СУКА СУКОЮ

  Нам її велика Україна подарувала десь на початку семидесятих років минулого віку - по приїзді в наш край Надя Панчук одразу зачала в Ужгороді працювати не десь інде, а в обкомі комсомолу,

з висоти якого опікувалася творчою молоддю: особисті й творчі долі молодих літераторів, художників, композиторів повністю залежали від “керівного й направляючого” пальця недавньої

прийшлячки. З висоти свого обкомівського крісла зневажливо споглядала нас – “місцевих”, яких чомусь у цьому, новому для неї краї, було аж занадто багато.

  Контролюючи обласну пресу – усього-навсього дві газети: комсомольську і партійну, Надя Панчук часто публікувала в них власні огляди спроб молодих літераторів, яких на власний розсуд дозовано дозволяла, чи не дозволяла друкувати.

  Несподівано для всіх нею “оглядуваних” молодих літераторів зачала у обласній пресі щедро обнародувати … власні опуси:

 без рим і ритму, без змісту й логіки.., але її віршики подавалися правильною українською мовою, адже ж сама – прийшлячка

 з України…

  Додрукувалася до того, що коли у 1980 році з Москви попросили твори двох найбільш обдарованих молодих закарпатських літераторів для публікації у всесоюзному альманахові “Возрождение”, Надія Панчук (на той час уже, слава Богу, сорокарічна !) без роздумування направила до Москви власні вірші та поезію її колеги по роботі в обкомі комсомолу – дійсно: вибрала двох “найталановитіших і найдостойніших”.

  Взяла під свій обкомівський контроль вічного редактора поезії єдиного на Закарпатті видавництва “Карпати”, также вічно п’яного Петра Скунця, і згодом з його передмовою видрукувала першу книжечку абсолютно недолугих текстів, які службово від неї залежний літературний п’яничка Скунць назвав … талановитими...

  Кілька слів щодо “методи редагування” видавничого працівника й за сумісністю “поета” Петра Скунця. ”Метода” ця була до “геніальності” проста: як лише міг, відфутболював рукописи молодих саме місцевих – закарпатських – поетів, особливо, якщо поет був поправді здібний, бо Петро Скунць вважав, що досить на всю Україну й Радянський Союз одного “воістину талановитого” поета, а саме – його, Петра Скунця.

  Коли ж молодий закарпатський поет, вистоявши у видавничій черзі до виходу книги не менше десяти років, нарешті потрапляв під “редакторску” руку Петра Скунця – а це була обов'язково ліва рука, бо ж правою писав свої вірші !.. – з рукопису початківця залишалися “ріжки та ніжки” – не ”редагувалися” Петром Скунцем хіба що ім’я та прізвище молодого поета. Особливо звірствував Скунць на текстами справдешньо талановитих поетів… Обов’язково писав до понівеченої ним збірочки власну передмову (за передмову платилося окремо, і це був у видавництві тільки Скунців заробіток !), на початку даючи цінні вказівки молодому поетові, а наприкінці так мазне цього поета словесним гівном, що для мене всі “редаговані й передмовлювані” Петром Скунцем перші книги його літературних жертв і донині воняють.

  Воняє для мене й нікудишня перша збірка Надії Панчук – зібрання неримованої, неритмізованої, нелогічної словесної маячні.., яку видавничо всевладний Скунць гівном не мазнув, бо ж - прийшлячка і обкомівська дама !.. Більше того, бачачи що “молода” ”авторка” навіть римувати не вміє, написав, що Панчук працює в стилі російської поетеси Ксенії Некрасової…

  Але тут все зрозуміло: ненавидячи закарпатських молодих поетів, Скунць “пропускав” у видавництві “Карпати” тільки прийшляків

 з-за того боку Карпат.

  … “Шли годы. Смеркалось,” - сказав свого часу автор шістнадцятої сторінки “Литературной газеты” Євгеній Сазонов.

  Потемніло й на закарпатському обкомівському рівні від політичних змін: після перебудови з’явилося більше сотні партій.

