НСПУ Володимира Яворівского і доступною мені ненормативною лексикою “подякував” йому.., що його дуже здивувало, бо “наші, закарпатські” йому рекомендували Петровція як скандаліста, який з Яворівським буде судитися… А оце в лютому вже сього року стрівся віч-на-віч з Яворівським, і сказав йому, що судитися я з ним міг, і судовий процесс виграв би, адже в нього нема рішення закарпатської первинної письменницької організації про виключення мене зі Спілки письменників, на що Яворівський грубо відрізав мені, що має протокол засідання закарпатської письменницької організації, в якому значиться, що Івана Петровція на рівні закарпатської первинної письменницької організації ОДНОГОЛОСНО виключено зі Спілки письменників, після такої інформації мені навіть не хотілося Яворівському казати, що на ті письменницькі збори в Ужгороді, де мене виключали зі Спілки письменників, мене навіть не запрошували – все вирішували без мене… Більше того – питав десь шістьох-сімох закарпатських членів НСПУ, але жоден з них не був на тих зборах, де мене виключали… Гадаю, що мій ворог, начальник закарпатської письменницької організації Петро Ходанич сам “зварганив” потрібні йому папери проти ненависного йому Петровція, і надіслав до Києва…

  Кор.: - І який наслідок цієї акції ?

  І.П.: - З тих пір минуло трохи менше ніж півтора року – я за цей час видав вісім книг – не я шукав спонсорів, а спонсори самі мене шукали. Наприкінці 2008-го року мене викликав до себе тодішній Голова Секретаріату Президента України Віктор Іванович Балога, і сказав мені скласти список давніх книг нашого краю, які б і в наш час працювали на нашу культуру…Я склав такий список, і за спонсорства Віктора Івановича Балоги побачили світ фототипні видання книг Євменія Сабова “Христоматія…”, 1893 року Івана Гарайди “Грамматика…”, 1941 року видання, “Антологія днишньої русинської літератури”, “Сто двадцять два стихи…”, та й далі вже з допомогою інших спонсорів у цій же серії “НАРОДНА БІБЛІОТЕКА” побачили світ Анни Микити “Книга варенія…”, 1928 року видання, твори А. Духновича, Ф. Злоцкого, Ф. Потушняка… На черзі - словник русинсько-

 мадярскій Ласлова Чопея 1883 року видання, народні вірування у записах Федора Пот ушняка…

  Кор.: - Чим є для вас читання, сама книга ?

  І.П.: - Читати треба багато, але – не багатьох. До прикладу, я вже кілька років читаю-перечитую поезію Йосифа Бродського і прозу Милорада Павича…

  Ну, й істинний читач не прагне мати з читання книг вигоду – істинний читач має з читання книг – насолоду, ніжну душевну радість… Як письменник, само собою, хочу аби мене – але тільки розумні люди ! – похвалили, так же й читач, певно, хоче аби його похвалили за прочитану книгу !.. Отож: славмо книгу, і – хвалім читачів книг – вони того варті.

 

2009-ий рік

Попозирайте мüй

старый сайт:
http://gafya.narod.ru/

Дзеркало сайта

http://petrovtsiy.ltd.ua/

Tegs:

русинськи русинські співанки писни пісні фигли колядки, іван петровцій, вірші петровція, іван петровцій біографія, русины народ, закарпатские русины, русины на украине, становище русинів у галичині, галицкие русины, карпатские русины, русины фото, русинське радіо, русины, русини, русинська мова, русинский язык, русинська нація, русинська музика, русинська родина, русинськi співанкы, русинськi стихы, русинська правда, русинская литература, русинська література, русинская поэзия, русинська поезія