  Доти на всю свою “поетичну могуть” обслуговуюча комуністичну партію прийшлячка Надія Панчук готова була й надалі обслуговувати і комуністичну, і антикомуністичну, а може й усі партії назагал, аби лише утриматися у керівному обкомівському кріслі, але … “ёё оттуда ушли”…

  Відтоді й прилипла “поєтеса” Надя Панчук до обласної бібліотеки…

  Кремезненька, низькоросла, з вічно задертою догори головою, крізь свої товстенні окуляри дивилася на кожного відвідувача вороже – а якщо й він пише вірші !??.. Конкурент ?!..

  Знайшла й добрий підробіток: за рекомендацією давнього друга Петра Скунця, який у спілці письменників “керував” (за пристойні гроші !) творчою молоддю області, Надя Панчук “навчала поезії” (за не менш пристойні гроші !) початкуючих авторів у шкільних літературних гуртках Ужгорода, як і інші прийшлячки – Галина Малик, Людмила Кудрявська…

  Видрукувала ще декілька таких же примітивних збірочок “віршів”, а згодом, як полюбляв казати ще один її благодійник Іван Чендей, “очленилася”, тобто стала членом спілки письменників…

  Але зневага до “місцевих”, яких на Закарпатті чомусь аж занадто багато, залишилася.

  Хоча б отакий ось приклад.

  2007-го року я мав судовий процес проти тодішнього начальника закарпатської обласної письменницької організації Петра Ходанича, який безпідставно опаплюжив мене в київській газеті “Літературна Україна”. Аби надати оцьому судовому процесові, так би мовити, “всеписьменницький” масштаб, Петро Ходанич попросив усіх сорок членів закарпатської письменницької організації подати на ненависного йому Р У С И Н А Петровція

позовні заяви до суду. За що ? А за те, що Петровцій - Р У С И Н !

  І Надія Панчук виявилася однією з тих небагатьох, хто подав на мене позовну заяву до суду.

  Те, що все це – туфта, ідіотизм, і не має під собою реальної юридичної основи, я розумів.

  Важко до мене доходив МОРАЛЬНИЙ АСПЕКТ цієї проблеми.

  Отому якось, їдучи на таксі по Ужгороду, неподалік Кафедрального собору я помітив “велику письменницю”, тобто кургузу фігурку Наді Панчук. Зупинив таксі, підійшов до неї

 і питаю:

  - Надя, а чого це ти на мене до суду подала !??..

  Відповідь Наді Панчук була шокуючою:

  - А ти пам’ятаєш, як тридцять п’ять років тому ти написав статтю, в якій дуже погано відізвався про мою талановиту поезію !??..

  - Не забув. Але ж я пам'ятаю ще й те, що ти – тодішній великий обласний начальник! - оцю статтю заборонила, і стаття ніде

 не була надрукована…

  - Хай і так. Але ж ти насмілився писати проти мене !.. Отож зараз

і – одержуй !

  Тоді ще я не був виключений зі спілки письменників “за участь у русинстві, яке є антиукраїнським”, й іноді приходив на збори письменників.

  Надя Панчук завжди на збори трішечки запізнювалася,

 по-комсомольськи рвійно (уже семидесятилітня дівуля !) відчиняла двері, входила, тримаючи в руці рівно стільки червоних (комуністичних !) квіток: (здебільшого – гвоздик), скільки на зборах сиділо жінок-писательниць, кожній вручала по квітці, самій теж одна комуністична гвоздика залишалася, плюхала своє важкозаде старече тіло у м’який фотель, закидувала високо догори свою “талановиту” голову, увінчану важкенними товстосклими окулярами, і вся поринала у те, що там говорилося…

  А те, що вона була і залишається сука сукою, напевно, не так уже й важливо…

Попозирайте мüй

старый сайт:
http://gafya.narod.ru/

Дзеркало сайта

http://petrovtsiy.ltd.ua/

Tegs:

русинськи русинські співанки писни пісні фигли колядки, іван петровцій, вірші петровція, іван петровцій біографія, русины народ, закарпатские русины, русины на украине, становище русинів у галичині, галицкие русины, карпатские русины, русины фото, русинське радіо, русины, русини, русинська мова, русинский язык, русинська нація, русинська музика, русинська родина, русинськi співанкы, русинськi стихы, русинська правда, русинская литература, русинська література, русинская поэзия, русинська поезія